Я, робот
Шрифт:
— А-а, он що! Аякже, звичайно, помітив. Це просте збільшення, щоб точніше можна було наводити промінь.
— Чому ж тоді не збільшуються зірки?
— Тобто інші цятки? Ну що ж, ми не посилаємо туди променів, отже, й збільшувати їх немає потреби. Вибачте, Пауелле, але навіть і вам мали б бути зрозумілі такі речі.
Пауелл похмуро втупив очі в стелю.
— Але ти бачиш у телескоп більше зірок. Звідки вони беруться? Звідки вони беруться, покарай тебе Юпітер?
К’юті надокучило все це.
— Послухайте, Пауелле, невже ви гадаєте, що я
— Послухай! — вигукнув Донован, випручавшись з-під дружньої, але важкої, металевої руки К’юті. — Давай дивитися в корінь. Навіщо взагалі потрібні промені? Ми даємо тобі хороше, логічне пояснення. Ти можеш дати краще?
— Промені, — почулася впевнена відповідь, — випускає Творець для своїх власних цілей. Є речі, — він побожно звів очі до стелі, — в які нам не дано проникнути. У таких випадках я намагаюся лише служити і не ставити запитань,
Пауелл повільно сів і тремтячими руками затулив обличчя.
— Вийди звідси, К’юті! Вийди і дай мені подумати.
— Я пришлю вам їжу, — сказав К’юті примирливо.
Пауелл тільки застогнав у відповідь. Робот вийшов.
— Грегу, — хрипко прошепотів Донован, — ми повинні діяти рішуче. Підстроїмо йому коротке замикання, коли він того не чекатиме. Хлюпнемо концентрованої нітратної кислоти у суглоби.
— Не дурій, Майку. Невже ти думаєш, що він дасть нам підступитися до нього з нітратною кислотою в руках? Треба з ним поговорити. Ми повинні переконати його, щоб він впустив нас на пульт управління, інакше нам кінець. У нас ще є сорок вісім годин.
Він хитався назад і вперед у безсилій люті.
— Який же дурень стане переконувати робота? Це ж… це ж…
— Принизливо, — докінчив Донован.
— Гірше!
— Послухай! — Донован несподівано засміявся. — А навіщо його переконувати? Давай покажемо йому. Збудуємо іншого робота, прямо в нього на очах. Якої він тоді заспіває?
Обличчя Пауелла розпливлося в широкій посмішці. А Донован вів далі:
— Уяви, який вигляд матиме його залізна пика, коли він бачитиме нашу роботу.
Роботи звичайно виготовляються на Землі, але доставляти їх у космос простіше частинами, які потім можна зібрати на місці. Це, між іншим, унеможливлює втечу якого-небудь скомплектованого й налагодженого на Землі робота.
Бо коли б виявили такого робота-блукальця, що вирвався на волю, фірма “Ю. С. Роботс” змушена була б постати перед суворими законами, що забороняють використовувати роботів на Землі.
Ось чому таким людям, як Пауелл і Донован, доводилося збирати роботів з окремих частин — справа нелегка й складна. Пауелл і Донован ще ніколи так не відчували всіх складнощів цієї роботи, як того дня, коли вони в монтажному приміщенні почали створювати робота під пильним наглядом КТІ, Творцевого пророка.
Робот простої моделі МС лежав на столі майже готовий. Після тригодинної роботи лишалася незмонтованою тільки голова. Пауелл
Те, що він побачив, не могло його заспокоїти. Три години К’юті сидів мовчазний, незворушний. Його й так невиразне обличчя було тепер ніби маска.
— Давай мозок, Майку, — невдоволено буркнув Пауелл.
Донован відкрив герметично закупорений контейнер, заповнений мастилом, і витяг з нього ще один, меншого розміру. Розпечатав його, дістав кулю, що зберігалася в губчасто-гумовій оболонці.
Донован тримав його дуже обережно, — це був найскладніший механізм із тих, які коли-небудь створювала людина. Під тоненькою платиновою “шкірою” кулі містився позитронний мозок. В його чутливій, витонченій структурі були закладені точно розраховані нейтронні зв’язки, які насичували кожного робота знаннями.
Мозок прийшовся акурат до черепної коробки робота, що лежав на столі. Його закрила блакитна металева заслінка, міцно приварена маленьким атомним спалахом. Фотоелектричні очі підключили обережно, туго вкрутили їх у гнізда і покрили тоненьким прозорим пластиком, що своєю міцністю не поступався криці. Лишилося тільки оживити робота електричним імпульсом високої напруги, і Пауелл потягнувся до вмикача.
— А тепер дивися, К’юті. Дивись уважно.
Клацнув вмикач, і почулося дзижчання з легким потріскуванням. Двоє землян із хвилюванням схилилися над своїм творінням.
Спочатку ледь ворухнулися кінцівки, потім підвелася голова, МС сперся на лікті й незграбно зліз зі столу.
Його хода була невпевнена, і замість того, щоб говорити, він двічі видав якісь невиразні, схожі на скрегіт звуки.
Нарешті в нього прорізався чіткий, виразний голос:
— Я хотів би почати працювати. Куди мені йти?
Донован ступив до дверей.
— Униз по сходах, — сказав він. — Там тобі скажуть, що робити.
Робот пішов, а двоє землян залишилися наодинці з К’юті, котрий і досі мовчав.
— Ну, — сказав Пауелл з посмішкою, — тепер ти віриш, що ми зробили тебе?
Відповідь К’юті була коротка й категорична.
— Ні! — заявив він.
Посмішка Пауелла застигла, а тоді повільно сповзла з обличчя. Донован закляк з відкритим ротом.
— Вибачте, — сказав К’юті спокійно, — ви лише зібрали докупи готові частини. Ви блискуче зробили цю роботу, я гадаю — це інстинкт. Але насправді ви не створили робота. Окремі частини з’явилися з волі Творця.
— Послухай, — задихаючись, прохрипів Донован, — ці частини виготовили на Землі й надіслали сюди.
— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо відповів К’юті, — не будемо сперечатися.
— Ні, я хочу сказати! — землянин ступив уперед і міцно схопив металеву руку робота. — Якби ти прочитав книги в нашій бібліотеці, вони б тобі все пояснили так, що в тебе не лишилося б жодного сумніву.
— Книги? Я їх усі перечитав. Цікаво.
— Якщо читав, — втрутився в розмову Пауелл, — то про що ж говорити? Ти ж не заперечиш їхніх доказів! Просто не зможеш!