Втрата
Шрифт:
Я поклав слухавку, прихилив голову до телефону, виснажений, у розпачі.
Якщо вона приїхала до Вінстеда, вона ще може бути десь тут.
Де можна знайти зручне місце для зустрічі? У Макдоналдсі, біля якого ми були припарковані, безперечно. Було ще кілька закусочних швидкого приготування їжі. Прості, модерні, символічні знаки. Не помітити їх важко.
Я побіг назад до автомобіля, сів за кермо. Клейтон навіть не намагався щось з’їсти.
— Що відбувається? — запитав він.
Я заднім ходом вивів «Хонду» з місця її стоянки, перетнув паркувальний майданчик
— Тері, скажіть мені, що відбувається? — знову запитав Клейтон.
— Я одержав повідомлення від Синтії. Джеремі зателефонував їй, сказав, що він Тод, попросив, що вона з ним зустрілася. Саме тут, у Вінстеді. Вона, певно, приїхала сюди десь годину тому, а може, й трохи раніше.
— Чому саме сюди? — запитав Клейтон.
Я під’їхав до ще одного паркувального майданчика, подивився, чи немає там автомобіля Синтії. Знову не пощастило.
— Макдоналдс, — сказав я. — Це найперша прикметна будівля, яку ви бачите, коли звертаєте з шосе, що біжить на північ. Якщо Джеремі обирав місце для зустрічі, то він мав обрати його тут. Це найочевидніший вибір.
Я завернув «Хонду» назад, знову під’їхав до Макдоналдса, вистрибнув із машини, не заглушивши двигун, підбіг до віконця, з якого продавали сніданки автомобілістам, ставши перед водієм, який саме хотів заплатити.
— Гей, чоловіче, вам тут не можна стояти, — сказав продавець у віконечку.
— Протягом останньої години або десь так ви не бачили жінки в «Тойоті», з нею була мала дівчинка…
— Ви глузуєте з мене, — сказав продавець, подаючи черговому водієві пакет із їжею. — Ви знаєте, скільки переді мною проходить людей?
— Ви дозволите? — сказав водій, простягаючи руку, щоб узяти пакет.
Автомобіль від’їхав, черкнувши дзеркальцем заднього виду мене по спині.
— А чоловіка зі старою жінкою ви не бачили? — спитав я. — У коричневому автомобілі.
— Відійдіть від цього вікна!..
— Вона в інвалідному кріслі. Тобто інвалідне крісло могло бути на задньому сидінні. У складеному вигляді.
З’явився якийсь проблиск.
— О, так, — сказав він. — Мені справді згадується така пара, але вони проїхали тут давно, мабуть, годину тому. Вікна в них були затемнені, але я пам’ятаю, що бачив крісло. Вони замовили каву, якщо не помиляюся. Поїхали он туди.
І він показав рукою в напрямі загального потоку.
— «Імпала»?
— Чоловіче, я не знаю. Ви заважаєте мені працювати.
Я побіг назад до «Хонди», сів поруч із Клейтоном.
— Схоже, Джеремі й Ініда тут були. Чекають.
— Але ж тепер їх тут нема, — сказав Клейтон.
Я стиснув кермо, відпустив його, знову стиснув, ударив по ньому кулаком. Моя голова була готова вибухнути.
— Ви знаєте, де ми тепер, чи не так? — запитав Клейтон.
— Що таке? Звісно, я знаю, де ми.
— То ви повинні знати, що ми проминули, коли сюди їхали. На північ звідси, на відстані кількох миль. Я впізнав дорогу, коли ми проїздили повз неї.
То
— Ви досі не зрозуміли? — запитав Клейтон. — Тут треба знати, в який спосіб Ініда мислить, а мислить вона цілком логічно. Синтія зі своєю донькою має нарешті, закінчити своє життя в тому самому місці, в якому, на думку Ініди, їй треба було бути протягом усіх цих років. І, можливо, цього разу Ініда навіть не боїться, що тіла в автомобілі будуть відразу знайдені. Нехай поліція їх знайде. Люди тоді подумають, що Синтія збожеволіла, що вона почувала себе винною, була в розпачі через те, що сталося, через смерть своєї тітки. Тож вона поїхала туди і спрямувала автомобіль у провалля.
— Але ж це божевілля, — сказав я. — Якщо одного разу це спрацювало, то тепер не спрацює. Адже є кілька людей, які про це знають. Ми. Вінс. Це справжнє божевілля.
— Саме так, — сказав Клейтон. — У цьому вся Ініда.
Я мало не врізався в якийсь «Бітл», коли виїздив із майданчика, прямуючи туди, звідки ми приїхали.
Я довів швидкість до дев’яноста миль за годину з лишком, і коли ми наблизилися до кількох крутих поворотів, де дорога звертала на північ до Отіса, я мусив натиснути на гальмо, щоб не втратити контроль над машиною. Коли ми проїхали ці повороти, я знову зняв ногу з гальма. Ми мало не вбили оленя, який перебіг перед нами дорогу, мало не зачепили передню частину трактора, коли фермер вивів його з-за повороту.
Клейтон лише здригався.
Він з останніх сил тримався правою рукою за ручку дверцят, але жодного разу не попросив мене стишити хід і їхати повільніше. Він розумів, що, можливо, ми вже запізнилися.
Я не знаю, скільки в нас забрало часу доїхати до дороги, яка вела на схід з Отіса. Півгодини, а може, й годину. Мені здавалося, що минула вічність. Я не міг бачити нічого очима своєї свідомості, крім Синтії й Ґрейс. І уява не переставала малювати їх мені в автомобілі, який зривається зі скелі й летить у озеро на дні провалля.
— Бардачок, — сказав я Клейтону. — Відкрийте його.
Він потягся вперед, із певним зусиллям, відкрив бардачок.
Там лежав пістолет, який я взяв із Вінсового пікапа. Він дістав його, коротко оглянув.
— Тримайте його, поки ми туди не доїдемо, — сказав я.
Клейтон мовчки кивнув, але потім судомно закашляв.
То був глибокий, скреготливий, лункий кашель, що, здавалося, підіймався вгору від пальців його ніг.
— Сподіваюся, я зможу, — сказав він.
— Сподіваюся, ми обидва зможемо, — сказав я.
— Якщо вона тут, — сказав він. — Якщо ми встигнемо, то що, ви думаєте, скаже мені Синтія? — Він зробив паузу. — Я проситиму в неї пробачення.
Я подивився на нього, і в тому погляді, яким він мені відповів, прочитав, як йому шкода, що він нічого більше не зможе зробити, як попросити вибачення. Але з його виразу я зрозумів, що хоч як пізно воно надійде, хоч яким неадекватним може здатися, але його прохання буде щирим.
Він був тим чоловіком, якому треба буде просити пробачення за все своє життя.