Втеча звірів або новий бестіарій
Шрифт:
Доні й раніше було сумно, але не так, як у цьому місті, де безперестанку падав дощ. Дівчинка прокидалася від холоду й хотіла плакати, бо воліла спати в теплому ліжечку, щоб тато з мамою були поруч. Дощ їх затримував, бо хіба далеко залетиш, коли кругом вода і холодно… Під плюскіт дощу Доня витягала фотокартку й дивилася на ту дівчинку, Ізабеллу. Волосся в неї ще не дуже підросло. Доня чула, що волосся краще ростиме, коли його мити дощовою водою, але Каспар заборонив
— Їй-богу, повернусь у той час, коли не було ні радіації, ні хімії, ні смітників. Блукатиму між зелених полів і дихатиму чистим повітрям…
— Вертайся! — розсердилась Доня, — Покинь мене таку нещасну!
— Доню, — взяв Каспар її за руку, — я зовсім не збираюся тебе покидати. Але й узяти тебе з собою у той чудовий світі не можу.
— Чому?
— Для цього треба народитися вдруге! Звичайна людина не може подорожувати в часі. Поки що. Кожен ітиме власним шляхом. А що ти робитимеш потім?
— Піду до школи.
— Якби я ходив свого часу до школи, ми не сиділи б отут з тобою.
— Як це?
— Мене ніхто до цього не змушував, а в тебе є обов’язки, і з кожним, роком їх ставатиме все більше, особливо, коли в тебе з’являться діти. Бути такою вільною, як я, ти ніколи не зможеш. Але щасливішою обов’язково.
— Боже, як тут темно… — зітхнула Доня.
— Ми можемо трохи прогулятися. Я знаю одне місце, де є кава з молоком і булочки.
Вони спустилися ліфтом на вулицю. Дощ трохи стих, але було дуже мокро. їх наздогнав хлопчик у синій курточці.
— Чекайте! — гукнув він.
Хлопчик той, певно, ще не ходив до школи.
— Чекайте!
— Ми чекаємо, — відказав Каспар.
— Мами й тата нема вдома, а мені страшно. Ходіть до мене!
— А чого тобі страшно?
— Каспаре, — докірливо глянула на нього Доня, — він же сказав, що мами й тата немає вдома. Треба піти й прогнати страх.
— Я знаю, де він сховався! У ванній! Я й світло позасвічував, і телевізор увімкнув… Нічого не допомагає!
Якщо просять — треба йти. Правда, Доня подумала, що прийдуть хлопчикові батьки і виженуть їх разом зі страхом. Дорослі не люблять чужих дітей у себе в квартирі.
Вони сіли в ліфт, знову піднялись угору і зайшли до хлопчикової квартири. Доня про всяк випадок роззулася, щоб не лишати слідів.
— Ось тут у нас кухня.
Кухня була біла як сніг, а на холодильнику горлало радіо.
— Вимкни радіо, бо поглухнемо, — наказала Доня, а тоді спитала: —Тобі страшно на кухні?
— Мені всюди страшно.
— А балкон у вас є?
Вони утрьох стали на балконі й подивились униз.
— Тобі не страшно жити так високо? — спитав Каспар.
— Та ні.
— Може, коли повернуться твої батьки, страх зникне?
— Ні,
— То ляжеш коло мами, — порадила Доня. — Я завжди так роблю, коли мені звечора страшно.
— Мама не любить, щоб я їй заважав.
— Погана в тебе мама!
— А в тебе краща? — розсердився малий.
— Краща! Ти хоч знаєш, як виглядає твій страх?
— Угу. В нього страшні очі.
— Он воно що. А руки-ноги в нього є?
— Нема.
— А волосся чи роги?
— Нема.
— А він великий?
— Ні.
— Слухай, — засміялася Доня, — може, він нічого, крім очей, не має? А що він їсть?
— Він не їсть, а п’є воду. Пив…
— Господи! — вигукнув Каспар. — Це ти про рибу?
— Ні, про страх. Риба у ванній, а страх — усюди.
— Звідки в тебе риба? — здивувалася Доня.
— Мама купила. Я одну випросив, щоб у нас жила.
— Ану, покажи!
Риба лежала у каламутній воді догори животом.
— Вона спить, а ти боїшся, — збрехала Доня. — Я теж хочу спати, але Каспар обіцяв пригостити мене кавою з булочками. Доки риба у воді, вона живе.
— Так, — сказав Каспар, — риба не може без води. Але тут їй зле. Щоб вона не заснула назовсім, треба випустити її в річку. Вода понесе рибу аж до Моря. Але вже пізно, то ми випустимо її самі.
Хлопчик скривився:
— Я теж хочу!
— Ти ще малий, — погладила його по голові Доня. — Прийдеш завтра на річку. А наступного разу, як мама принесе живу рибу, хапай її — й неси до річки, добре?
— Ага.
— Дай нам велику банку, — сказав Каспар.
Хлопчик кинувся на кухню.
— Ти гарно придумала.
Доня пішла до кімнати, сіла за стіл, намалювала на аркуші рибу, а під нею написала таке:
"Діти! Кожна риба мусить жити, там де їй подобається, а не там, де ви хочете!"
Потім вийшла на балкон і кинула з нього аркушик. Він повільно опускався, але враз подув вітер і послання швидко помчало між будинками.
Дорогою до річки їм стрівся дідусь з палицею.
— Куди це ви йдете, діти?
— Хочемо випустити рибу в річку, — відповіла Доня.
— У цій річці риба не живе вже багато років.
— Нашій рибі все одно. Вона мертва. А хіба бувають річки, у яких не водиться риба?
— Бувають, діточки, бувають…
— Найкраще, — . сказав Каспар, — коли ми цю рибу поховаємо в землі. А то хлопець прийде завтра й побачить. Негарно якось…
— Негарно — закопувати рибу в землю. Давай покладемо її в човен!
— Цікаво, де ти його знайдеш?
— Зробимо з коробки. Дивися, тут смітник.
Низьке небо нависало над ними. Важко було казати, що це — ранок чи вечір.