Я, «Побєда» і Берлін

Скрябин Кузьма

— Качумайте, уроди, ви ж зі мною жили, як люди, а з тим биком — вам же гайка буде.

— Тихше, Лєший, — заговорив, нарешті, Йог. — Тихше, від гріха подальше. Зара' Фріц прийде і почує.

— Та що ти сциш його так, дайте йому по балді і кранти. Я вам всьо забуду, в натурі, — намагався повернути хід подій Лєший.

Фріц якраз був на підході. Він тягнув за собою жмути якихось шнурків, дротів і шмат. Його змучена нещоденними подіями фантазія дала фатальні збої в системі, і він не мав особливого пояснення — на хрена він таскав із собою цей мотлох. Таскав і всьо.

— Лєший, вибач, але я тобі не вірю. Ми його зара' бацнем, а ти нас здаш, — невміло попробував торгуватися Кампазітар.

— Давай, поки не пізно, — благально подивився на нього Лєший і тут же заплющив очі, бо краєм ока побачив, що надходить Фріц. Лєший з радістю сам почав би всю розрубу, але мав дуже мало сили, і біль електричним струмом пронизав його тіло. Фріц підійшов, допоміг хлопцям закинути тіло в багажник і з усієї сили лупонув капотом Лєшого по голові, закриваючи тим самим кришку його тимчасової могили. Всі посідали у тачку, Фріц за руль, звичайно, як же може полоумний сидіти збоку — він має керувати. Машина, вибачте на слові, заперділа і, так би мовити, поїхала. Вони знали —

куди їдуть, але ніхто не хотів про те говорити. Вони їхали на цвинтар похованої після аварії на атомній станції техніки. Рівень радіації був там такий високий, що, навіть проїжджаючи за кілометр від нього, ти прекрасно відчував, як твої яйця стають зовсім прозорими. Навколо цвинтаря була виставлена сяка-така охорона з трьох чоловік, які постійно грали в карти, бо інтерес до тої техніки в місті був меншим, ніж мінімальним. Час від часу до вагончика охорони підбігали кабани, які мутували за двадцять з гаком років після катастрофи й були здатні пробити вагончик наскрізь. Але чекали, що його жителі колись виростуть, і буде більше м'яса, щоб перекусити, і тому не чіпали синіх від алкоголю охоронців.

Машина з пацанами під'їхала до шлагбаума, Фріц пригальмував, вийшов і поскакав до вагончика. Там він переговорив з одним охоронцем, дав йому пару сигарет і банку тої синьої кислоти, а точніше, те, що в ній лишилося від його інвазії, чим викликав дикий ажіотаж серед вічних охоронців техномогил. Вони нюхнули спочатку по черзі, а потім всі разом.

— Ямаха! — така була найвища оцінка подарованого чуда. Вихопивши банку з рук Фріца, вони забігли в вагончик зі швидкістю поїзда «столичний експрес» і з не меншим прискоренням залили вміст у свої кишки, які нагадували собою посуду в хімлабораторії під час сумнівних експериментів, з супутніми запахами і звуками.

Фріц підійшов задоволений, сів за руль і поїхав углиб цвинтаря. Лєший у багажнику відчував неприємний металічний присмак у роті, а двоє в машині — такий самий присмак у задньому проході, бо щось їм підказувало, що та історія так просто для них не закінчиться. Фріц доїхав до самої середини міста мертвих машин. Круто розвернувшись, здіймаючи хмару смердючої пилюки, Фріц виліз зі свого тарантаса й пішов до багажника. Пацани сиділи в машині, боячись робити будь-які рухи. Вони були шоковані тим, що відбувалося. А зранку всього-навсього зібралися попити пивка і заграти чувіх.

— Йдіть сюда, придурки, що посідали, на'?

— Чуєш, Фріц, може, не треба? — пробував зупинити неминуче Йог, наморщивши лоба, ніби срака шарпея.

— Тримай за ноги^ а ти за дупу бери! — Фріц крехтів, як стара бетономішалка.

Вони втрьох витягли Лєшого з багажника і заволокли його в кабіну старого іржавого ЗІЛа, який років двадцять стояв під радіаційними дощами, і фон від нього був такий, як за кращих часів Хіросіми.

— Тут він по ідеї за пару днів крякне, — задоволено сказав Фріц і пшикнув йому прямо в лице ментовським балончиком. Йог і Кампазітор, знаючи, що той був у свідомості, аж наморщили носи, уявляючи, як би вони самі зійшли на гімно, випробувавши той кайф на собі. Фріц закурив, зачинив двері ЗІЛа і показав пальцем убік машини:

— Сідайте на', дамочки. Паєхалі рєзвіцца.

Машина здійняла ще одну хмару радіаційної пилюки, яка здатна була забрати життя мешканців усієї Молдавії і Хорватії разом взятих. Але троє пацанів залишилися жити, бо фріцівський «Москвич» їхав трохи скорше за ту хмару.

Аліса сиділа в кутку темної кімнати. Вона вже не відчувала запахів, які різали її свідомість протягом перших хвилин. Безнадійно і бездумно вона втупилася в якусь точку на підлозі, і єдине, про що вона в цю мить думала і що її дивувало, це — можливість чітко розрізняти предмети в цілковитій темряві. Страх перед тим, що її чекало в майбутньому, повністю відійшов на другий план. Вона сиділа і мріяла про те, чого бути не може. Так часом буває, що хочеться помріяти про ті речі, які до тебе не мають і не будуть мати жодного відношення. Наприклад, про свій реактивний літак, завод феросплавів, який дає сто лімонів прибутку на місяць, сітку власних готелів на Карибах чи, навпаки, — про секс із конем або із жирафою, стоячи на будівельній драбині, ну і різні подібні нісенітниці, про які думаєш лише тоді, коли про них думаєш. Аліса згадала всіх і все зі свого минулого, позаяк з думкою про свою смерть вона змирилася давно, а, кажуть, що перед смертю ти бачиш усі видатні події зі свого минулого життя, і вона з цікавістю передивилася купу слайдів і плівок, на яких були зафіксовані найяскравіші моменти, кожен з яких гідний екранізації. Боже милий, думала вона, як добре було вдома і як близько була біда. Ніколи не замислюєшся над тим, що на тебе чекає, завжди думаєш, що біди — тільки для чужих, а ти найфартовіша в районі людина. Сталося — пізно переживати. Раптом мозок підхопив цікаву, не обсмоктану до цього часу тему — чим вона буде займатися після смерті. Навіть словосполучення «ПІСЛЯ СМЕРТІ» не звучало вже так безвихідно і страшно, а щось на кшталт — «після уроків» або що я з'їм після сексу. Заняття були гідні уяви Аліси. Після смерті вона в першу чергу збиралася зробити ті речі, на які завжди бракувало часу за життя. Наприклад, сходити в сауну, в якій вона ніколи не була, але знайомі дівчата ходили туди часто і розказували, що до самої сауни діло доходило дуже рідко. Сходити в грьобане джакузі, до цього часу вона переконана, що джакузі було причиною переходу її хлопця з рук у руки. Зробити собі хімію!!! На який пенал мені хімія? І хімія тут же була викреслена з посмертного списку справ до виконання. А ще я хочу — уява почала бушувати — сходити нарешті у фітнес-центр і підкачати прес… хоча на фіга мені прес після смерті? Або навпаки — буду крута чувіха з пресом. Усі — без, а я з кубиками. Бляха, якась фігня в голову лізе. Ну що би я ще хотіла? Я би хотіла похавати те, на що ніколи не мала совісті віддати гроші: є така штука — з печінки гуски, котру тримають в ящику і кормлять виключно хімією, котра нарощує ту печінку до розмірів, на які спроможна розтягнутися шкіра бідолашної тварини. Цирозна гуска, карочє, а по-понтовому — ФУА ГРА. Придумають таку херь. Віа гра, фуа гра — один хрен хімія — силікон. Нічого природного. Фу, як в голову таке прийшло — схавати цирозну гуску, ще й після смерті. І так хреново буде, а тут ще фуа гру якусь до рота пхати.

І так бігли години. Дуже швидко. Як на такий спосіб коротання часу. Вона встала розім'яти ноги, підійшла до дверей і штовхнула їх рукою. Двері відхилилися! До чогось такого

дівчина явно не була готова. За дверима простирався не менш смердючий коридор, в якому стояли банки зі столітнім варенням, яким можна було отруїти всіх засуджених на смерть на земній кулі, причому їхня смерть була б найсолодшою за всю історію планети. Ті відхилені двері не обіцяли нічого доброго. У щасливий збіг обставин не випадало сподіватися в даній ситуації. Аліса обережно, ніби боячись вимазатися пилюкою з тих дзбанів, пробралася до виходу. Другі двері так само були прочинені. Зліва від неї була кімната, в яку ледь-ледь пробивався скупий пучок світла через засрані мухами вікна. Не втримавшись від спокуси, яка з'їдає людину в будь-який момент її існування — чи то під час смертельної небезпеки, чи під час оргазму, якщо є якась діра — треба туди заглянути, — Аліса ступила всередину. Кімната являла собою квадратну коробку з нераціонально розставленими старими бомбетлями по периметру, їх було п'ять, з чого Аліса зробила висновок, що рівно стільки ж жило тут людей до Аварії. На стінах висіли фотки, як їх люблять вішати в селах — на одному аркуші під склом було наліплено до десяти різних епізодичних чорно-білих кавалків людської бідності і розпачу. Збіловані обличчя з чорними від роботи руками і з такими ж тяжкими посмішками, які аж ніяк не випромінювали радості. То були фотки людей, які вибиралися до міста пофоткатися три рази в житті — на паспорт, на весілля і на похорон. По спині дівчини пробіг мільйон мурашок в кирзових чоботах з підошвами, з яких стриміли цвяхи й боляче впивалися в шкіру. Це й повернуло її до свідомості. Вона підійшла до старого креденса і висунула шухляду, котра ніби примерзла. Купа різного мотлоху була всередині і всьому водночас можна було знайти цілком логічне застосування. Тут була гора бочонків з номерами з російського лото, які пам'ятали ще Леніна з броньовиком або й того гірше — хрестини Тутанхамона. Увесь той мотлох смердів так. ніби в шухляді крім нього здох слон із псоріазом і пролежав там з добрих сотню літ. Аліса перебирала чудернацькі непотрібні речі і дивом дивувалася: нащо вони були тим людям, які тут мешкали? Вона пригадала собі скрупульозний порядок у шафах і шухлядах своїх батьків, хоча в самої вдома здебільшого був бардак. Вона любила хаос в предметах і тому не могла так просто відмовитися від думки, що треба безпричинно покинути цю дивну кімнату. Раптом з вулиці прилетів, знайомий до колік у животі, відзвук машини. Він мобілізував сили і розум дівчини до такої міри, що вона могла б тактично виграти битву з німцями під Курськом. Тому, дивуючись сама собі, крадучись підійшла до вікна і, спостерігаючи кутовим зором за дорогою, що бігла від лісу аж до подвір'я, рилася в шухляді, ніби точно знала, що вона там має знайти. її пальці перебирали кожну дрібничку, і на екрані в мозку висвічувалася повна характеристика того чи того предмета, включно з датою, місцем і маркою заводу-виготовлювача. До руки попадалися ручки шарикові без стержнів, спиці в'язальні погнуті, клубок мохеру херового, наперсток, ключ на 17 з одного боку і на 13 — з другого. Пістолета тут не знайдеш, якби те село було в Карпатах — інша річ. Тут жили явно пацифісти.

Машина гуділа і перділа вже дуже близько. їй здавалося, що вона чує голос Фріца, який, перекрикуючи гул мотора, горланив пісню Сердючки. Вона відійшла задкуючи до стіни і, не спускаючи очей з закаканого вікна, шарила рукою в пошуках хоча б якої-небудь зброї. З величезною курявою пилюки ґрат в'їхав на подвір'я. З нього виліз Фріц і двоє очманілих попутників.

— Ей, сучара! Я йду! Не наклич на нас біду! — заскавулів Фріц, і цитата з Юрка Юрченка додала б йому за інших обставин хоч якогось інтелектуального присмаку. Але зараз то звучало, ніби пес випадково плямкнув губами і вимовив слово «МАМА».

Аліса стояла зразу за дверима, стискаючи в руках величезний серп, який намацала на стіні в сінях. Як глибоко б його закопав у землю Фріц, знаючи наперед про його останнє застосування.

— Ей, сука! Ку-ку, — зайшов він у сіни.

— Дорогу ми знаєм, трахацца любім, — розрубуючи йому бошку на дві половини, відповіла Аліса.

Колись, дивлячись по тєліку дурний фільм про маніяка, який різав усіх навколо бензиновою пилкою, вона не замислювався над тим, як то є — вбити людину. І більше того, як то є — розрубати комусь голову. Голова Фріца, а точніше — бетон, яким вона була залита, не належав до бетону найм'якіших марок, придатних до розрубування серпом, але… Хотіння проламати його макітру було в Аліси настільки сильним, що цементний розчин піддався і випустив назовні всьо, що було всередині. А всередині було, повірте, до фіга. Ніхто б і не подумав, що у такого дегенерата, як Фріц — стільки цінних речей в голові. Кров бризнула на стіни, але Фріц продовжував йти вперед. Він обернувся, щоб вияснити причину різкого болю в голові, і, обертаючись, зачепився рукояткою серпа, який з його баняком вже становив одне ціле, за відхилені двері до кімнати, з яких, власне, пару хвилин тому вишмигнула Аліса. Фріц спровокував тим самим ефект розрізування кавуна: коли шматок, який намагаються відрізати — завеликого розміру, ножем роблять рух убік, ніби відламуючи його від основної маси. 1 в цю мить — серп задів, нарешті, якусь життєво важливу річ у голові, і вона виключилася, як старий совдепівський торшер без надії включитися ще раз. Дуже тихо і мирно, на диво, він опустився на коліна і, смішно покрутивши головою, як роблять дітки (типу ай-яй-яй, як негарно!), розпластався долі, а з голови продовжували витікати і вилізати різноманітні запчастини і змазки, а також уся його непомірна дурь, яка назбиралася в ньому за останні 25 років. Аліса переступила тіло, стала над ним і нахилилася. Все-таки фільми підготовлюють людину до екстремальних умов. Навіть нудоти не було. Вона обшарила його кишені і знайшла ключ від машини у вигляді підточеної викрутки, а також те, що хотілося знайти найбільше — його маленький пістолет, начинений саморобними кулями, зробленими з обрізків маленьких цвяхів. Узявши його в руку, вона приставила його до голови Фріца і натиснула на спуск. Голову рознесло, як банку згущеного молока, яку забули у киплячій воді. І так само те, що не вилізло з неї через шпару, розлетілося і поприлипало до стін сіней.

— Фріц, нє! — почула вона крики ззовні.

— Ми трупи, трупи! — менш оптимістичний текст Кампазітара також долинув до неї.

Аліса підвелася на ноги, і в цю мить у коридор залетіло двоє перестрашених. хлопців, які, побачивши Алісу, всю в крові і з пістолетом у руці, а внизу розрубаного, як тюлень, Фріца, готові були здати аналізи за всю рідну школу разом з шефами з тернопільського заводу лампочок.

— Ти шо, твою мать? — дипломатично звернувся до Аліси Йог.