Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Роздобудько Ирэн Виталиевна

друге «або» – реальна можливiсть вирватись звiдси, ну, i жити по-людськи. Грошi зароблятимеш

непоганi, зможеш вiдкладати. Якщо будуть постiйнi клiєнти – житимеш, мов у бога за пазухою. А

клiєнти в тебе будуть – не сумнiвайся! Тутешнi жiночки ледачi в сексi, в основному вони зайнятi

своєю кар'єрою та й до своїх чоловiкiв ставляться досить прохолодно. Отже, через кiлька рокiв

переїдеш до мене в Амстердам. Потiм, якщо схочеш, доберешся i до Парижа. Там буде тобi i Сорбона,

i iкра з

мармеладом. Батькам скажемо, що ти влаштувалась на роботу, наприклад у банк, ходиш на

курси i взагалi маєш купу серйозних справ. Приїжджатимеш до них на пару днiв перепочити. Графiк у

нас досить вiльний. Решта їх не обходить. По руках?

...На диво, її нова робота виявилася не такою неприємною, як вона про те чула чи читала в

книжках. Маринi навiть здалося, що саме тепер вона вiдчуває деяку гармонiю мiж внутрiшнiм i

зовнiшнiм свiтом – i всерединi, i ззовнi все було лайно. Як казала Реґiнка: життя – лайно! Штучнiсть i

неправда, яку вона вiдчувала, перебуваючи за благопристойним родинним столом, були гiршими, нiж

штучнiсть тимчасових стосункiв. Адже тi стосунки виникали на певний час, уривалися, забувались i

були їй байдужi, а родиннi тривали, як собача пiсня. Проблема полягала в iншому: Маринi набридло

брехати. Ба бiльше, вона мрiяла коли-небудь вийти до снiданку з милою посмiшкою на обличчi i пiсля

ковтка чудової кави, яку зазвичай варить матуся, проголосити промову.

Наприклад, таку: «Шановнi батьки! Ви завжди вчили мене говорити правду, чесно працювати, не

покладаючи рук, допомагати ближньому i робити добро. I купу iншої маячнi. А попри це, завезли мене

туди, куди я вас не просила. I кинули напризволяще. Але тепер я все роблю саме так, як ви мене вчили

– негласно, власним прикладом, а саме – без любовi. Адже їсти i пити разом, спати пiд одним дахом i

проводити вихiднi в зоопарку – не завжди є еквiвалентом цього почуття...».

А потiм вона пiдвелася б i пiшла. Назавжди.

Але сказати довелося iнше. I не сказати, а просто взяти папiр i ручку.

«Шановнi батьки! – вивела вона нерiвними лiтерами, якi вже почала забувати i тому вони

розбiгалися вiд пера, мов таргани. – Я не встигаю заскочити додому, аби попрощатися з вами. Але не

хвилюйтесь: маю негайно вирушати до Амстердама...»

Вона замислилась. Завтра вона дiйсно вирушає до Амстердама, де на неї чекає її вiрна Реґiнка.

Пише, що тамтешнє життя веселiше, заробiтки вдвiчi бiльшi i «навiть лайно пахне парфумами». Вiкно

у свiт нарештi розчинилося!

Але треба вiдiграти комедiю до кiнця. Звiсно, вони, батьки, не повiрять в те, що вона тут пише. Але

– i це загальновiдомо, як перший хiд в шаховiй партiї! – вдаватимуть, що повiрили. Це вона знала, як

двiчi по два, як хiд з Е-2 на Е-4! То ж нехай до своїх байок

про власний будинок, авто та iншу маячню

додадуть у розмовах зi своїми спiвмешканцями по пансiону ще й той визначний факт, що донька

досягла справжнього успiху.

I Марина продовжила писати: «Босс вiдсилає мене на стажування, як найкращу серед банкiвських

службовцiв. Гадаю, я виправдала всi вашi сподiвання i тепер, як ви того бажали, стала людиною

свiту...».

Нижче дописала кiлька фраз з побажаннями здоров'я. Заклеїла конверт, написала адресу будинку

фрау Шульце.

Саня. Гольфи Лаури

Нарештi перерва.

Саня залишив пiджак на стiльцi – нехай в разi запiзнення iмiтує його присутнiсть в офiсi – i

поквапився до виходу разом iз колегами, котрi поспiшали до їдальнi.

– Ти не з нами? – запитав Дiттер.

Саня хитнув головою:

– Дружина попросила дещо купити. Мабуть, не встигну пообiдати. Смачного вам!

Добре, що сьогоднi не так вже холодно, як вчора – можна пробiгтися через двi вулицi i в сорочцi.

Спочатку забiгти до крамницi («Чорт забирай!»), виконати прохання Сонi. Головне – не

замислюватися про його суть: дружина просила купити флюс – паяльну кислоту для спаювання срiбла

i силiкатний клей для, як вона пояснила, вiдновлення жала паяльника. Все це йому було неприємно,

дивно, незрозумiло i дратувало. Але краще так, нiж вона весь час говорила б про повернення чи

згадувала б своїх львiвських подруг! Найважливiше – вчасно перервати потiк цих бажань i спогадiв,

вони зараз нi до чого. Нехай бавиться, думав Саня. Погано лише те, що захоплення дружини таке...

громiздке, некомфортне i не жiноче, а головне – безглузде. Краще б вона вишивала, малювала чи плела

макраме. Жiнка, що проводить час з паяльником, – нонсенс, помилка природи.

Багато жiнок займаються рукодiллям, вiдвiдують якiсь гуртки чи клуби, влаштовують благодiйнi

виставки. Вишивання – чисте, охайне i жiноче мистецтво. I нiкому не заважає.

Добре, що Соня береже його нерви i не займається своїми дурницями у вихiднi, коли вiн удома.

Адже вiн бiльше не сприймав цей жах i не милувався, як попервах: брудний фартух, скрючена спина, в

одному оцi – збiльшувана лiнза, як у старого годинникаря, дим, сморiд. Жахливий задушливий запах

розплавленого металу.

Щоправда, треба визнати, брязкальця виходять непоганi – якiсь iз них Соня носить, деякi

роздаровує, а решту розкладає по коробках. I де вона тому навчилась? Якби вiн вчасно спам'ятався,