Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
включно iз собаками, кiшками, рибами i птахами. Важливо лише те, щоб це було справжнє мистецтво.
I заради того, щоб створювати справжнє, вiн тут. I що мистецтво здатне зробити безсмертними не
тiльки одну людину, котра йому служить, але й тисячi iнших людей. I таке iнше...
Але Ерiх вже захропiв i Максу довелося вирiшувати iнше – як спровадити його до номера.
Попереду ще довгий вечiр i нiч. Макс хотiв ще раз обмiркувати побачене в кiнотеатрi, переглянути
новини
Вдома йому це не вдавалося – заважали сусiди, набридали своїми розмовами i ходiнням по коридору.
Тепер нова халепа – цей дивний випадковий супутник, балагур, котрому, вочевидь, немає з ким
поговорити. Якщо вiн лишиться тут до ранку, Робi, розкiшний мурин, що прийде завтра йому на змiну,
матиме пiдтвердження своїм пiдозрам про те, що Макс таки брехун. Так само думають i клятi колишнi
спiввiтчизники. Пiджартовують. Гмикають. Навiть коли з його кiмнати пiд ранок виходить дiвчина.
Лише фрау Шульце, певно, здогадується про його «велику мiсiю» – пiзнавати свiт i зрештою –
створити свiй. Ставиться до нього, мов король до блазня, але з тою ж поблажливiстю, з якою королi
спiлкуються лише з блазнями, адже i той, i iнший – самотнi. Ну, вiд кого вiн ще почув би те, що
сказала фрау Шульце пiсля перегляду його дипломної роботи, яку вiн привiз iз собою на диску i яку
берiг, мов талiсман: «Це на рiвнi того успiху, який люди не пробачають...». Отакої! Пiсля цiєї реплiки
йому лишилося тiльки жартома вiдповiсти:
– Я – ваш навiки, фрау Шульце! – i судомно ковтнути повiтря...
...Макс спробував розштовхати Ерiха. Але при першому ж доторку, той просто розплющив очi,
нiби i не спав. I продовжив недоказану Максом фразу:
– Ви кажете, це можливо? Яким чином, юначе?
– Тисячi життiв може прожити...художник... – промимрив Макс i додав: – Вам пора спати, гер Ерiх.
Дозвольте провести вас до номера.
Але той дивився на нього тверезим i досить лукавим поглядом, нiби пляшка вiски була ще повна.
– Боїтесь смертi? – несподiвано запитав вiн.
– Тобто? – не зрозумiв Макс.
– Художник, як ви кажете, або будь-який митець проживає тисячi життiв через те, що хоче
перемогти смерть. I взагалi, творчiсть – це боротьба зi страхом смертi. Так писав Бердяєв.
– Ви читали Бердяєва? – ледь не скрикнув Макс, вiдчуваючи, що сьогоднiшнiй довгий день ще не
закiнчився.
– Домовимось, хлопче, розмовляти без вигукiв, – сказав Ерiх. – Не люблю екзальтованостi. А щодо
творчостi – це кара. Нею займаються самогубцi. Самогубець пише в своєму життi одного листа –
передсмертного, а художник кожну
кожний. Тiльки патологiчно хвора людина.
– Але й щаслива... – якомога спокiйнiше додав Макс.
– О, звiдки вам це вiдомо?
Макс знизав плечима. Вiн не хотiв говорити, йому краще було послухати. I вiн слухав.
– Так, щаслива. Адже має в собi магiчну силу давати життя вигаданiй реальностi. Надзавдання
кожного справжнього митця – довести читача чи глядача до незручностi вiд упiзнавання себе в книзi,
на полотнi чи на екранi. Чи бувало у вас таке вiдчуття, що дивитися на екран або читати книжку стає
нестерпно, незручно, нiби автор виставив напозiр твою сутнiсть без твоєї на те згоди. Бiльше того – не
знаючи тебе особисто. Ось це i є диво! Влучення в больову точку. Мистецтво знаходити її, складнiше
за мистецтво голкотерапiї: там усi точки позначенi, тут – колеш у темрявi. Але коли влучаєш – це
найбiльше щастя. I... метод лiкування також...
Не питаючи дозволу, Макс налив собi чарку i випив залпом пiд веселий смiх Ерiха. Налив другу.
Вiдчув, як його голову охоплює вогонь. За два роки iснування тут вiн уперше чув те, що хотiв почути,
– розмови про творчiсть, про цей вогонь, що зараз пропiкав його мозок. Вiн боявся, що Ерiх знову
захропе i нитка цiєї розмови, яка ледь-ледь намiтилась i висiла в повiтрi, мов павутинка, обiрветься.
Але Ерiх продовжував говорити. I знову так, нiби звертався до стелi або, як часом говорять самотнi чи
надто самодостатнi люди, не думаючи про те, слухають їх чи нi. Макс слухав. Втiм ситуацiя
нагадувала йому оповiдання Чехова, в якому кучер Iона розмовляє зi своїм конем. Вiн i сам багато
разiв говорив до себе так, як той кучер, мрiючи побачити навпроти хоча б одну пару зацiкавлених очей
– нехай навiть це будуть добрi очi коня...
– Менi завжди, вiд самої юностi, хотiлося знайти в людях якiсь спiльнi точки, влучивши в якi,
можна зробити всiх кращими – всiх i одночасно! Але за дитячою нерозумнiстю, вважав, що це можуть
робити лiкарi чи генетики. Навiть вступив до медичного коледжу i в «анатомцi» намагався розгледiти,
де є тi спiльнi точки, а бачив лише вивернутi нутрощi – однаковi у всiх. I це було тим, що врiвнювало
людей фiзiологiчно – i жебрака, i багатiя. Це було забавно. Але не те, чого я шукав. Я бачив, що на
масових дiйствах люди дiйсно перетворюються на один органiзм. Скажiмо, на футбольному матчi або
коли спостерiгають за стратою, або в чергах. Але i вiд того вiяло не тими високими пристрастями, якi я