Я, Паштєт і Армія
Шрифт:
Я відкрив двері приймального, і вухо вловило нетипові для нього звуки, подібні на гру електронних барабанів, відтворювану ротом.
— Тф, чу, тф, ту, тф, тф-ту, ча, ту-тф…
У стройбатівській формі сидів на кушетці пацанчик, який явно вибивався із загального сонму людей, котрі на цю кушетку потрапляли. Прийомна сестра записувала щось у журнал, і, не піднімаючи очей, кивнула на нього:
— Нєврологія, забірай.
— Паштєт, — муркнув цей штемп собі під ніс, і продовжив ротом відтворювати звуки ритм-машинки. Я не зрозумів, що за паштет, але напрям нашої діяльності передбачав нестиковочки у спілкуванні з пацієнтами —
— Маус, — ще раз муркнув він, і затріщав ротом сольник із пісні Хербі Хенкока, під яку в той час вся країна танцювала брейк. Рідна душа, подумав я, хоч і шизік, у цьому я був переконаний однозначно.
— Павлов Сєргєй, карочє, називай мєня как хош, — нарешті хоч якось по-людськи заговорив Паштєт, бо то був він, герой нашого часу і нашої книжечки.
— Пашлі за мной, я Кузьма, Андрєй, називай как хош, — відповів я у тому ж стилі, й ми попленталися по симпатичних госпітальних алейках.
— Я — чєловєк із хіп-хопа, — знову озвався Паштєт, — я чітаю реп, іногда хажу босіком по Москвє.
Хвора тварина, промайнуло в мене в голові, і разом з тим виникла впевненість у тому, що наступні півтора роки будуть для мене аж ніяк не сумними.
Паштєт виявився потужним художником. Правда, він круто малював тільки мишей, а решта в нього виходила, як у всіх. Але для армії вистачало і миші, тому його приписали до клубу писати плакатним пером комуністичні слогани. Я зайшов до Сєрого під вечір, він як раз був зайнятий по вуха своїм першим шедевром: «Слава Комунисичкой Парти и Совецкому Союза!».
До речі, смішним був не факт написання Паштєтом елементарної фрази з декількома помилками, значно смішніше було те, що плакат провисів у цьому вигляді аж до мого дємбєля, і ніхто не звернув на нього уваги. Я не виділявся з натовпу, і, подивившись впритул на роботу, яка в ширину займала з чотири метри, сказав: «Круто, чувак!».
Досить важко роздуплитися у граматиці перед полотном, площею з Бердичівський район. Ти лазиш по ньому, як мураха на аеродромі, буква від букви стоять на якихось гігантських відстанях. До того ж, потім плакат висів перед входом у шкірвенвідділення, де правив балом Віктор Броніславович, який не відносився до справжніх будівельників комуністичного майбутнього. Йому було плювати на цю граматику. Віктор Броніславович був одночасно і старшим медбратом, і просто батьком усіх нещасних, які потрапляли під його юрисдикцію. Всі наявні симптоми він лікував одним способом: чи на тілі мала місце висипка, чи герпес, чи лишай, ви чули одну відповідь — Абасци!
Якщо ж завдання видавалося вам неможливим з фізіологічних причин, ви чули — Пускай кто-то абасцит!
Все! Інших методів лікування у Броніславовича просто НЕ ІСНУВАЛО. В мене часом складалося враження, що він те «Абасци!» каже підсвідомо, незалежно від ситуації, просто — слово паразит, як багато хто вживає «знаєш» чи «тіпа». Мені подобався цей старший медбрат. Я бачився з ним нечасто, але коли приходив по роботі — приводив якогось нещасного із супутньою болячкою, зачасту в області кучерявості Андромеди, щоби той, переповнений надії на швидке спасіння, почув у відповідь одне вищезгадане слово — то завжди відчував якийсь дивний комфорт від перебування поряд. Маленький, шустрий, Броніславович ідеально підходив під опис педофіла, як їх зазвичай змальовують у дешевих детективних романах. Його лице постійно сіпалося,
— Ого! Чєво ето Геннадій твой хмурий сєводня, — любовно роздивляючись вужик одного солдатика, майже впритул, носом до носа, так би мовити, Броніславович наділив його людським іменем. Часом він давав цьому органу чудернацькі назви, в залежності від того, які асоціації в нього при цьому виникали: «Спрячь Крєвєтку, побрєй Антона, зашкурь Єнота, достань Катовскава». Фантазія була рідною сестрою Броніславовича, причому виключно у цьому ракурсі, бо для решти випадків він був геть конкретний і малослівний — Абасци!
Я відійшов від основної лінії оповідання, змальовуючи портрет Броніславовича, щоб він якось достойно появився в наступному епізоді нашої притчі. Паштєт, дописавши свою єресь на полотні, яким можна було накрити дарницький вокзал, потягнув мене допомогти розвішати його над входом у царство старшого медбрата. Ми принесли його під кабінет, і я постукав:
— Да, да — почувся добре мені знайомий голос.
— Віктор Броніславовіч, ми тут плакат прінєслі, — сказав я з-за дверей.
— На хєр мнє халат, заході, — було чути, що Броніславович зайнятий чимось важливим.
Я крутнув ручку, і ми запхалися з рулоном червоної тканини, у який можна було замотати слона. Перед медбратом, як я собі і уявляв, фасадом до метра, а задом до нас, стояв маленький узбек зі спущеними аж до підлоги штанами і трусєлями. Броніславович зачудовано розглядував його хруща, і примовляв:
— Ти Горбатова давно гулял?
— Какома Гарбатама? — узбек пробував пробитися через стіну мовних незручностей.
— Ну, Ішака давно корміл?
Паштєт стояв і спокійно роздивлявся дупу узбека, ніби перед ним стояв новий Бентлі.
— Ішак дома, Узбекастана, — сором’язливо посміхаючись, відповів Каміль, бо так звали то безштанне чудо.
— Я гаварю, Змєйониша када душил?
Було ясно, що запитання, поставлене прямо, явно заощадило би Броніславовичу час, але він продовжував, смакуючи свою красномовність:
— Каміль, Мусліма в кішлак када запускал?
Я розумів, що цей процес може тривати до вечора і спробував перебити.
— Віктор Броніславич, нам нада плакат прістроіть, Євтюхін пріказал, — Євтюхін був нашим начмедом, суворим, але дуже мудрим чуваком, і при ньому жилося, еквівалентно інтелектуальним здібностям кожного персонажа. Тупіші пахали, мудріші кайфували. Мене такий розклад дуже навіть тішив, і я користувався всіма бонусами другої частини цієї аксіоми.
Броніславович на секунду відірвався від вивчення узбецької аномалії й невдоволено зиркнув на нас.
— Раздєвайся, — традиційно зустрів він нове лице у вигляді Паштєта.
— Мяу, — видав Паштєт, бо він завжди мявкав, коли ситуація обходила його рамки розуміння та заставала мозок зненацька.
— Да, да, ти — кот, раздєвайся, — без тіні сумніву Броніславович повторив команду.
— Я держу плакат, — сказав правду Паштєт.
— Атпусті єво, — запропонував Броніславич, ніби плакат був якимось звіром.