Втрата
Шрифт:
— Не бачу причин церемонитися з нею далі, — сказав Вінс. — Починайте ставити їй свої запитання.
— Хто ви такі, туди вашу мать? — запитала Ініда Слоун із люттю в голосі.
Це пряме запитання захопило мене зненацька.
— Місіс Слоун, — сказав я. — Мене звуть Тері Арчер. Мою дружину звуть Синтія. Синтія Бідж.
Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом. Вона втратила дар мови.
— Бачу, це ім’я дещо означає для вас, — зауважив я. — Ім’я моєї дружини. Можливо, й моє почасти, але немає сумніву, що ім’я моєї дружини справило на вас велике
Вона досі мовчала.
— У мене до вас запитання, — почав я. — Воно може здатися трохи божевільним, але я дуже просив би вас виявити терпіння, якщо моє запитання видасться вам безглуздим.
Досі мовчанка.
— Ось воно, моє запитання, — сказав я. — Ви мати Синтії? Ви Патрисія Бідж?
Вона зневажливо засміялася.
— Не знаю, про що ви кажете, — мовила вона.
— Тоді звідки цей сміх? — запитав я. — Схоже, вам добре відомі імена, які я назвав.
— Забирайтеся з мого дому! Усе, що ви тут базікали, для мене не має сенсу.
Я подивився на Вінса, який стояв із кам’яним обличчям. Я запитав, звертаючись до нього:
— Ви коли-небудь бачили матір Синті? Крім того випадку, коли вона вийшла вночі до своєї машини?
Він похитав головою.
— Ні.
— Це може бути вона? — запитав я.
Він звузив очі, сфокусувавши свій погляд на ній.
— Не знаю. Гадаю, малоймовірно.
— Я викличу поліцію, — сказала Ініда, повертаючи своє крісло.
Вінс підійшов до неї ззаду й хотів схопити крісло за підлокітники, але я махнув рукою, зупиняючи його.
— Не треба, — сказав я. — Можливо, це й добра думка. Ми всі тут дочекаємося, коли Джеремі повернеться додому, й у присутності поліції поставимо йому кілька запитань.
Ця репліка примусила її перестати крутити колеса свого візка, але вона запитала:
— Чому це я маю боятися приїзду сюди поліції?
— Це добре запитання. І справді, чого вам боятися? Чи можете ви мати якийсь стосунок до того, що сталося двадцять п’ять років тому? Чи до більш недавніх подій у Коннектикуті? Які сталися тоді, коли Джеремі був там? До смерті Тес Берман, тітки моєї дружини? До смерті приватного детектива на ім’я Дентон Ейбеґнел?
— Забирайтеся звідси, — сказала вона.
— А тепер про Джеремі, — сказав я. — Він брат Синтії, чи не так?
Вона спопелила мене поглядом, її очі палахкотіли ненавистю.
— Не смійте цього казати, — промовила вона, склавши руки на ковдрі.
— Чому? — запитав я. — Тому що це правда? Тому що справжнє ім’я Джеремі — Тод?
— Хто вам це сказав? Це підла брехня!
Я подивився через її плече на Вінса, чиї руки були на покритих гумою підлокітниках візка.
— Я хочу зателефонувати, — сказала вона. — Я вимагаю, щоб ви дозволили мені скористатися моїм телефоном.
— Кому ви хочете зателефонувати? — запитав Вінс.
— Це вас не стосується.
Він подивився на мене.
— Вона хоче зателефонувати Джеремі, — сказав він спокійно. — Вона хоче попередити його. Це не дуже вдала думка.
— А як щодо Клейтона? — запитав я її. — Чи Клейтон Слоун — це насправді Клейтон
— Дайте мені скористатися телефоном, — повторила вона, засичавши, майже як гадюка.
Вінс тримав крісло. Я сказав йому:
— Ви не можете тримати її. Це схоже на викрадення, або ув’язнення, або щось таке.
— Так воно і є! — сказала Ініда Слоун. — Ви не маєте права так робити, ви не маєте права вдиратися в дім старої жінки і тримати її, як тримаєте!
Вінс відпустив крісло.
— Тоді користуйтеся телефоном, викликайте поліцію, — сказав він, повторюючи мій блеф. — Але забудьте про те, щоб зателефонувати своєму синові. Викликайте копів.
Візок не зрушив з місця.
— Я повинен поїхати до лікарні, — сказав я Вінсу. — Хочу побачити Клейтона Слоуна.
— Він дуже хворий, — сказала Ініда. — Його не можна турбувати.
— Думаю, я зможу потурбувати його протягом дуже короткого часу, поставивши йому одне-два запитання.
— Нічого у вас не вийде! Приймальні години закінчилися! А крім того, він у комі! Він навіть не знатиме, що ви приїхали!
Якби він був у комі, прикинув я, то їй було б байдужісінько, поїду я до нього чи не поїду.
— Їдьмо до лікарні, — сказав я.
Вінс сказав:
— Якщо ми поїдемо, вона зателефонує Джеремі. Попередить його, що ми тут. Я міг би її зв’язати.
— Господи, Вінсе, — сказав я.
Я не міг погодитися на те, щоб ми зв’язали стару калічну жінку, хоч би якою бридкою вона здавалася. Навіть якби це допомогло мені одержати відповіді на всі мої запитання.
— Чи не ліпше буде, якщо ви тут просто залишитеся?
Він кивнув.
— Це мене влаштовує. Ініда і я зможемо тут побазікати, попліткувати про сусідів і все таке. — Він нахилився над нею, щоб вона ближче побачила його обличчя. — Правда ж, це буде цікаво? Можливо, ми навіть покуштуємо з нею того морквяного торта. Він пахне просто чудово.
Він сунув руку в кишеню куртки, дістав звідти ключі від машини й кинув мені.
Я зловив їх у повітрі.
— У якій він палаті? — запитав я.
Вона люто глипнула на мене.
— Скажіть мені, в якій він палаті, а то я сам зараз викличу копів.
Вона на мить замислилася, відразу зрозуміла, що коли я потраплю до лікарні, то все одно довідаюся про це, і сказала:
— Третій поверх. Палата триста дев’ять.
Перш ніж я покинув дім, ми з Вінсом обмінялися номерами своїх мобільних телефонів. Я сів у його машину і став вовтузитися з ключем запалення. Інший автомобіль завжди забирає в тебе хвилину або дві, поки звикнеш до нього. Нарешті я запустив двигун, знайшов, де вмикаються фари, потім заднім ходом від’їхав від будинку й розвернув машину. Мені знадобилася якась мить, щоб зорієнтуватися. Я знав, що Льюїстон був на південь від цього місця і що ми поїхали на південь від бару, але не знав, якщо поїду далі в напрямку на південь, чи потраплю куди слід. Тому я знову повернувся на дорогу до штату Мен, звернув на схід, а коли знову опинився на автостраді, то поїхав на південь.