Я, робот
Шрифт:
— Не верзи дурниць! Коли тебе все це тішить, то мене — навпаки. Це ж злочин — послати нас сюди з одним лише роботом! I ще ця твоя блискуча ідея — самим лагодити фотоелементи.
— Даремно ти так. Ти знаєш, що це — наше спільне рішення. Все, що нам потрібно — лише кілограм селену, діелектрична установка Стіллхеда й близько трьох годин часу. А тут цілі озера селену по всій сонячній стороні! Спектрорефлектор Мак-Дугала за п’ять хвилин зафіксував аж три, хіба ні? Якого ж дідька! Не могли ж ми чекати наступного протистояння!
— Ну гаразд, а що робити? У тебе є якась
— Ми не можемо самі піти на пошуки Спіді,
Майку. Принаймні тут, на сонячному боці. Навіть у нових скафандрах нам більше двадцяти хвилин на такому сонці не витримати. Але знаєш стару приказку: “Пошли робота зловити робота”? Послухай, Майку, може, наші справи не такі вже й кепські. У нас внизу є шість роботів, і їх можна використати, якщо вони справні. Якщо тільки вони справні. Очі Донована зблиснули надією.
— Ти маєш на увазі тих роботів, що залишилися від Першої експедиції? А ти певен? Вони можуть бути всього-на-всього напівавтоматами. Ти ж знаєш, десять років — чималий термін для робототехніки.
— Ні, вони роботи. Я цілий день провів з ними, і я знаю, що кажу. У них позитронний мозок, хоч, звичайно, примітивний.
Він сховав карту в кишеню.
— Ходімо вниз.
Роботи були в найнижчому ярусі — всі шість, заставлені запліснявілими ящиками невідомо з чим. Вони були такі великі, що, навіть коли сиділи на підлозі, їхні голови здіймалися вгору на цілих сім футів.
Донован присвиснув:
— Оце так розміри! Не менше десяти футів в обхваті.
— Це тому, що вони оснащені старим приводом конструкції Мак-Гафі. Я заглянув усередину — нікудишній пристрій, можеш переконатися.
— Ти ще не включив їх?
— Ні. Немає потреби. Не думаю, щоб у них щось вийшло з ладу. Навіть діафрагми ще пристойні на вигляд. Вони можуть говорити.
Він відгвинтив щиток на грудях у найближчого робота і вставив туди дводюймову кульку, що містила в собі крихітну іскорку атомної енергії — цього було досить, щоб вдихнути роботові життя. Не так і легко було приладнати кульку, проте Пауелл впорався з цим, старанно загвинтив щиток і підключив радіоуправління нової конструкції, про який десять років тому і не чули. Це ж саме він проробив і з п’ятьма іншими роботами.
— Вони не рухаються, — занепокоєно мовив Донован.
— Бо немає команди, — коротко кинув Пауелл. Він підійшов до першого робота й поплескав його по металевих грудях. — Гей, ти! Ти мене чуєш?
Голова монстра повільно нахилилася, й очі втупилися в Пауелла. А грубий, хрипкий, ніби звук старовинного фонографа, голос проскрипів:
— Так, хазяїне!
Пауелл невесело усміхнувся до Донована:
— Чув? Це один з перших роботів, що могли говорити. Саме тоді почалася кампанія проти використання роботів на Землі. Але, щоб стримати її, конструктори запрограмували в цих гемонських машинах надійний, здоровий комплекс раба.
— Однак це їм не допомогло, — зазначив Донован.
— Ні, звичайно, але вони робили все, що було в їхніх силах. — Він ще раз повернувся до робота.
— Вставай!
Робот повільно
— Ти можеш вийти на поверхню? На світло? — запитав Пауелл.
Пауза напруженого обдумування. Мозок робота працював повільно.
— Так, хазяїне! — почулася відповідь.
— Гаразд. А ти знаєш, що таке миля?
Знову пауза і некваплива відповідь:
— Так, хазяїне.
— Ми виведемо тебе на поверхню і вкажемо напрямок. Ти пройдеш близько сімнадцяти миль і десь у тому районі зустрінеш іншого робота, меншого за тебе. Розумієш?
— Так, хазяїне!
Ти знайдеш цього робота й накажеш йому повернутися. Коли він не послухає, приведеш його силоміць.
Донован сіпнув Пауелла за рукав.
— А чому б його не послати прямо по селен?
— Бо я хочу повернути Спіді, розумієш? Я хочу знати, що з ним скоїлося. — А тоді звелів роботові: — Іди за мною!
Робот не зрушив з місця, а його голос прогримів:
— Вибач, хазяїне, не можу. Ви повинні сісти на мене. — Його незграбні руки з брязкотом з’єдналися, тупі пальці переплелися, утворивши щось на зразок стремена.
Пауелл вп’явся в нього очима, поскубуючи вуса.
— Ого! Гм…
Очі Донована округлилися від подиву:
— Ми повинні їхати на ньому? Як на коневі?
— Гадаю, що так. Хоч не знаю, навіщо це. Я не бачу… А втім, зрозуміло. Я казав тобі, що тоді аж надто дбали про безпеку. Очевидно, хотіли переконати всіх, що роботи не можуть завдати шкоди людині. Вони, мовляв, не можуть пересуватися самостійно, а лише з погоничем на плечах. Що ж нам робити?
— Якраз я про це й думаю, — буркнув Донован. — Ми не можемо вийти на поверхню під палюче сонце ні з роботом, ні без робота. О господи! — Розхвилювавшись, він двічі клацнув пальцями. — Дай-но мені свою карту. Я недаремно вивчав її дві години. Ось рудник. А чому б нам не скористатися тунелями?
На карті рудник був позначений чорним кружальцем, від якого вусебіч павутинням розбігалися пунктирні лінії тунелів.
Донован став вивчати умовні позначення на карті.
— Подивись, — сказав він, — цими чорними крапочками позначено виходи на поверхню, і один з них — не далі трьох миль від селенового озера. Тут і номер його зазначено… Могли б писати і розбірливіше… Ага, 13-та. Якби ж роботи знали туди дорогу…
Пауелл випалив запитання й у відповідь дістав тупувате: “Так, хазяїне”.
— Іди по скафандри, — сказав він задоволено.
Вони вперше одягали скафандри. Ще вчора, прибувши на Меркурій, вони взагалі не збиралися цього робити, а тепер, приміряючи незручний одяг, незграбно ворушили руками й ногами.
Скафандри були значно більші й неоковирніші, ніж звичайні космічні костюми. Зате вони були значно легші — у їхній конструкції не передбачалося жодного шматочка металу. З термостійкого пластику, покритого хімічно обробленим корком, обладнані спеціальним пристроєм для видалення вологи з повітря, ці скафандри могли протистояти нестерпному, сліпучому промінню меркуріанського сонця двадцять хвилин. Або на п’ять-десять хвилин довше без смертельної загрози людському життю.