Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Роздобудько Ирэн Виталиевна

вечерi. Вiра накрила на двох.

– Випогоджується, – сказав Роман Iванович, жуючи м'ясо. – У повiтрi вже пахне справжньою

весною. (e2–e4).

– Жорстке? – турботливо запитала дружина. (Зустрiчний хiд: e7–e5).

– Чудове, як все, що ти робиш, (f2–f4. Королiвський гамбiт),– сказав вiн i додав: – Треба

подивитись новини, там щось знову з нашим парламентом...

– Чай зелений

чи чорний? (e5:f4. Гамбiт прийнято).

– Зелений на нiч дає безсоння. Не корисно. Чорний. Не мiцний. (Сf1–c4. Варiант слона).

– Непокоюсь за Марину. Вона живе зовсiм окремо. I весь час мовчить. Ми її втрачаємо. (Кg8–f6.

Напад на пiшака).

– Це нормально. Звикай. Скоро у неї буде своє життя. Ось донька фрау Шульце взагалi живе в

Америцi. Це у нас прийнято доглядати за дiтьми до скону. (Кb1–c3. Пiшак пiд захистом).

– Так. Але це якось сумно. (c7–c6. Старий, але перевiрений хiд).

– Це – нормально! (Слово ферзя. Все – в традицiйних рамках гамбiту).

Ендшпiль.

Усе було нормально: вечеря, телевiзор.

Колись, у першi днi перебування тут, вони ходили гуляти до лiсу, який мало схожий на лiс –

швидше, великий доглянутий сквер з охайно прибраними дорiжками, на яких майже нiколи не лежить

жодного листочка...

Вона посмiхнулася до нього! Це точно! Можна дати руку на вiдсiч – поглянула i ворухнула

вустами! Роман голосно зiтхнув i навмисно закашляв, щоб приховати емоцiї. Одна лише згадка про

неї, мов склянка дорогого вина, що стоїть на дальньому краю столу. Тобто не ковток вина, а саме

склянка або краще – вишуканий кришталевий келих, що лишається недоторканним.

Випитою склянкою є iнша – Вiра, власна дружина – знайома на смак, трохи прiсна, але загалом

звична. Вона ходить перед ним, брязкає посудом, шурхотить простирадлами, пахне знайомими

парфумами i промовляє тi ж самi слова, що вчора i позавчора.

Але спостерiгаючи за всiм цим, вiдтепер вiн знав, що десь там, на iншому кутку бездоганно

накритого столу, далекий вiд його руки, але близький для зору, стоїть цей дорогоцiнний келих з

дивовижним i незнайомим напоєм. Вiн зачаровує зiр, збуджує смаковi рецептори, сколихує уяву. Його

не можна вхопити i перехилити, як звичайну склянку. Треба якомога довше розтягнути задоволення.

Спостерiгати. Думати. Прислухатися до власних почуттiв i знаходити задоволення в тому, як вони

поволi пробуджуються i якi вони рiзнi: вiд теплої хвилi, що здiймається знизу доверху i навпаки, до

гострої, майже

болючої зливи, що починається в якiйсь точцi мозку i пронизує аж до п'ят. I кому, як не

йому – дорослому, досвiдченому знати, що саме цей стан i є щастям.

Якби вiн мiг подiлитися своїми роздумами з кимось iншим, то йому сказали б, що це звичайна

любовна гарячка, яка притаманна юним. Але вiн би лише посмiхнувся: неправда! Ровесник його

доньки нiколи не витримав би цього замилування незнайомим келихом: вхопив би i випив, не

вiдчуваючи нiчого, крiм власного задоволення.

Нi. Вiн має досягти вершини самопiзнання, пiрнути в тi глибини пам'ятi, де вiн малим водив

пальцем по порцелянових вигинах неземного, вилiпленого майстром тiла i задихався вiд досконалостi

тих пропорцiй, яких нiколи нi в кого не бачив. А тепер зустрiвся з земним втiленням того янгола. Хiба

кожному так щастить?!

Те, що вона не може не помiтити його замилування – факт. Адже iнакше не могло бути: вони давно

знали одне одного!

В iншому вимiрi.

Тiльки тодi вiн... розбив її, Порцелянову Дiвчинку. Тепер йому дано шанс i вона це знає напевно.

Iнакше не посмiхалася б ТАКОЮ посмiшкою. Вона теж упiзнала його! I це зовсiм не маячня, не

гарячка. Так мало статися. I так сталося.

Тiльки шкода, що доведеться трохи зламати звичний ритм життя. А, можливо, i не трохи – а

ЗОВСIМ, до бiса!

На його обличчi несподiвано замаячила пiдступна блаженна посмiшка. Добре, що вiн це вчасно

зауважив i низько схилився над тарiлкою, намагаючись приборкати цей блаженний вираз, майже

ткнувся носом у залишки бiфштексу i затих, перетравлюючи думку про те, що життя може дати новий

поворот. I раптом вiдчув на своїй схиленiй макiвцi... поцiлунок.

Смикнувся, мов обпечений, зi здивуванням глянув на дружину. Вона стояла за його спиною зi

знiченим, розгубленим виразом обличчя.

Такий вираз буває в злочинцiв, спiйманих на гарячому. Роман Iванович не чекав вiд дружини

подiбного, особливо тепер, коли його думки були досить далеко вiд цiєї вiтальнi. Але цей

несподiваний i неочiкуваний поцiлунок змусив його знiяковiти, нiби i його заскочили на слизькому.

Якусь мить подружжя ошелешено дивилося одне на одного. Болiсна натужна пауза увiрвалася

голосним кашлем Романа Iвановича.

Вiра зарухалась, задзеленчала посудом, швидко прибрала зi столу, підбігла до дзеркала –

пiдфарбувала губи i вiї, до шафи – кинула на диван кiлька суконь. Замислилась над ними.

– Надовго? – запитав Роман Iванович, радiючи, що у дружини знайшлися свої справи i вiн може

кiлька годин полежати на своїй канапi не роздягаючись i навiть не знiмаючи капцi.