Я знаю, що ти знаєш, що я знаю
Шрифт:
сьогоднi. I якби не Марiя фон Шульце, а iже з нею Юстина, котру я нiколи не бачила, то вважала б, що
досi марю наяву...
...Весь день просидiла на зламаному крiслi, склавши бруднi руки на колiнах далеко вiд вiкна, але,
витягнувши шию, бачила, що на вулицi i подвiр'ї кипить життя початку миру. Там снували солдати –
розслабленi, галасливi, займалися буденними справами, весело перегукувались. А крiзь запах пороху i
мiазмiв, що доносилися зi зруйнованих будинкiв,
мильної води, в якій жiнки прали їхнi гiмнастерки.
Вiн прийшов увечерi з полумиском кашi, посеред якої спливав золотом шмат масла. Поставив менi
на колiна. Сiв навпроти i спостерiгав, як я їм. Я намагалась не поспiшати – в менi ще було достатньо
гонору аби не виказати свого страху i нестримного вiдчуття голоду. Була вже нiч, коли вiн поставив
кришку роялю на мiсце i жестом показав менi, що треба сховатись. Я залiзла у сховок. За кiлька
хвилин сюди увiйшов солдат з ночвами, наповненими теплою водою.
За ним йшла Матильда – наша сусiдка, вона несла рушник. Коротка розмова, смiх. Вiн стягнув
гiмнастерку, певно, збирався митись.
– Пан спатиме тут? – запитала Матильда.
Вiн щось вiдповiв своєю мовою.
– Тут повно щурiв, – сказала Матильда.
Ще якийсь рух – i все стихло. Я почула, як вiн зачиняє дверi. Почула, як вiдсувається кришка
роялю. Вiн пiдпер її табуреткою, зробивши щось на зразок ширми i поставив ночви, кивнув менi i
вiдiйшов до вiкна, вiдвернувся, закурив.
Я давно не бачила теплої води. Занурила в неї руки. Потiм менi стало байдуже, що вiн замислив –
почала митися, соромлячись того, що вода в ночвах поволi стає брудною.
Вiн стояв, не обертаючись, i курив цигарку за цигаркою. Потiм розстелив на канапi свою шинель.
Кивнув менi – «лягай». Канапа була вузька. Пiд нею я сховала свiй патичок. Я лягла i одразу заснула...
...Який у мене iнтерес, крiм звичайної цiкавостi, до цих, таких рiзних i водночас однакових людей?
Вiн, цей секрет, схований пiд оксамитовою обшивкою моєї старої скриньки. В нiй я зберiгаю рiзнi
давнi i дорогi серцю дрiбнички – скалку свого першого срiбного люстерка, рожеву стрiчку, що давно
втратила свiй колiр, лист зi шпиталю вiд батька, який надiйшов пiзнiше, нiж вiн сам повернувся
додому калiкою, обручку матерi, за яку вимiняла склянку молока у Матильди i яку менi наступного ж
дня повернув ТОЙ чоловiк. Це позачасове смiття нiкому не цiкаве, тому i зберiгається так довго.
Якось Альфред подарував менi iншу скриньку – зi срiбною iнкрустацiєю, я користувалася нею, а
цю сховала в шафу, щоб не загубилася. Вона супроводжувала мене у всiх життєвих пертурбацiях. Пiд
затертою
цупкого паперу – вiдiрваний клаптик вiд пачки трофейних цигарок. Вiн рясно списаний чорнильним
олiвцем. Цей папiрець писав ТОЙ чоловiк перед тим, як його поставили до стiнки. Стiнки мого
будинку, якраз пiд моїм вiкном. А папiрець кинув менi в подiл сукнi той самий офiцер, через котрого i
трапилося те лихо. Нiс у нього був розбитий, а пiд обома очима синiли кола вiд прямого удару в
обличчя. Якби не цей удар, не було б нiякого розстрiлу.
...Я осмiлiла i почала спускатися вниз на подвiр'я. Ходила помiж чужих людей, до яких у мене не
було ненавистi. Старий Пауль, чоловiк Матильди, сказав, що ми самi виннi i тепер маємо все починати
спочатку. Тодi я вже була пiд захистом ЙОГО пильного погляду, вiдчувала, що страху бiльше немає,
що вiн захистить мене. Так i сталося, коли офiцер пiдстерiг мене в клунi. Накинувся, обдаючи запахом
тютюну i шнапсу, але нiчого не встиг. Зчинилася бiйка. Збiглося купа народу. Мого захисника повели
до стайнi i заперли там на нiч. Офiцер негайно кудись поїхав. Солдати дивились на мене спiвчутливо.
Я нiчого не розумiла. Нiчого... Крiм того, що можу втратити його. Вранцi офiцер повернувся i помахав
перед носом вартових якимось папiрцем. А потiм вивiв його зi стайнi i поставив до тої стiни.
...Я весь день просидiла бiля тiла, намагаючись прибрати з обличчя липке волосся, щоб воно не
лiзло йому в очi. Вiн лежав, мов живий. Менi дозволили поховати його на нашому кладовищi. Це ще
одна причина, чому я повернулася сюди, в свiй Нововес...
Офiцер, котрий пiсля цього випадку втратив до мене iнтерес, просто кинув менi записку,
промовивши поганою нiмецькою: «Вiтання з того свiту!» – i розсмiявшись, швидко пiшов геть, нiби
боявся отримати ще один удар – саме з того свiту...
Кiлька рокiв я просто ховала цю записку, не наважуючись поглянути, що в нiй. Боялася побачити
почерк, адже почерк людини – то її сутнiсть. Ще кiлька довгих рокiв менi здавалося, що Альфред
спостерiгає за мною щойно я торкалася старої скриньки. I я робила вигляд, що перебираю свої
«священнi дрiбнички», а потiм взагалi припинила це робити.
Змогла пiдчепити нiгтем той оксамит лише рокiв через десять, коли звикла жити так, як жила. Ось
тодi я й дiстала з-пiд обшивки той клаптик цупкого паперу. Минуло ще багато днiв, коли нарештi
змогла милуватися чимось iншим, крiм рiвного калiграфiчного почерку – незнайомими лiтерами i