Я, робот

Азимов Айзек

К’юті застиг біля ілюмінатора, мов сталева статуя. Він навіть не повернув голови, коли спитав:

— З якої саме точки ви прибули? Пауелл оглянув простір.

— Он вона! Яскрава така, отам у кутку. Ми називаємо її Землею. — Він усміхнувся. — Старенька добра Земля. Нас там три мільярди, К’юті, а тижнів через два і я повернуся до них.

Несподівано для Пауелла К’юті замугикав щось незрозуміле: ніякої мелодії в тих звуках не чулося, хоч нагадували вони тихий перебір струн. Вони припинилися так само несподівано, як і почалися.

— Ну, а куди я подінуся?

Ви не пояснили мого існування Пауелле.

— Все душе просто. Спершу станції для передавання сонячної енергії на інші планети обслуговували люди. Але через спеку, інтенсивну сонячну радіацію й електронні бурі працювати їм було вкрай важко. Тому з часом людей замінили роботи. Тепер для обслуговування кожної такої станції потрібно лише двоє роботів. Ми хочемо змінити і їх, і саме для цього ти знадобився. Ти — представник найновішого покоління роботів, найдосконаліший з-поміж усіх тих, які існували досі. I якщо ти покажеш свої можливості й доведеш, що сам даси лад станції, люди більше не з’являться тут. Хіба що доставлятимуть запасні частини.

Він знову натис кнопку, й металічна ширма ковзнула на своє місце. Пауелл повернувся до столу, взяв яблуко, потер об рукав і надкусив. Очі робота червоним світлом дивилися на нього.

— I ви сподіваєтеся, що я повірю в цю неймовірну вигадку? За кого ви мене маєте?

Пауелл від несподіванки виплюнув шматочок яблука й обернувся весь червоний.

— Яка в дідька вигадка! Це правда!

К’юті похмуро відповів:

— Кулі енергії діаметром в мільйони миль! Світ з трьома мільярдами людей на ньому! Безмежна порожнеча! Вибачте, Пауелле, але я не вірю. Я дійду до всього сам. До побачення!

Він повернувся і з почуттям власної гідності закрокував до виходу. У дверях К’юті пройшов повз Майкла Донована, згорда кивнув йому й попрямував коридором, не звертаючи жодної уваги на здивовані погляди, що його проводжали.

Майкл Донован скуйовдив рудого чуба й сердито глянув на Пауелла:

— Про що говорив цей ходячий металобрухт? У що він не вірить?

Пауелл з досадою смикнув себе за вуса і в’їдливо сказав:

— Наш робот — скептик. Він не вірить, що ми створили його, що існує Земля, космос, зірки.

— Спопели його Сатурн! Нам бракувало тільки божевільного робота!

— Він каже, що збирається до всього дійти сам.

— Дуже приємно, — глузливо мовив Донован. — Сподіваюсь, він зласкавиться і пояснить усе те мені, коли розбереться. Так от! — раптом спаленів він. — Коли оця купа заліза почне й зі мною так патякати, я поламаю йому хромований хребет.

Він різко сів, витяг із внутрішньої кишені піджака пригодницький роман у м’якій дешевій оправі.

— Цей робот з мене всі нерви висотає. Надто він допитливий!

Майкл Донован невдоволено бурчав, уминаючи здоровенний сандвіч із салатом, коли, після тихого стуку в двері, до кімнати зайшов К’юті.

— Пауелл тут?

— Він збирає дані про функції електронних

потоків. Здається, насувається буря, — відповів Донован, не перестаючи жувати.

Увійшов Грегорі Пауелл і, не відриваючи очей від

графіків, що він їх тримав у руках, всівся в крісло. Він розклав аркуші з графіками біля себе й заходився щось підраховувати. Донован дивився через його плече, хрумкотів салатом, розсипаючи крихти. К’юті мовчки очікував.

Нарешті Пауелл підвів голову.

— Потенціал зета зростає, але повільно. В усякому разі функції потоків нестійкі, і я сам не знаю, чого чекати. О, К’юті, привіт! А я думав, ти пильнуєш за монтажем нової силової шини.

— Уже все зроблено, — сказав тихо робот. — I я прийшов поговорити з вами обома.

— О-о! — Пауеллові стало незатишно. — То сідай. Ні, ні, не на цей стілець. Тут поламана ніжка, а ти не з легких.

Робот усівся й безтурботно сказав:

— Я прийняв рішення.

Донован окинув його сердитим поглядом і відклав недоїдений сандвіч.

— Коли це ти про свої безглузді…

Пауелл урвав його нетерплячим рухом.

— Кажи, К’юті, ми слухаємо.

— Останні два дні я зосередився на самоаналізі, — мовив К’юті, — і дійшов напрочуд цікавого висновку. А почав з єдиного правильного припущення, яке міг зробити. Я існую, бо мислю…

— О, Юпітер! — простогнав Пауелл. — Робот-Декарт!

— Хто Декарт? — втрутився Донован. — Послухай, невже ми повинні сидіти тут і слухати цього металевого маніяка…

— Помовч, Майку!

К’юті незворушно правив своєї:

— Й одразу ж постало питання: у чому причина мого буття?

У Пауелла на вилицях заходили жовна.

— Ти мелеш дурниці. Я вже казав, що тебе побудували ми.

— А не віриш, — додав Донован, — то ми залюбки розберемо тебе.

Робот благально простяг свої дужі руки:

— Я нічого не беру на віру. Будь-яка гіпотеза мусить підкріплюватись логікою, інакше вона нічого не варта. А ваше твердження, буцімто ви мене створили, суперечить усім законам логіки.

Пауелл поклав руку на стиснутий кулак Донована, стримуючи його.

— А чого ти так кажеш?

К’юті засміявся. Це був не людський сміх, а радше машинний скрегіт, різкий, уривчастий, як стукіт метронома, і так само однотонний.

— Погляньте на себе, — сказав він нарешті. — Я не хочу образити вас, але погляньте на себе! Матеріал, з якого ви зроблені, м’який і в’ялий, він неміцний і позбавлений сили. Енергію він черпає для себе з малопродуктивного окислення органічної речовини, на зразок оцієї. — Робот зневажливо тицьнув пальцем у рештки Донованого сандвіча. — Періодично ви поринаєте в сон, і найменші коливання температури, атмосферного тиску, вологості, інтенсивності випромінювання можуть зашкодити вашій працездатності. Ви — сурогат! А з іншого боку, я — досконалий, довершений витвір. Я прямо поглинаю електричну енергію і використовую її майже на сто процентів. Я виготовлений з міцного металу, перебуваю постійно в свідомості, легко переношу зміну в навколишньому середовищі. Це факт. I коли до нього долучити цілком очевидне припущення, що жодна істота не може створити досконалішу за себе істоту, — ваша безглузда вигадка розвалюється.