Втрата
Шрифт:
— Алло?
То був голос жінки. Жінки старшого віку, подумав я, мабуть, їй років шістдесят, не менше.
— Алло, алло, — сказав я. — Я вже збирався покласти слухавку.
— Я можу вам чимось допомогти?
— Можна поговорити з Джеремі?
Коли я вже це сказав, то подумав: а що, як він зараз підійде? Що я йому скажу? Про що я його запитаю? Чи мені просто відключити телефон? Довідатися, що він там, підтвердити, що він справді існує, й на цьому урвати дзвінок?
— Його немає, — сказала жінка. — А хто телефонує?
— Немає значення, —
— Пізніше його теж не буде.
— Справді? А ви мені не скажете, як я можу сконтактуватися з ним?
— Його немає в місті, — повторила жінка. — І я не знаю, коли він повернеться.
— А, звичайно, — ніби згадав я. — Він щось казав мені про свій намір поїхати в Коннектикут.
— Він вам казав?
— Здається, казав.
— Ви цього певні? — Її голос здався мені вкрай стурбованим.
— Я міг і помилитися. Не турбуйтеся, я спіймаю його пізніше, моя справа не така нагальна. Ми з ним домовлялися зіграти в гольф.
— У гольф? Із Джеремі? Джеремі не вміє грати в гольф. Хто це? Я вимагаю, щоб ви назвали мені себе.
Розмова стала явно виходити з-під мого контролю. Вінс, який нахилився до мене, коли я став набирати номер, і чув обидві сторони, провів пальцем по горлу, губами беззвучно промовив: «Кінчайте». Я відключився, не сказавши більше жодного слова. Я віддав телефон Вінсові, який поклав його в кишеню куртки.
— Схоже, ви потрапили туди, куди слід, — сказав він. — Хоча могли б зіграти свою роль і краще.
Я проігнорував його критику. «Отже, Джеремі Слоун, якого Синтія зустріла в торговельному центрі, це той самий Джеремі Слоун, який живе в Янґстауні, штат Нью-Йорк, у будинку, де телефон зареєстрований на ім’я Клейтона Слоуна. А батько Синтії зберігав у своїй шухляді вирізку з газети, де надруковано його фотографію у складі баскетбольної команди».
Жоден із нас не сказав нічого. Ми обидва крутили мізками, намагаючись розгадати цю таємницю.
— Я зателефоную Синтії, — сказав я. — Може, вона щось зрозуміє.
Я побіг назад до кухні, набрав номер мобільного телефону Синтії. Але, як вона й попереджала, той був вимкнений.
— Прокляття! — вилаявся я, коли Вінс увійшов на кухню слідом за мною. — Ви маєте якісь ідеї? — запитав я в нього.
— Цього Слоуна, якщо вірити тій жінці, — можливо, вона його мати, я не знаю, — немає в місті. А це означає, що він досі може бути в Мілфорді або його околицях. І якщо в нього тут немає ані друзів, ані родичів, то він, імовірно, живе в якомусь місцевому мотелі або готелі.
Він знову дістав телефон із кишені, знайшов номер у своєму списку й натиснув на клавішу. Він зачекав трохи, а тоді сказав:
— Це я. Так, він досі зі мною. Мені треба, щоб ви дещо зробили для мене.
І далі Вінс сказав тому, хто був на протилежному кінці лінії, покликати двох інших хлопців — я підозрював, що ця команда складалася з тих самих розбишак, які схопили мене, та їхнього водія, тих самих, яких Джейн назвала трьома блазнями, — і почати об’їзд усіх готелів у місті.
— Ні, я не знаю, скільки
Передавши свої інструкції і переконавшись, що його підлеглі повністю їх зрозуміли, Вінс знову поклав мобільника до кишені.
— Якщо той Слоун досі в місті, вони його знайдуть, — сказав він.
Я відкрив холодильник, показав Вінсові на бляшанку пива «Корс».
— Не відмовлюся, — сказав він, і я подав йому одну пляшку, собі взяв другу й сів за кухонний стіл.
Вінс сів навпроти мене.
— Ви маєте бодай якесь довбане уявлення про те, що відбувається? — запитав він.
Я ковтнув трохи пива.
— Схоже, я починаю щось розуміти, — сказав я. — Що, як та жінка, котра відповіла мені по телефону, це мати Джеремі Слоуна? І що як Джеремі Слоун — і справді брат моєї дружини?
— Як ви сказали?
— Що, як я щойно розмовляв із матір’ю своєї дружини?
Якщо брат і мати Синтії були живі, то як пояснити тести ДНК, зроблені на останках двох тіл, які вони знайшли в тому автомобілі? Правда, Ведмор поки що змогла підтвердити лише той факт, що знайдені в автомобілі тіла споріднені одне з одним, а не те, що то справді були Тод і Патрисія Бідж. Ми чекали подальших тестів, які підтвердили б генетичну спорідненість між ними й ДНК Синтії.
Я намагався якось осмислити у своїй голові цей дедалі заплутаніший масив інформації, коли почув, як говорить Вінс.
— Мені лишається тільки сподіватися, що мої хлопці не вб’ють його, коли знайдуть, — сказав він, роблячи наступний ковток. — Це було б дуже на них схоже.
Розділ тридцять сьомий
— Хтось тобі телефонував, — сказала вона.
— Хто?
— Він не сказав, хто він.
— А голос ти не впізнала? Хтось із моїх друзів?
— Голос я не впізнала. Як я можу впізнавати голоси твоїх друзів? Але він спитав, чи ти вдома, а коли я сказала, що тебе немає, він сказав, ніби пригадує, як ти йому сказав, що хочеш поїхати в Коннектикут.
— Що-що?
— Ти ж нікому не казав, куди ти їдеш?
— Ні, не казав.
— Тоді звідки він довідався? Певно, ти все ж таки комусь сказав. Мені не хочеться вірити, що ти міг утнути таку дурницю.