Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
повiльно, щоб вона добре розумiла кожне слово. I вона розумiла, хоча ще не зовсiм досконало вивчила
нюанси мови. Водночас, уважно слухаючи його, Вiра уявляла себе на пароплавi, що пливе у
вiдкритому морi i дивувалася тому, що встигла заскочити на цей останнiй корабель, не маючи квитка.
Навiть не уявляла, що здатна на подiбну авантюру. Але хiба це авантюра? Вiра жахалася тої думки, що
всього цього могло не бути. I вона прожила б життя без любовi. А точнiше – сприймала
мала протягом двадцяти рокiв шлюбу з Романом Iвановичем. Усе в цьому шлюбi було надто
правильно, надто прагматично.
Вiра поглядала у велике вiкно турецької кав'ярнi (чомусь у цьому передмiстi було багато туркiв i
вони варили найсмачнiшу каву), по якому стiкали тонкi ниточки весняного дощу, i вiдчувала, що з її
серця спадає луска. Воднораз її мучило почуття провини i не лише через те, що зраджує свою родину
зараз, саме в цю мить. Її провина була набагато глибшою. Вiру мучило сумлiння, що скривдила всiх
давно, вiд початку. Ще тодi, коли обрала для себе таку зручну колiю – вийшла замiж за надiйного, але
не коханого чоловiка. Що згодилась приїхати сюди в пошуках кращого життя, нiби це краще життя
залежало вiд змiни мiсця. Хiба могла знати, що воно, це «краще», прийде зовсiм не так, як вона
планувала.
Рiхарда зустрiла випадково – просто на вулицi. Вiдпрацювавши свiй номер (виконувала соло на
скрипцi пiд час якогось свята на майданi), вона спустилася в натовп, купила собi величезну склянку
збитих вершкiв зi свiжою полуницею i переходила вiд однiєї ярмаркової ятки до iншої, роздивляючись
вироби народного мистецтва, зупиняючись бiля численних розважальних майданчикiв, де виступали
iншi музиканти чи клоуни.
Тодi – вона це точно пам'ятає! – її душили сльози. На тлi загальних пустощiв вона ще гострiше
вiдчувала, що її життя проминуло. Проминуло так швидко, що вона не встигла спам'ятатися. Тепер на
неї очiкує старiсть у чужiй країнi.
Звiсно, вона, Вiра, до кiнця днiв усiляко пiдтримуватиме те, що має. Щоденно прати скатертини,
прасувати i крохмалити простирадла, бездоганно накривати стiл, опiкуватися чоловiком i донькою.
Дочекається онукiв i буде доброю бабусею. Як була доброю дружиною i непоганою матiр'ю.
Усе йде, як треба. Щойно вона змусила себе посмiхнутися цiй думцi, як хтось штовхнув її, та так,
що велика паперова склянка з вершками перевернулася на костюм якогось чоловiка, котрий так само,
як i вона, задивився на виступ акторiв мiсцевого театру.
Вiра заклякла, адже досi страшенно боялася нiмцiв. Вони здавались їй суворими, нудними,
прагматичними, а головне – в разi будь-якої неприємностi одразу ж викликали полiцiю.
З тої склянки
А вона не здатна нiчого вирiшити. Нiчого.
Якби Вiра могла б хоч комусь розповiсти про чоловiка, якого так несподiвано зустрiла на своєму
шляху, якби вона могла назвати його своїм, вона б сказала так: «Вiн – єдиний в усьому свiтi. Таких я
нiколи не зустрiчала. Навiть на вiдстанi. Навiть у кiно. Я знаю, про що кажу! I, повiрте менi, це не
захват дурненького дiвчиська.
Це досвiд. Досвiд тисячi лiт самоти...». Тепер вона могла зiзнатися, як довго чекала на нього! I при
тому – нiчого не робила, щоб знайти! Зовсiм нiчого.
Мов увi снi, проживала життя добропорядної жiнки, котра багато чого «мусить», мало що «може» i
зовсiм нiчого не «хоче». А чого можна прагнути, якщо все склалося так, як склалося, i не треба, як
кажуть, шукати добра вiд добра. Але в глибинi єства, як у кожної з подiбних добропорядних матерiв
сiмейства, у неї виникали фантазiї на тему великого i нездiйсненного кохання. I цi фантазiї були надто
високими, аби справдитись. Адже – не бiльше, не менше! – Вiра мрiяла знайти свого бога. Не того
єдиного i всемогутнього, до котрого звертаються у молитвах, а маленького, «свого» – простого i
смертного, котрий вiзьме за руку i поведе туди, де знайдеш себе i свiй рай. Але вона нiколи не бачила
таких. Навiть здалеку. Довкола неї був усталений i звичний свiт – добре збудований, випещений,
налагоджений i непохитний. I багато в чому ця усталенiсть i непохитнiсть – заслуга її рук. I що вона
мала робити в такому разi? Лише сприймати все, як є. Але у хвилини вiдчаю, якi бувають навiть у
непохитному свiтi, в тi хвилини, коли навiть добропоряднi матерi родин бояться залишитися сам на
сам iз собою, адже одразу з усiх щiлин душi полiзе незадоволення, вона молилася: «Господи, покажи
менi його! Хоч здалеку, на вiдстанi. Хоч миттю! Але так, щоб я зрозумiла: вiн є, вiн iснує. Якщо вiн
навiть i погляне в мiй бiк, я не зроблю жодного кроку назустрiч, тихо пройду повз, не підводячи очей.
Я не потурбую його анi рухом, анi поглядом. Не промовлю жодного слова. Тiльки озирнуся здалеку i
пiду далi – до своїх бiлих скатертин, обiдiв, обов'язкiв, забираючи собi таємницю його iснування.
Проте знатиму, що недаремно живу. I бiльше менi нiчого не треба. Чесно!»
Але вона злукавила. Вона не пройшла повз. Ба бiльше – перекинула на його бездоганний пiджак з
сiрого твiду вершки з полуницею! I нехай це було прикрим випадком, збiгом обставин, у глибинi душi