Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
розбавлений спирт на кухнi у Сильви (її батько працював лiкарем). Доливали в кришталево прозору
рiдину воду з чайника i вона ставала бiлесою i каламутною, огидною i гострою, як язик полум'я.
Закушували солоними огiрками. I вперше мовчали. I те мовчання запам'яталося Маринi, як вища кара.
Потiм вона пiшла до Вiталiка.
Далi – все в туманi...
...Через рiк перебування в «нiмецькому анабiозi», що повернув її в ненависне дитинство з бантами i
«прийняттям душу»,
вiдкладається, адже вимоги досить суворi i спочатку треба ще повчитись, вкрутитись у життя,
походити на курси. Марина знову кивнула, але тепер цей кивок означав для неї набагато бiльше, нiж
просто покору. Рiч у тiм, що тодi вона вже познайомилась з Реґiнкою. I якби не це випадкове диво, то,
напевно, так би i заплiснявiла в нуднiм пансiонi цiєї пришелепуватої фрау Шульце.
Сталося це випадково. Тодi Марину ще не вiдпускали саму до великого мiста, тримали, мов
канарку в клiтцi, прикуту до пiдручникiв i щовечiрнiх курсiв нiмецької, куди ходили здебiльшого
афроамериканцi i турки. I вона вперше збунтувалась, грюкнула дверима i пiшла по трасi, подалi вiд
охайних будинкiв, в бiк лiсу i ланiв, за якими зблискувало вогнями мiсто. Навiть не сiла в електричку,
злiсно мiркуючи про те, що проголосує на перше-лiпше авто – а там буде, що буде.
Марина йшла вздовж траси.
Авто проносились повз неї – жодне не зупинялося. За кожним вiконцем, яке вона проводжала
жадiбним поглядом, було своє життя – повноцiнне i осмислене. Воно овiювало її клубами
придорожньої пилюки, димком висунутої в шпарку сигарети, уривком музичної фрази. I всiм було
байдуже до дiвчини, котра шкандибає обабiч дороги. Варто лише зробити один крок убiк, аби
дiзнатися, що вiдбувається за тими вiконцями: просто влаштувати цим лискучим бiлим i чорним
акулам на колесах «зупинку за вимогою», щоб з їхнiх черев повилазили люди i загомонiли над її
бездиханним тiлом, помiтили, що вона є, дiзналися, що була собi така дiвчина, зi своїм iменем,
прiзвищем, спогадами i сподiваннями – чужа в чужiй країнi. Щоб про неї написали в газетi. Щоб,
зрештою, потрапили до в'язницi – тодi бодай хтось пам'ятатиме про неї до кiнця життя!
«Перше-лiпше» зупинилося кiлометри за два вiд передмiстя, коли Марина вже добряче натерла
ноги старими босонiжками, якi взула зопалу, забувши, що вони тиснуть. В авто сидiла молода нiмкеня,
майже її ровесниця, але виглядала набагато краще за розлючену Марину в домашнiй сукнi – на нiй
була коротка оксамитова спiдничка, напiвпрозорий мережаний бодi i червонi високi чоботи. В однiй
руцi диміла довга коричнева сигарета, друга лежала на кермi. Дiвчина
вiдкриваючи зору широку, в рюшах, резинку панчiх i вiдкинула дверцята з протилежного вiд себе
боку. Марина мовчки кивнула i всiлася, дивуючись тому, що в цьому застiйному акварiумi, на який
була схожа ця мiсцина, водяться ось такi золотi рибки.
– Фрау їде до мiста? – старанно вимовляючи слова запитала вона.
Фрау кинула на неї скептичний погляд, посмiхнулась, випустила дим у вiконце i нiчого не
вiдповiла. Це здалося Маринi пiдозрiлим i не дуже приємним – злiсть на батькiв минула, а що робити
далi вона не знала. А ще згадала, що у неї з собою немає анi цента. Чим буде платити?
– Ох, будь ласка, фрау, я передумала, – знову подала голос Марина. – Я забула вдома гаманець.
Певно, доведеться їхати назад. Дуже перепрошую, не могли б ви зупинитися?
Дiвчина поглянула на неї i засмiялась. I Марина з подивом почула:
– Не випендрюйся, мала! Довезу в чистому виглядi! Не думаю, що тобi аж так кортить повернутися
до предкiв.
Це було сказано чистiсiнькою рiдною мовою. Марина вирячила очi.
На що дiвчина зреагувала з до болю знайомою iнтонацiєю:
– Закрий варежку, сестричко!
I Марина здригнулась: Сильва? Сильва повертається до неї з тими ж iнтонацiями, з тою ж
розкутiстю i соковитою циганською красою.
Потiм пiвдороги вони шалено реготали, переповiдаючи одна однiй своє життя – скоромовкою,
ковтаючи слова, перестрибуючи з подiї на подiю, перемежовуючи розмову смачними, рiдними,
забороненими для вжитку в добропорядних родинах, словечками.
Реґiна жила в самому центрi мiста, але перед тим як завiтати до її невеликої, але на диво гарно
обставленої i впорядкованої оселi, вони добряче поводили козу по барах i клубах, i Марина зрозумiла,
що тут можна жити.
Вiдчуття було таке, нiби акварiум, в якому вона повiльно плавала, ковтаючи ротом застояну воду,
занурили в море, i вона змогла виплисти назовнi, в те життя, яке бачила за невидимим склом i в яке
безрезультатно билася головою весь минулий рiк. Реґiнка дала їй це зрозумiти. Вона жила тут вже
шостий рiк. I спочатку все складалося майже так, як у Марини: мрiя про вступ до художньої академiї,
суворi батьки, пихатiсть оточення, нудотнi вечори, що вже о десятiй вечора перетворюються на глуху
нiч. Тепер все було iнакше. Власна квартира, власне авто. Мрiя залишилась, але набула змiн – Реґiна
збиралася до Голландiї. Але треба було ще пiдзаробити.
У той пам'ятний вечiр, а точнiше нiч, коли Реґiна залишила її ночувати у себе, вони проговорили до