Як ми говоримо
Шрифт:
А чом би нам не скористатися словом "кольба", що означає саме цю нижню частину рушниці? Це слово трапляється й у нашій класичній літературі: «Жандарми били його, одначе він мовчав. Лиш раз, – коли, вдарений кольбою, мов переломлений, упав до землі, – кликнув» (О. Кобилянська). Це слово вживається в говорах західних областей України, а також Поділля й Волині. Його наводять під рубрикою обласного слова Українсько–російський і тритомний Російсько–український словники. Не вадило б, не боячись «провінціалізму» цього слова, широко застосовувати його в художній і технічній літературі.
П'янка,
Слово "п'янка" дуже часто можна бачити на шпальтах наших газет, воно заходить часом і в живе мовлення, ба навіть у художню літературу, витискуючи давні українські слова: «Та недовго він додержувався своєї обіцянки виправитися: знову почалися п'янки, а далі дрібні крадіжки, й ось уже тяжкий злочин».
Українська класична література й фольклор не знали іменника "п'янка", вони знали тільки прикметник "п'янкий" (із наголосом на останньому складі): «В повітрі стояв густий і п'янкий запах квітів» (Я. Баш); «А ця вишнівка – таки п'янка» (з живих уст).
Російським "пьянство", "пьянка" відповідають українські "пиятика" («Згадую, як Степан Кишук оцього Юхима (правильно – оцьому Юхимові) за неробство та пиятику гострим словом дорікав». – С. Журахович), "гульня" «Без нього і гульня – не гульня». – Т. Шевченко), "дудліж" «Та годі–бо вам! Другий день дудліж у хаті трива!» – З живих уст).
Рицар чи лицар?
Не тільки в сучасній українській художній літературі, публіцистиці й перекладах, ба інколи також у наших класичних творах натрапляємо на слова "рицар", "рицарство", "рицарський": «Кругом усе старе рицарство розтавало» (Панас Мирний); «Старий дуже поважав його за незвичайне рицарство і військову обізнаність» (І. Ле); «Усі вони ревно берегли чистоту рицарської крові свого далекого предка» (В. Собко).
Проте більшість наших класиків, починаючи від І. Котляревського, давала перевагу словам лицар, лицарський, як то з діда–прадіда вимовляв наш народ. Читаємо в «Енеїді» І. Котляревського: «Там лицар всякий парубійко», «Товаришеві Низ сказав: – Не все вперед – назад дивися, ти з лицарства глузд потеряв», «Силач, козак лицарковатий»; бачимо в Марка Вовчка: «Такий же то виріс козак з нього хороший! Що до коня, що до зброї, що до звичаїв лицарських!» Не іншого, а тільки цього слова додержувавсь і Т. Шевченко: «Громада вибрала гетьмана – преславного Лободу Івана, лицаря старого»; те саме знаходимо в І. Франка: «Хіба ж так чесний лицар нападає?»
Таких прикладів із нашої класики й фольклору можна навести ще багато, але мимоволі виникає питання: чи є потреба в існуванні двох паралельних слів, що мають різний звук, але однакове значення? Дехто вважає, що слово лицар слід застосовувати тільки до людей української національної належності, а в інших випадках більше пасує, мовляв, слово рицар.
Навряд чи є потреба в такому нетривкому правилі, що вносить плутанину, тим більше, що воно суперечить нашій мовній традиції: Т. Шевченко називав і кавказьких горян лицарями – «І вам слава, сині гори, кригою окуті, і вам, лицарі великі, богом не забуті»; не вагалась і Леся Українка послуговуватися цим словом, пишучи про шотландців: «Шотландське лицарство усе пішло служити в англійському війську».
З цього можна зробити висновок: краще скрізь, у всіх випадках, користуватись тільки давнім українським словом "лицар", що прийшло в нашу літературу з уст народу.
Ріка
Дехто помилково думає, що різниця між словами "ріка" й "річка" полягає в розмірі позначуваних об'єктів: велика зватиметься рікою, мала – річкою. Насправді це не так. Українським відповідником до російського слова "река" є "річка": «Під горою лисніла, як блакитна емаль, широка річка» (П. Панч). Від цього іменника походить і прикметник "річковий": «Слобода наша над самою лукою річковою на п'яти горах стоїть крейдяних» (Марко Вовчок).
Маленька річка називається "невелика (невеличка) річка" («Тече річка невеличка з вишневого саду». – Народна пісня), "річенька", "річечка" («Ой річенько, голубонько! Як хвилечки твої, пробігли дні щасливії і радощі мої!» – Л. Глібов).
А коли треба казати слово "ріка"? Це слово, вживане зрідка в українській мові, лишається для врочистого стилю, коли хочуть висловити своє піднесення або передати тон поважності чи статечності, як це бачимо в перекладі М. Зерова з Овідія: «Ріки текли молоком, струменіли скрізь нектаром ріки», – або в романі Григорія Тютюнника: «…воїн потер рукою щемлячі очі над тихою пустельною рікою».
Свідомість, пам'ять, тяма, притомність
«Хлопчик уже втратив свідомість», – читаємо в газеті і, якщо негаразд знаємо російську мову та її вислів "потерять сознание", то не відразу збагнемо, про що тут і до чого. Адже українське слово "свідомість" – це не стільки «здатність людини орієнтуватися в довколишній дійсності», скільки «відчуття своєї належності до інших людей та обов'язку перед ними». Тому й кажемо: "класова, національна, громадянська свідомість", "свідомість синівського обов'язку" тощо. Із тексту наведеної на початку фрази видно, що наляканий хлопчик знепритомнів чи зомлів або вмлів, то так і треба було написати. На жаль, ця помилка не є винятком, бо раз у раз натрапляємо на такі чудернацькі вислови, як: «Через годину потерпілий повернувся до свідомості» – Таких висловів ми не знайдемо ні в нашій класиці, ні в фольклорі, ні в сучасній народній мові. Це – груба калька, створена без усякої на те потреби.
Стан людини, коли вона реагує на довколишню дійсність, зветься по–українському "притомність" («Білі стіни будинку вертають мені притомність». – М. Коцюбинський). Є близькі до цього іменника прикметник "притомний" («Притомна була, поки і вмерла». – М. Номис) і дієслова "притомніти", "опритомніти" («Він приходив до пам'яті не зразу, а поступово – неначе був у зомлінні і тепер притомнів» – Ю. Смолич; «Поранений Богун опритомнів і намагався звести голову». – Я. Качура).
Є ще слово "тяма", що поміж іншими має також значення «притомність»: «Мені сказали, що я пролежав без тями два тижні» (І. Франко); «Обличчя людей із хутора були бліді й перелякані: вони тільки тепер прийшли до тями й важко думали над тим, що зопалу вчинили» (П. Панч).
До вислову "бути непритомним" є паралель "бути (лежати) без пам'яті": «Іцик лежав без пам'яті» (І. Франко). Так само до слів "притомніти", "опритомніти", "прийти до тями" є паралель "прийти до пам'яті": «Тоді Олеся як до пам'яті прийшла» (Марко Вовчок), "очуняти": «Сава Андрійович очунює» (О. Довженко), "очунятися": «Знаю, що як очунялася я, то лежала на дощі кров'ю підлита» (Панас Мирний), "очуматися": «Очумався я від того, що дзюрчала вода» (Ю. Яновський), "очутитися": «Нарешті Кобзар очутився» (С. Журахович).