Я, робот
Шрифт:
Донован зірвався з місця, насупивши руді брови. Прокльони, які він досі бубонів собі під ніс, зазвучали чітко і ясно.
— Ах ти ж, металевий вилупку! Ну, гаразд, якщо не ми тебе створили, то хто ж?
К’юті поважно кивнув головою:
— Слушно, Доноване. Я думав над цим. Очевидно, мій творець мав бути куди могутнішим за мене, а тому залишається одне…
Земляни спантеличено дивилися на К’юті, а той правив своєї:
— Що є основою діяльності тут, на станції? Кому ми всі тут служимо? Що поглинає всю нашу увагу?
Він
— Б’юсь об заклад, що цей ідіот в костюмі з білої бляхи торочить про перетворювач енергії.
— Це правда, К’юті? — насмішкувато запитав Пауелл.
— Я говорю про Творця, — почулася холодна й різка відповідь.
Це була остання крапля, і Донован вибухнув реготом. Навіть Пауелл стримано захихотів.
К’юті підвівся з місця. Його сяючі очі перебігали то на того, то на того.
— I все ж, так воно і є. Мене не дивує, що ви відмовляєтеся повірити в це. Я певен, що ви обидва довго тут не затримаєтеся. Пауелл сам казав, що спочатку служили тільки люди, потім чорнову роботу стали виконувати роботи, і нарешті з’явився я, щоб керувати роботами. Це — незаперечні факти, але ви пояснюєте їх нелогічно. Хочете знати істину, що стоїть за всім цим?
— Давай, К’юті. З тобою не засумуєш.
— Творець спочатку створив людей — найнижчий і порівняно простий тип, який найлегше виготовляти. Поступово він замінив їх роботами. Це вже була вища ступінь. I нарешті створив мене, щоб я міг замінити людей, які ще лишилися. Віднині я служу господареві! Творцю!
— Дурниці! — вигукнув Пауелл. — Тобі доведеться виконувати наші накази й тримати язик за зубами, поки ми не переконаємося, що ти можеш обслуговувати конвертер. Зрозумів? Конвертер, а не Творця. Якщо ж не справишся, ми тебе демонтуємо. А тепер можеш іти, якщо твоя ласка. I візьми оці дані й підший їх як слід.
К’юті взяв графіки з рук Пауелла і вийшов, не промовивши й слова. Донован важко відкинувся на спинку фотеля й схопився за голову.
— Ми ще матимемо клопоту з цим роботом. Він зовсім з глузду з’їхав!
Монотонне гудіння конвертера в кімнаті контролю посилилося, змішуючись із потріскуванням лічильника Гейгера й керівним дзижчанням півдесятка сигнальних лампочок.
Донован відірвався від телескопа й увімкнув світло.
— Промінь зі станції № 4 досяг Марса точно за розкладом. Тепер наш можна вимкнути.
Пауелл неуважно кивнув.
— К’юті внизу, в машинному відділенні. Я подам сигнал, і він потурбується про це. Глянь-но сюди, Майку, що ти думаєш про ці цифри?
Майк окинув їх поглядом і присвиснув:
— Ого! Це те, що я називаю інтенсивним випромінюванням. Наше сонечко розважається!
— Отож, — кисло відповів Пауелл, — насувається електронна буря, і через неї ми опинилися в кепському становищі. Наш промінь, скерований на Землю, — акурат на її шляху.
Він роздратовано відсунув свій стілець від столу.
— Нехай їй грець! Тільки
— Добре. Кинь мені мигдалю.
Він зловив кинутий йому пакет і попрямував до ліфта.
Ліфт м’яко ковзнув униз і зупинився біля вузького трапа, що вів до просторого машинного відділення. Донован сперся на поруччя й глянув униз. Величезні генератори працювали, а вакуумні трубки дециметрового передавача наповнювали станцію низьким гудінням.
Біля передавача він побачив масивну й блискучу постать К’юті, який уважно стежив за дружною роботою групи роботів.
I раптом Донован напружився. Роботи, що здавалися карликами поряд з масивним передавачем, вишикувалися перед ним в одну лінію, схиливши голови, а К’юті повільно походжав вздовж шеренги. Минуло п’ятнадцять секунд, і роботи з брязкотом, що перекривав навколишній шум, попадали на коліна.
Донован закричав і вузькими сходами кинувся вниз. Несамовито розмахуючи стиснутими кулаками, він підбіг до роботів. Його обличчя стало такого самого кольору, як і вогненно-руде волосся.
— Що ви тут затіяли, телепні? Розводьтесь і беріться до роботи! Якщо не встигнете до кінця дня все розібрати, перечистити й знову зібрати, я випечу ваш мозок електричним струмом!
Жоден з роботів не поворухнувся.
Навіть К’юті — єдиний, хто не став на коліна — був незворушний; він уп’явся поглядом у похмурі ніші велетенської машини.
Донован добряче штовхнув найближчого робота.
— Встати! — гримнув він.
Робот повільно підвівся. Його фотоелектричні очі докірливо глянули на землянина.
— Немає іншого Творця, крім Творця, — сказав робот, — і КТІ — його пророк!
— Що-о?
Донован відчув, як у нього вп’ялися двадцять пар механічних очей і двадцять металевих голосів продекламували:
— Немає іншого Творця, крім Творця, і КТІ — його пророк!
— Боюсь, — втрутився К’юті, — що мої друзі тепер слухатимуться іншого, вищого за тебе.
— Адзуськи! Забирайся геть звідси! З тобою я потім побалакаю, а з цими живими ляльками — зараз.
К’юті повільно захитав своєю важкою головою:
— Перепрошую, але ти не розумієш мене. Вони ж роботи, а це означає, що вони — істоти розумні. Після того як я прорік їм істину, вони визнають тільки Творця. Усі до одного. Вони називають мене пророком. — Він схилив голову. — Я не вартий того, але, можливо… Донован перевів дух і пустив шпильку:
— Невже? Та хіба це погано? Це ж просто чудово! А тепер послухай, що я тобі скажу, ти, мідна мавпо! Немає ніякого Творця, немає ніякого пророка, і немає сумніву — хто повинен віддавати накази. Ясно? А тепер геть звідси! — заревів він.