Втрата
Шрифт:
Але йому ще було не досить. Він завдав і третього, останнього удару.
Мені забило дух. Джеремі стояв наді мною, зневажливо спостерігаючи, як я хапав ротом повітря.
— Пристрель його! — сказала Ініда. — Якщо ти цього не зробиш, поверни мені пістолет, і я зроблю це сама.
Він досі тримав пістолет у руці і стояв із ним наді мною. Він міг би пустити кулю мені в мозок із такою самою легкістю, як кинути монету в автомат на паркувальному майданчику, але рішучості на це йому не вистачило.
Я почав набирати
Клейтон, усе ще спираючись на корпус автомобіля, подивився на мене, його очі були наповнені смутком. Я майже міг прочитати його думки. «Ми намагалися… — здавалося, казав мені він. — Ми зробили все, що могли. Ми хотіли, щоб усе закінчилося добре».
Але дорога до пекла вимощена добрими намірами.
Я перекотився на живіт, повільно зіп’явся навколішки. Джеремі знайшов у траві мій пістолет, підняв його й заткнув собі за пояс.
— Підводься, — наказав він мені.
— Ти що, мене не чуєш? — заверещала Ініда. — Пристрель його!
— Мамо, — сказав він. — А не ліпше буде посадити його в автомобіль, до тих двох?
Вона обміркувала цю пропозицію.
— Ні, — сказала вона. — Так не годиться. Вони повинні піти в озеро без нього. Так буде ліпше. Ми вб’ємо його десь в іншому місці.
Клейтон за допомогою рук, перекидаючи їх одну над одною, пересувався вздовж «Імпали». Він усе ще, здавалося, був на межі колапсу.
— Я… певно, я зараз відійду, — сказав він.
— Ти старий йолоп! — крикнула на нього Ініда. — Ти мусив залишатися в лікарні й померти там.
Їй доводилося так часто крутити головою, намагаючись устежити за всім, що відбувалося, аж я подумав, чи не скрутить вона собі в’язи. Я бачив ручки її інвалідного крісла, які підіймалися над підвіконнями задніх дверцят. Земля навколо була надто нерівною, надто горбкуватою, щоб витягувати його з автомобіля й спробувати пересуватися на ньому.
Джеремі довелося обирати, чи стежити за мною, чи підбігти й допомогти батькові. Він вирішив спробувати зробити обидві справи водночас.
— Не рухайся, — сказав мені він, тримаючи пістолет націленим на мене, поки відступав назад, до «Імпали».
Він хотів був відчинити задні дверці, щоб його батько міг сісти, але на задньому місці лежало інвалідне крісло, й тому він відчинив дверці водія.
— Сідай, — сказав Джеремі, дивлячись то на свого батька, то знову на мене.
Клейтон прочовгав ще два кроки й повільно опустився на сидіння.
— Мені треба випити трохи води, — сказав він.
— О, перестань скиглити, — сказала Ініда. — Заради Христа. З тобою завжди щось не так.
Я нарешті спромігся зіп’ястися на ноги й тепер просувався вздовж автомобіля Синтії, до місця водія, де вона сиділа. Ґрейс була поруч із нею. Звідти, де я стояв, я не міг роздивитися добре,
— Моя люба, — сказав я.
Очі в Синтії були червоні, її щоки були змережані висохлими слізьми. Але Ґрейс досі плакала. Цівки сліз стікали вниз по її щоці.
— Він сказав, що він Тод, — промовила Синтія. — Але він не Тод.
— Я знаю, — сказав я. — Знаю. Але онде твій батько.
Синтія подивилася праворуч на чоловіка, який сидів на передньому сидінні «Імпали», потім відвернула погляд до мене.
— Ні, — сказала вона. — Можливо, він схожий на нього, але це не мій батько. Більше він мені не батько.
Клейтон, який чув нашу розмову, знічено опустив голову. Не дивлячись на Синтію, він сказав:
— Це природно, що ти так тепер на мене дивишся. Я почував би те саме, якби був на твоєму місці. Я можу лише сказати тобі, що глибоко шкодую за все, що сталося, але я не такий старий йолоп, аби сподіватися, що ти мені пробачиш. Я навіть не певний, що тобі слід це робити.
— Відійди від машини, — наказав мені Джеремі, обходячи «Тойоту» Синтії й наставивши пістолет на мене. — Відійди і стань отам.
— Як ти міг таке зробити? — сказала Ініда, звертаючись до Клейтона. — Як ти міг відписати весь свій статок цій сучці?
— Я наказав адвокатові, щоб ніхто не бачив мій заповіт, поки я не помру, — сказав Клейтон. Він майже всміхнувся і додав: — Доведеться мені пошукати іншого адвоката.
— Це була його секретарка, — сказала Ініда. — Він поїхав у відпустку, а я прийшла до них і сказала, що ти хотів би ще раз скинути на нього оком, у лікарні. Вона й показала його мені. Ти невдячний сучий син. Я віддала тобі все своє життя, і ось яка мені за це подяка.
— Мені кінчати з ними, мамо? — запитав Джеремі.
Він стояв біля дверцят Синтії, готуючись, як я собі уявляв, нахилитися крізь вікно, увімкнути запалення, потім — передачу, вихилитися назад із вікна й спостерігати, як автомобіль покотиться до провалля.
— Ти знаєш, мамо, — сказав Джеремі, цього разу повільніше. — Можливо, ліпше їх розв’язати? Чи не здасться дивним, коли їх знайдуть у машині зв’язаними? Адже це не буде схоже… ти знаєш… на те, що вона сама заподіяла собі смерть.
— Що ти там базікаєш? — крикнула Ініда.
— Може, пристукнути їх спочатку? — запитав Джеремі.
Мені не залишалося іншого вибору, як кинутися на нього.
Спробувати схопити його пістолет, повернути дуло на нього. Можливо, я сам дістану при цьому кулю, буду вбитий, але якби в такий спосіб мені пощастило врятувати життя своєї дружини й доньки, то це був би не такий уже й поганий фінал. Якби Джеремі був виведений із ладу, тоді Ініда нічого не змогла б зробити, адже для цього їй би знадобилися ноги. Зрештою Синтія і Ґрейсякось би розплутали свої пута, поїхали б звідси.