Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Роздобудько Ирэн Виталиевна

очима. Вуста – без штриху помади – були соковитими, мов у дитини.

Я так точно змальовую її тому, що її вигляд i деяка зворушлива старомоднiсть нагадали мене...

мене саму в її роки. Нiби побачила себе такою, якою вже важко уявити. Але, вiдверто кажучи,

привернула мою увагу не лише її схожiсть зi мною. Я помiтила на її шиї тонкий ланцюжок

фiлiгранного i незвичного плетiння. На ньому висiло мiзерне срiбне яблучко, воно було, мов справжнє,

нiби зiрване

в райському саду...

Дивно, але з вiком я почала краще бачити! Якби у мене були рiднi i близькi, я б, напевно,

жартувала з ними про те, що скоро помру, адже зiр i слух загострюються у старих перед останнiм

сплеском молодостi, яка переходить в юнiсть, а потiм – в дитинство. Тобто старечий маразм.

Так от. Цей ланцюжок я оцiнила досвiдченим оком в п'ять тисяч, не менше! Адже його плетiння, як

я вже сказала, було незвичним: вiн був таким тоненьким, мов шовкова ниточка, а попри це кожна його

ланка була якимось дивом вивернута в протилежний бiк вiд iншої i це створювало iлюзiю невагомого

свiтiння. Нiби ланцюжок було намальовано на шиї тонким пензлем, вмоченим в люмiнесцентну фарбу.

Це остаточно пiдкорило мене. Я навiть трохи поступилася цiною, коли чоловiк перепитав її вчетверте.

Так вони з'явилися в моєму будинку.

А згодом усi кiмнати заповнились iншими мешканцями. Усi вони проходили крiзь мiй погляд, як

крiзь променi рентгенiвського апарата. Таке теж буває в моєму вiцi. Старiсть i самотнiсть роблять з

людини високочуттєвий прилад.

...Тетяна. Високi вилицi, погляд з поволокою, очi завжди трохи примруженi, нiби вона дивиться на

яскраве сонце, вуста складенi рурочкою. Коли йде, тримається надто прямо i похитує стегнами, нiби

несе на головi важку книгу. Так учать ходити панянок iз заможних родин. Кожен жест – мов змах

крила. Говорить хриплуватим тихим голосом, трохи розтягуючи слова.

Жiнка в образi, з якого досить чiтко читається її минуле: неповна i неблагополучна родина i шалене

бажання вирватись в iнший свiт, бути не такою, як iншi. Такi дiвчатка в юностi економлять на їжi, щоб

купити собi фiрмовi речi чи парфуми. Якось я бачила, як Тетяна повертається з роботи – а працює вона

в клубi гера Краузе – самотня, втомлена хода, розмазана помада на вустах. У неї тут було трiйко

перспективних залицяльникiв з мiсцевих, але, певно, вона має iншi плани.

Тетяна завжди щось наспiвує. Я знаю, що вона тут не затримається надовго, просто не вiдступить

вiд образу, який передбачає незвичайну долю, мандри, успiх. Принаймнi цього прагне вона. Можливо,

так i станеться.

...Родина фрау Вiри. Так,

це її родина, а не його – гера Романа, адже вiн сам, мов дитина. А Вiра –

керманич i будiвничий. Типова нiмецька гретхен з манiакальним прагненням чистоти i порядку.

Жiнка, що давно не дивилась на себе в дзеркало так, щоб погляд проник глибше поверхнi шкiри. Якби

вона могла бачити те, що побачила я, впускаючи її в помешкання, то злякалася б звалищу

нездiйснених бажань, що накопичились в її непогано влаштованому органiзмi.

Її обличчя i зачiска бездоганнi, мов тi обруси, якi вона прала i прасувала ледь не щодня. Але це не

могло приховати вiд мого зору повiльного внутрiшнього згасання. А приблизно через рiк я

несподiвано помiтила, що ця красива, елегантна i така прохолодна жiнка... проковтнула свiтляка. Так я

завжди характеризувала свої тимчасовi романи i захоплення (нагадаю: мiй чоловiк був старший за

мене на тридцять рокiв, ну i я...).

Вона могла дурити кого завгодно, та тiльки не мене. Але дурити їй, за великим рахунком, не було

кого. Адже чоловiк дурив її, а тому не зосереджувався на внутрiшньому станi дружини.

Якось заїхавши на автозаправку перед в'їздом до столицi (я тодi їздила на виставку ювелiрних

прикрас), побачила гера Романа в синьому комбiнезонi i жовтому кашкетi зi знаком фiрми. Вiн сидiв

на стiльчику бiля мийного павiльйону i дивився вдалечiнь вiдстороненим поглядом. Вiн мене не

помiтив. Я поквапилась вiд'їхати...

Того ж вечора вiн, як завжди, приїхав додому в своєму бездоганно випрасуваному дружиною

костюмi i, як завжди, кинув до мене кiлька чемних фраз про переваги навчання в нiмецьких

унiверситетах, де студенти не прогулюють лекцiй, а професура не бере хабарiв i таке iнше. I додав, що

в повiтрi вже пахне весною...

Їхня донька Марина – бiлолиця, волоока красуня, з дивним виразом трохи розкосих очей, живе

своїм життям. Перший рiк я не чула вiд неї жодного слова, крiм ввiчливих «добридень» чи «дякую».

– Дiвчинцi важко адаптуватись, – пояснила менi фрау Вiра. – Забрали її з першого курсу

унiверситету, тепер має вступати тут, до батька на курс, нервується. Але тут – перспективи. Скоро

зрозумiє.

Дiйсно, через якийсь час Марина повеселiшала. А чотири характернi синцi на литках – я їх бачила,

коли вона пiднiмалась по сходах – красномовно сказали менi, що дiвчинка адаптувалась. Можливо, не

так як хотiли її батьки.

У цiлому iснування цiєї iнтелiгентної родини на перший погляд здається гармонiйним. Насправдi