Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
очима. Вуста – без штриху помади – були соковитими, мов у дитини.
Я так точно змальовую її тому, що її вигляд i деяка зворушлива старомоднiсть нагадали мене...
мене саму в її роки. Нiби побачила себе такою, якою вже важко уявити. Але, вiдверто кажучи,
привернула мою увагу не лише її схожiсть зi мною. Я помiтила на її шиї тонкий ланцюжок
фiлiгранного i незвичного плетiння. На ньому висiло мiзерне срiбне яблучко, воно було, мов справжнє,
нiби зiрване
Дивно, але з вiком я почала краще бачити! Якби у мене були рiднi i близькi, я б, напевно,
жартувала з ними про те, що скоро помру, адже зiр i слух загострюються у старих перед останнiм
сплеском молодостi, яка переходить в юнiсть, а потiм – в дитинство. Тобто старечий маразм.
Так от. Цей ланцюжок я оцiнила досвiдченим оком в п'ять тисяч, не менше! Адже його плетiння, як
я вже сказала, було незвичним: вiн був таким тоненьким, мов шовкова ниточка, а попри це кожна його
ланка була якимось дивом вивернута в протилежний бiк вiд iншої i це створювало iлюзiю невагомого
свiтiння. Нiби ланцюжок було намальовано на шиї тонким пензлем, вмоченим в люмiнесцентну фарбу.
Це остаточно пiдкорило мене. Я навiть трохи поступилася цiною, коли чоловiк перепитав її вчетверте.
Так вони з'явилися в моєму будинку.
А згодом усi кiмнати заповнились iншими мешканцями. Усi вони проходили крiзь мiй погляд, як
крiзь променi рентгенiвського апарата. Таке теж буває в моєму вiцi. Старiсть i самотнiсть роблять з
людини високочуттєвий прилад.
...Тетяна. Високi вилицi, погляд з поволокою, очi завжди трохи примруженi, нiби вона дивиться на
яскраве сонце, вуста складенi рурочкою. Коли йде, тримається надто прямо i похитує стегнами, нiби
несе на головi важку книгу. Так учать ходити панянок iз заможних родин. Кожен жест – мов змах
крила. Говорить хриплуватим тихим голосом, трохи розтягуючи слова.
Жiнка в образi, з якого досить чiтко читається її минуле: неповна i неблагополучна родина i шалене
бажання вирватись в iнший свiт, бути не такою, як iншi. Такi дiвчатка в юностi економлять на їжi, щоб
купити собi фiрмовi речi чи парфуми. Якось я бачила, як Тетяна повертається з роботи – а працює вона
в клубi гера Краузе – самотня, втомлена хода, розмазана помада на вустах. У неї тут було трiйко
перспективних залицяльникiв з мiсцевих, але, певно, вона має iншi плани.
Тетяна завжди щось наспiвує. Я знаю, що вона тут не затримається надовго, просто не вiдступить
вiд образу, який передбачає незвичайну долю, мандри, успiх. Принаймнi цього прагне вона. Можливо,
так i станеться.
...Родина фрау Вiри. Так,
керманич i будiвничий. Типова нiмецька гретхен з манiакальним прагненням чистоти i порядку.
Жiнка, що давно не дивилась на себе в дзеркало так, щоб погляд проник глибше поверхнi шкiри. Якби
вона могла бачити те, що побачила я, впускаючи її в помешкання, то злякалася б звалищу
нездiйснених бажань, що накопичились в її непогано влаштованому органiзмi.
Її обличчя i зачiска бездоганнi, мов тi обруси, якi вона прала i прасувала ледь не щодня. Але це не
могло приховати вiд мого зору повiльного внутрiшнього згасання. А приблизно через рiк я
несподiвано помiтила, що ця красива, елегантна i така прохолодна жiнка... проковтнула свiтляка. Так я
завжди характеризувала свої тимчасовi романи i захоплення (нагадаю: мiй чоловiк був старший за
мене на тридцять рокiв, ну i я...).
Вона могла дурити кого завгодно, та тiльки не мене. Але дурити їй, за великим рахунком, не було
кого. Адже чоловiк дурив її, а тому не зосереджувався на внутрiшньому станi дружини.
Якось заїхавши на автозаправку перед в'їздом до столицi (я тодi їздила на виставку ювелiрних
прикрас), побачила гера Романа в синьому комбiнезонi i жовтому кашкетi зi знаком фiрми. Вiн сидiв
на стiльчику бiля мийного павiльйону i дивився вдалечiнь вiдстороненим поглядом. Вiн мене не
помiтив. Я поквапилась вiд'їхати...
Того ж вечора вiн, як завжди, приїхав додому в своєму бездоганно випрасуваному дружиною
костюмi i, як завжди, кинув до мене кiлька чемних фраз про переваги навчання в нiмецьких
унiверситетах, де студенти не прогулюють лекцiй, а професура не бере хабарiв i таке iнше. I додав, що
в повiтрi вже пахне весною...
Їхня донька Марина – бiлолиця, волоока красуня, з дивним виразом трохи розкосих очей, живе
своїм життям. Перший рiк я не чула вiд неї жодного слова, крiм ввiчливих «добридень» чи «дякую».
– Дiвчинцi важко адаптуватись, – пояснила менi фрау Вiра. – Забрали її з першого курсу
унiверситету, тепер має вступати тут, до батька на курс, нервується. Але тут – перспективи. Скоро
зрозумiє.
Дiйсно, через якийсь час Марина повеселiшала. А чотири характернi синцi на литках – я їх бачила,
коли вона пiднiмалась по сходах – красномовно сказали менi, що дiвчинка адаптувалась. Можливо, не
так як хотiли її батьки.
У цiлому iснування цiєї iнтелiгентної родини на перший погляд здається гармонiйним. Насправдi