Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
заглядаючи в обличчя. Єдина подружка, котрiй вона могла «повiдати печалi»...
О пiв на п'яту Оксана тихо вислизнула з лiжка, швидко натягнула джинси. Тут же в кiмнатi взулась
i накинула плащ. Маркiза занявчала, забiгала по розстеленому лiжку, мов навiжена. Оксана цикнула на
неї. Витягла валiзу. Присiла, втративши сили. Невже вона це зробить? Узяла Маркiзу, ткнулася їй в
шерсть мокрим вiд слiз обличчям. Потiм рiшуче вiдкинула кошеня на ковдру: «Все,
зазирнути до кiмнати, де спали дiти, i одразу зрозумiла: щойно побачить їх – не зробить анi кроку.
Тихо вислизнула в коридор. Нечутно вiдчинила i зачинила дверi. Пiдсунула ключi пiд гумовий
килимок – вони їй бiльше не потрiбнi... Побiгла сходами вниз. Навiть лiфт не викликала, аби не
створювати зайвого галасу. Вийшла на подвiр'я...
Воно дихало прохолодою весняного ранку. У палiсаднику на деревах уже визрiвало листя – ще
день-другий i все тут зазеленiє, забуяє бiлим цвiтом, хмiльним яблуневим ароматом. Дерева в
палiсаднику стояли в бiлих гольфах, мов дiти на шкiльнiй лiнiйцi: вчора вона сама побiлила їхнi
стовбури вiд шкiдникiв, допомагаючи двiрнику. Це все, що вона могла зробити тут, де пройшло життя,
востаннє.
На подвiр'я нечутно вкотилося таксi. I в цю ж мить Оксана почула, як зверху з прочиненого вiкна
пролунало довге i голосне: «Мя-я-я!..». Вiдлунням прокотилось по дворi. Маркiза навiть не закiнчила
свою фразу – летiла, незграбно бовтаючи в повiтрi лапами. Оксана охнула i разом з видихом почула
глухий удар маленького тiла об землю. Завмерла i заплющила очi. Отямилась вiд незадоволеного
голосу таксиста: «Ну, сiдаєш, чи нi?!». Оксана поглянула в палiсадник – там нерухомо лежала її кiшка.
Вона була ще жива i дивилась на неї – прямо в очi. Якщо зараз пiдхопити її i занести додому – вже
нiколи звiдти не вирвешся. Якщо цього не зробити – до скону бачитимеш перед собою той погляд.
У дворi стояла нестерпна тиша. Навiть пташки принишкли, нiби спостерiгаючи за ситуацiєю:
пiдiйде – не пiдiйде? Ця довга мить i роздiлила її життя на «до», де вона була порядною жiнкою,
матiр'ю сiмейства, i «пiсля», коли вона стала залiзякою.
Її розiрвало навпiл, мов паперову ляльку-орiгамi, i одна частина полетiла за вiтром... Оксана кинула
останнiй погляд на розпластане, вивернуте тiльце Маркiзи, ворухнула збiлiлими вустами: «Пробач...» i
швидко сiла в таксi.
Поки авто виїжджало з двору, дивилась на палiсадник iз заднього сидiння, вивернувши голову –
майже в тiй незручнiй позi, в якiй на землi лежала кiшка i дивилась їй услiд.
...Оксана ворухнулась на лiжку i цей порух перекотив
Отже, i сьогоднi нiчого не змiнилось. Але вона вже звикла. Хоча намiтився i деякий прогрес: спогад
дворiчної давнини вже не викликав спазмiв, сприймався, мов сон. Страшний i далекий. Оксана глянула
на Меджнуна, котрий лежав бiля неї так тихо, нiби i не дихав. Роки нелегального життя за кордоном
зробили з нього боязке мишеня. За десять хвилин треба його розбудити i непомiтно спровадити з
помешкання. Вона i так ризикує, даючи йому притулок. Якщо це помiтить фрау Шульце чи ще хтось з
сусiдiв, проблем не оберешся!
Нiч закiнчилась. Прийшов новий день. Сьогоднi вiн буде гарним: пiсля роботи вона пiде на пошту i
вiдправить додому черговий переказ. Зайде в iнтернет-клуб – раптом хтось з дiтей вiдгукнувся на її
листи. Вона чекає на це всi цi два безкiнечнi роки. Вона напише, що зовсiм скоро виїде до Iзраїлю або
Iталiї, де зароблятиме набагато бiльше, i тодi Оля поїде вчитися до Києва, винайматиме там квартиру,
вивчиться, як мрiяла, на економiста, вийде замiж. А вона скоро повернеться няньчити онукiв.
Оксана посмiхнулася, нiби вже тримала на руках маля. Звiсно, у тридцять чотири думати про це
зарано, але про що ще думати? Не про себе ж! I не про цього кумедного турка, що сопе поруч i часом
виголошує смiшнi слова, щось на кшталт «О, зiрка очей моїх...» – мов який-небудь бей чи паша.
Почувши, що вона ворухнулась, Меджнун розплющив очi, потягнувся до неї рукою.
– Тобi час! – Оксана вiдкинула руку, вказуючи очима на годинник. – Одягайся швиденько. Ми
проспали. Доведеться спускати тебе з вiкна. Униз головою!!
Меджнун перелякано поглянув на неї, не розумiючи, жартує вона чи говорить серйозно, i швидко
почав натягувати джинси.
– Я буду «маджнун Окс'яна...», – промовив вiн з акцентом, який завжди змушував її посмiхатися,
хоч в якому б настрої вона була.
Цей кумедний азiат, мов мала дитина – наївний, iз завжди здивованим виразом обличчя. Вона
познайомилась з ним у кав'ярнi, де вiн працював мийником посуду. Звiсно, вона не збиралась заводити
тут романи, але хлопець так прикипiв до неї, що довелося взяти над ним опiку.
Спочатку вiн розчулив її бiлоснiжною сорочкою, котру, не маючи iншої, прав i прасував чи не
щоденно. А згодом розчулення дiйшло того, що раз чи два на тиждень вона забирала юнака до себе на
нiч, щоб той мiг виспатись, адже винаймав одне помешкання разом iз десятьма своїми