Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
обличчi фальшивi сльози, пояснювала, що на неї «напала бандити» i домоглася, щоб її «свита» –
Вiталiк, Сильва i Масяня щоранку заходили по неї i проводжали з дому до школи i назад. I Марина
зрозумiла, що може залишитися найкращою тiльки тодi, коли частина життя вкрита легким флером
неправди.
I жити стало веселiше!
Особливо в старших класах, пiд керiвництвом Сильви, пiд захопленим поглядом Вiталiка, з опiкою
недоумкуватої Масянi – своєї «зграї».
Масяня...
розмову класної керiвнички i Масяниної матусi – трохи дивної жiнки досить похилого вiку i якогось
пелехатого вигляду.
– Вашу дiвчинку треба вiддати в спецiалiзовану школу, – казала керiвничка Свiтлана Гiвнатiївна
(тобто – Свiтлана Гнатiвна). – Вона погано говорить, в неї загальмованi реакцiї. Майте на увазi: її
дражнитимуть.
I пелехата Масянина матуся байдуже знизувала плечима i повторювала: «Нiчо, нiчо, нехай буде з
нормальними. Нема у мене нi грошей, нi часу, щоб по лiкарях ходити!».
Першi п'ять рокiв з Масянi, яка тодi ще не була її вiрною i вiдданою до останньої нитки Масянею, а
називалась Люсею Остроушко, дiйсно знущалися. Щоб взяти з коробки крейду, бiдасi радили голосно
i чiтко вимовити своє iм'я та прiзвище – i Люся старанно виконувала цю знущальну вправу на очах у
помираючого вiд прихованого реготу класу, добродушно вiрячи, що без цього коробка не вiдкриється.
У четвертому Люсю одностайним голосуванням обрали «Королевою помийки», пояснивши, що це
дуже почесна посада i вiдтепер вона мусить пильнувати за чистотою взуття однокашникiв. I покiрна
Люся серйозно, гiдно несучи таку вiдповiдальнiсть, перевiряла чистоту взуття своїх прихованих
кривдникiв i в разi чого – присiдала, плювала на свiй носовичок i старанно до блиску начищала бруднi
чоботи i кросiвки. Говорила вона повiльно, мiркувала туго, проте мала великi добрi коров'ячi очi i
широку – на всi тридцять два зуби посмiшку, яка майже нiколи не сходила з її круглого обличчя.
Припинилося неподобство в сьомому завдяки Сильвi. Тодi вона вже набралася соковитої i небезпечної
краси i несамовитої незалежностi, якi вкупi дiяли на найзапеклiших, як пострiл з револьвера в
оскаженiлому натовпi – ось тодi вона i промовила над згорбленим тiлом бiдної Масянi, котра натирала
черговi черевики: «Якщо хоч хтось... Коли-небудь... Iще...» – i загрозливо зиркнула на клас своїми
воронячими очима. Вона навiть не пояснила це «коли-небудь» i «iще», але все було зрозумiло: той
«хтось» найближчим часом буде корчитись в пеклi i не iнакше! А потiм вона пiдвела Люсю з колiн i
сказала:»Пiшли зi мною, Масяня!». Так Люся Остроушко
А згодом трапилось диво: Масяня заговорила! Ба бiльше, виявилось, що вона чудово малює i, якщо
її не пiдсмикувати, може досить оригiнально мислити. Сильва нiби вдихнула в неї душу – i механiчна
лялька з вiчною посмiшкою на обличчi перетворилась на цiлком пристойну ученицю, бiльше того – на
справжнього «дружбана», котрий не пам'ятає образ.
Згадуючи цей випадок i шкодуючи, що його зробила не вона (та чи змогла б?), Марина уявляла
якусь бiблiйну сцену: «Встань – i iди!».
I... навiки закохалася в Сильву.
Тiльки не знала, як до неї пiдступитись. Але нагода випала досить скоро...
Якось, коли Сильви два тижнi не було в школi, Маринi, звiсно, як «найкращiй», дали завдання
вiдвiдати товаришку i поцiкавитись її пiдозрiло слабким здоров'ям. Тодi Марина ще побоювалась
Сильви – надто незалежною i вiдчайдушною та виглядала. Але пiшла. I з того вiзиту вже не вiдходила
вiд подруги. Сильва вiдчинила дверi з... цигаркою в зубах, з розсипаним по плечах скуйовдженим
волоссям смоляного кольору i з книжкою пiд пахвою, в нiчнiй сорочцi, поверх якої була накинута
яскрава циганська хустка – ну, точно Сильва! Марина аж задихнулась вiд несподiванки!
– Ну чого вирячилась? – хриплуватим голосом запитала Сильва i зневажливо процидiла: –
Вiдмiнниця хрєнова... «Стукати» будеш?
I Марину прорвало. Вона заплакала. А Сильва мiцною рукою втягнула її до квартири i несподiвано
нiжно поплескала по тремтячому плечi: «Ну-ну, припини рюмсати, сестричко. Що трапилось?». Це
пролунало майже так, як те «Встань – i iди!». I Марина дiйсно встала, як та нещасна зацькована
Масяня. Встала на бiк Сильви – часом спина до спини, щоб оборонятися, часом – поруч, щоб дивитися
в один бiк. Так їх стало троє: Сильва, Масяня, Марина – сила!
Її життя. Потаємне, сповнене пригод на танцмайданчиках i задушевних розмов.
Вiталiк-будешпершим приєднався пiзнiше. Спочатку прибився до неї, приклеївся, за словами
Масянi, мов банний лист. Надокучав, нив, жував гумку, приносив новi диски i якось непомiтно
вписався до компанiї, адже – не заважав. Сидiв тихо, вiддано заглядаючи Маринi в очi, зовсiм, як пес.
Було в ньому щось наївне, напевно, вiд свого нiколи не баченого лiванського татуся. I Сильва
зробила висновок: «Нехай буде!». I вiн був. Як її рука, без якої нi почухатися, нi води налити...
I всi вони були. Незабутнi. Вiдрiзанi назавжди. Незамiннi.
В останнiй вечiр вони – Сильва, Масяня, Марина – влаштували дiвич-вечiр, на трьох пили