Я, Паштєт і Армія

Скрябин Кузьма

— Сє-мьо-нич, блядіна, — черговий затряс діда знову. Потім почулося шарудіння, він витягнув ключі, підкинуті мною в кишеню старого бідаки.

— Ах ти, старая каністра, бля! — пискнув Устімич. Він розумів, що ніхто судити й карати Сємьонича не буде, хоч би він тою санітаркою пробив Кремльовську стіну, бо другого такого ідіота, щоб виїжджав цією труною в місто, знайти в Калінінській області було неможливо.

Тому, миттєво прийнявши рішення, Устімич вирішив «пробити» мене на робочому місці. Вирахувати це було неважко, і в момент, коли його єдина звивина в голові пробувала видати якесь логічне рішення, ми з Ромою вже херачили через паркан з тильної будівлі гаража на цивільний бік, бо таким

чином бігти до неврології було ближче. Через три хвилини ми вже дерлися на паркан біля рідного відділення і, підтягуючись на руках, явно відчули на пальцях клей чи фарбу, якою мастили паркан у цілях виявлення самоходів. Рома впав униз першим — зі звуком парашутиста, в якого не відкрився парашут, а я — за ним, правда у кропиву, тому й не зміг порадіти з біди свого кента. Це не завадило нам скочити на ноги й шуганути в тильні двері неврології, ключі від яких я про всяк випадок завжди мав із собою. Ми протиснулися в них, і я затягнув Ромка за рукав у процедурну. В цей же час в парадні двері вбіг натовп, очолюваний Устімичем, було чути його хрипле, гавкаюче дихання, викликане кілометровою пробіжкою.

— Гдє Кузьмєнка? — питав він кожного, хто був на шляху, і, не чекаючи відповіді, валив далі, як танк. Він рвонув двері процедурної та застав дивну картину: Рома Мордухович сидів у трусах на кріслі, а вся його голова була у проводах, які тягнулися до величезного приладу розміром з піаніно. Я сидів за клавіатурою апарату, а його самописці шерхотіли по паперу, який спадав на підлогу з чудернацькими графіками, що малювали процеси в Роминих мізках. Устімич застиг на секунду, потім почав було кричати якісь нерозбірливі фрази про машини, клумби та пияцтво, але я його перебив.

— Чш-ш-ш, тіше! Імєйтє ж уваженіє к наукє. Ми снімаєм енцефалограмму бальному!

При цьому сам «бальной» тупо дивився на Устімича своїми вибалушеними очима крізь сітку проводів, які оплутували його кучерявий челентанівський череп, як авоська. Слава Богу, що Устімич знався виключно на паливі та не мав елементарного поняття в енцефалограмах. Бо тоді він би відразу помітив, що на голові Мордуховича були просто проводи від бобинного магнітофона Боріс Борісича, а на енцефалографі був включений демо-режим, тому апарат малював абсолютно ідентичні графіки по всіх шести каналах. Більше того — під час цього процесу зовсім необов’язково було сидіти в трусах. Просто наші прикиди були вимазані тою чорною заразою з паркана, і лежали купкою за енцефалографом. На запитання, чому ж лаборант, тобто я, також у трусах, Устімич отримав таку відповідь, після якої наступні 14 місяців намагався не вступати зі мною в наукову полеміку.

— Пачєму я в трусах? Да ви, батюшка, тємнєє ночі. Ето же стєрільная процедура! І то, што ви тут дєфіліруєтє у своїх портянках, может прівєсті етот сєрйознєйший апарат к виходу із строя. Ілі раздєвайтєсь, ілі уходітє, — крикнув я, а сам подумав — ти не офігів, Кузьміч? — але вихід був лише один — на храпа! Старий перевірений спосіб.

Устімич уявив себе роздягнутого в нашій компанії, потім наші групові ню-фотки в газеті «Красная Звезда», почервонів, гримнув дверима та застукав копитами в бік виходу. Шестьорки, які заглядали в процедурну з-за його спини, обломані розходилися по палатах.

Колокольчіков пробував досягти свого та ввійти всередину, але висота польоту його думки не давала йому можливості перейти границю невідомого. Він вирішив відступити. Після нього до кабінету заглянули ще два рила — це були чуваки, яким Колокольчіков обіцяв допомогти вставити шари під шкіру в пісюнах. Таке в армії робили часто — з одного боку пісюн ніби збільшувався візуально та міняв форму на екзотичнішу, а з іншого можна було заробити собі декілька серйозних проблем інфекційного походження. Рила

глипали на мене, потім на Рому, обертаючи язиком в роті шари з органічного скла, які сьогодні вночі мали перемандрувати на нове місце призначення. Дебіли смоктали ці шаріки по пару тижнів, щоб вони були «гладенькіє і стерильниє». Так учив їх Колокольчіков. Він розказував, що так само робили його знайомі зеки, і так зробив собі він сам. Ніхто, правда, ніколи не перевірив правдивість цих слів, але два осли мирно чекали своєї участі сьогодні вночі. Я теж, до речі, мав брати в цьому участь, але про те якось пізніше…

Отже, небезпека минула, Устімич канув у Лєту. Я розплутав на Ромі проводи і виключив енцефалограф. Ми пішли в душову відмивати руки від синьої херні з паркана. Душова, роботи архітектора Бориса Адамова, являла собою прототип сучасного спа-салону «Цунамі» в Дніпропетровську. Єдине, чого там не було, так це басейну, де під водою грає музика. ББ частенько вигулював там свого меншого друга, тому подбав про антураж цього апартаменту. Душ Шарко тоненькими струменями бив вас власне в ці точки, які відповідали за навігацію вашої ракети. Вже після перших десяти секунд водного масажу ти стояв у душі не один.

— Какая сучара ета прідумала? — показав мені свої дві сині лопати Ромчик.

— Тук-тук, — почули ми за спиною, за нами стояв Паштєт. Вигляд в нього був такий, ніби з ним щойно займався любов’ю гімалайський мул.

— Паштєт, чєм атмить рукі? — спитав я, показуючи йому свої вимащені клешні.

— Вот, — він витягнув з кишені халата банку та простягнув мені.

— Нє бєрі, — Ромчик відкопилив губу, — нас патом тоже штиріть начньот!

— Ето растворітєль, — Паштєт тикнув банку мені в руку і продовжив, — я с нім сєводня опити дєлал.

— Я і гаварю — нє бєрі, — Рома ще більше відкопилив губу, і вона почала мотлятися, відкриваючи білосніжні зуби, які були в стані перекусити високовольтний кабель.

Я, зморений подіями останніх двох годин, не мав жодного бажання слухати маячню Паштєта про його експерименти з ацетоном, заліз у блискучу систему труб душа Шарко і включив воду. Приємні голочки застрибали, танцюючи брейк по змученому тілі, я був за секунду від піка задоволення, аж двері в нашу спа-територію відкрилися — за ними хиталася фігура Антона Гаврілича.

Відставного полковника піддомкратив суп з фасолькою, який він з’їв за вечерею. Гаврілич прокинувся і шукав туалет. У мене колись було таке, що після 13 пляшок вина, випитих з кумом Шоніком, я замість WC зайшов у шафу з одягом. Але зараз не про мене — Гаврілича інстинкти привели значно ближче до цілі. Оскільки нюху в нього давно не було, він керувався ідеальним для його древнього віку слухом і просто пішов на шум води.

Мордухович і Паштєт на секунду завмерли, оглядаючись на старого полковника у відставці, я ж був обмежений в рухах, враховуючи моє голе омовєніє. Гаврілич, не підозрюючи нашої присутності, швиденько забіг у кімнату, сів за ванною, в якій хворим витягували хребти, і зробив свій скромний вечірній кидок у вигляді двох симетричних праліне. Потім намацав рукою жилет для витяжки, використав його не за призначенням, натягнув штани й потюпав у свою палату.

До цього ганебного випадку я вже був добре знайомий з можливостями Гаврілича. У період його важких припадків мене відрядили до нього в палату — запобігати його спробам зробити собі кривду. Він, звісно, все це робив глибоко підсвідомо, але його фантазія не мала меж. Наприклад, колись він засунув пальці у склянку з водою та пробував потемки влучити в цей же стакан проводом до електричного чайника. В результаті вода зі склянки була на моєму покривалі, а шнуром від чайника у міліметрі від нього розмахувала рука Гаврілича. Отже, рятуючи його, я більше рятував себе.