Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
посмiшку вуста.
– Погана робота, чи не так? – сказала фрау Шульце. – Я її нiколи не любила. I ця квiтка в руках –
вершина несмаку. Але так хотiв чоловiк.
Оксана здригнулася вiд несподiванки. Шанобливо обернулась:
– Ну що ви, фрау Шульце! Менi дуже подобається. Особливо очi. Вони у вас зовсiм не змiнилися...
– Гарна посмiшка при поганiй грi... – пробурмотiла стара.
Оксана знизала плечима i почала обмахувати фарфоровi дрiбнички пухнастою
любила, коли хазяйка спостерiгає за прибиранням – раптом зробить щось не так чи залишить пил у
кутку пiдвiконня. Але фрау не йшла. Мабуть, захотiла потеревенити.
– А вам доводилось зберiгати посмiшку, коли життя програне? – запитала вона.
Оксана зупинилась i уважно поглянула на неї.
– Так, – сказала вона. – I дуже часто. Але звiдки ви знаєте, що так буває?
– Знаю. А ще знаю, що вам ще зарано почуватися в програшi.
Оксана здивовано подивилась на фрау – що вона може про неї знати?..
– Я почуваюсь нормально, – вiдповiла вона, продовжуючи обмахувати статуетки.
– Тодi вибачте. Не заважатиму вам.
Фрау вийшла, припадаючи на одну ногу. Оксана ще раз поглянула на портрет: що робить з людьми
час! Невже колись i вона стане такою – немiчною, у зморшках, з купою болячок i спогадами, якi
нiкому не потрiбнi. А головне – з цим вiчним «лiхтариком болю» i порожнечею в грудях. Оксана
поглянула на себе в дзеркало, розтягнула вуста в посмiшку – i вираз її обличчя став подiбним до
виразу жiночого обличчя на портретi. Так, ще рано почуватися в програшi. Ще є час...
Цього дня, прибравши в кiмнатах домовласницi, Оксана:
а) посортувала i винесла три вiдра використаного медичного причандалля гера Отто;
б) вiдскоблила пiдлогу пiд його лiжком вiд засохлої плями сечi – вочевидь, хворий не дочекався
судна вiд племiнника, з яким мешкав;
в) вимила, змастила i перебинтувала ноги старого, рани на яких страшенно смердiли i сочилися
бiлою рiдиною;
г) чотири рази прочитала йому «Послання до фiлiстимлян»;
д) зварила обiд i нагодувала ним гера Отто через катетер;
е) безрезультатно тричi висаджувала старого на судно, аж доки не зробила клiзму, на що
старенький зреагував надто бурхливо: довелося знову перестеляти постiль i мити пiдлогу;
ж) випрала бiлизну, котра все одно утримувала запах старостi i мiазмiв...
Коли алфавiт вичерпався, пiшли самi «пункти», якi ще треба було виконати пiсля чергування у
хворого:
1. Вигуляти собак фрау i гера Шумахер.
2. Забрати зi школи i приглянути за дiтьми фрау Монiки.
3. Купити i завезти продукти родинi Мюллерiв.
I нарештi –
Останнiй пункт пiдсолоджував усю важкiсть i гiркоту сьогоднiшнього дня, надавав йому змiсту,
заспокоював душу. Зовсiм скоро вона вирушить до Iзраїлю – справа майже вирiшена i тодi зможе
вiдсилати набагато бiльше. Розпрощається з бiдолашним стариганем, з усiма цими щасливими
родинами, котрих вона обслуговує, як проклята, з Меджнуном, з мешканцями будинку фрау Шульце,
котрi її зневажають. Їм вона скаже, що виходить замiж i житиме у власному будинку на березi
Середземного моря. Це буде майже правдою: три мiсяцi тому через Iнтернет вона познайомилася з
Семюелом, котрий запропонував їй фiктивний шлюб i роботу на своїй автозаправцi поблизу
Єрусалима. Судячи з обмiну листами i фотокартками, вiн не викликав особливої довiри – старий,
тлустий i лисий, але запевняв, що її заробiток буде вдвiчi бiльшим, а клiмат – набагато кращим, нiж у
Нiмеччинi. А рокiв через три-чотири вона зможе повернутися на батькiвщину чи матиме право
запросити до себе дiтей. I це були чудовi перспективи. Заради них варто працювати. А працi вона
нiколи не боялась.
...Увечерi Оксана зайшла до iнтернет-клубу i побачила довгоочiкуване повiдомлення: Сем замовив
їй електроннi квитки до Тель-Авiва. Вилiт завтра! Отже, треба негайно збирати речi. Добре, що всi
родини розрахувалися з нею саме сьогоднi, а про можливий вiд'їзд вона їх попереджала заздалегiдь.
Залишалося розпрощатися з Меджнуном. А вiн вже маячив бiля паркану котеджу. Його свiтла сорочка
мерехтiла в темрявi, хоч як вiн ховався за деревами. Що за набридливий хлопець! Сьогоднi їй не до
нього. Оксана прибрала суворий вираз i не дала йому слова вимовити, почала першою:
– Так, завтра я вiд'їжджаю. Сьогоднi маю зiбратися. Тож менi не до тебе.
– Окс'яна, я тебе люблю... Я помру без тебе... – жалiбно промовив Меджнун. – Скоро я зароблю
багато грошей, будемо жити разом.
Оксана розсмiялась, зневажливо похитала головою. Але всерединi порожнечi щось заворушилось:
хоч комусь у цьому свiтi вона не байдужа. Простягнула руку, розкуйовдила його волосся:
– Навiть не думай. У мене дiти. Я старша на десять рокiв. У мене iншi плани.
Його очi наповнились слiзьми.
Ну, точно дитина! Йому ще рости i рости.
Але пiддаватися не можна! Оксана забрала руку з його голови i вимовила якомога суворiше:
– Якщо не хочеш мене засмутити – йди додому. Менi завтра на лiтак. Усе.