Яром–Долиною…
Шрифт:
— Чому ж?.. Я буду вас, Ганю—киз, переконувати в тім, що найліпше для вас — вийти заміж за пана коронного стражника. Це — велика, це просто—таки величезна честь для вас, Ганю—киз. Ви, проста дівчина, станете господинею цього великого краю, а потім, може, і всієї України, ви будете у Варшаві, Кракові, у Римі…
— Це вже я чула з вуст пана коронного стражника… Я хотіла б, аби ви, Фатьмо—ханим, допомогли мені інше.
— Як же?
— Як?.. Ну, уявіть собі, що ваша дитина, ну, наприклад, не Ганя, а, скажімо, якась Галія чи Бібігуль, опинилася в такій—от фортеці! І їй треба втекти чи просто передати звісточку на волю…
— Навіщо тій Бібігуль
— А якщо б у вашої доньки та був коханий хлопець?
— Я сказала би своїй доньці: махни рукою на свого Ахмета чи Селіма, а йди заміж за такого великого начальника, як пан Сондецький…
Уже зовсім стемніло надворі… Якщо хтось човном плине по Дніпру, то він, певне, бачить із ріки, як у замковій вежі світиться верхнє вікно. Певне, бачить він і думає: хто ж то там такий ніяк заснути не хоче?..
Отже, Фатьмо—ханим, ви мене не виручите…
— Ні, Ганю—киз, не виручу… Бо ви, Ганю—киз, іще дитина і не знаєте, з якого боку сходить оте сонце, що люди звуть його щастям…
Над стародавнім Врацлавом уже буяло розкішне літо. Хлопи знову ж таки вовтузилися на полях та на вгородах, у пишнолистих садах уже давно відцвіли морелі, яблуні, груші, вишні і сливи, і тепер вони дозрівали; у куіцах, під стріхами цвірінчали писклята, уже висиджені в цьому році, а деякі з них уже виглядали, щоб спробувати себе на крилятах; уже й рябі свині ходили зі своїми поросятами, риючись за хлівами, а то й на вгород пролазячи; і корови вечорами приходили з паші, гордовито несучи повні молока вим’я; і риби вже в Бузі відметали ікру і тепер безтурботнилися у воді, нагулювали м’ясо, вихлюпували своїми хвостами по водяній гладіні; і старезні діди, розігрівшись на літньому сонечку, дивилися на цюю всю благодать і думали: ех, і чого воно, життя, усе—таки таке коротке?!
Уже буяло розкішне літо, а регімент під командуванням брацлавського хорунжого пана Стефана Хмелецького усе марширував та марширував лівим берегом Бугу, і вечорами суворі військові команди перебивалися кумкотом жаб.
А на правому боці пересувалася то на північ, то на південь орда під командуванням найхоробрішого з най—хоробріших Бекіра—баші — і ніяк не могла знайти місцини, години й хвилини, щоб, не порушуючи мирного договору, опинитися на землі Речі Посполитої…
Щодня і поночі орду Бекіра—баші турбували козаки з нереєстрового регіменту під командуванням Андрія Закривидороги, оті шайтанові двадцять сотень розбишак, які й воювати не лізли, і спати не давали Бекірові—баші…
Не давала спокійно спати Бекірові—баші ще одна не вельми приємна обставина: ось уже котрий тиждень їхнього марширування минає на берегах цієї противної річки, а й досі не пристали до берегів Чорного моря оті давно обіцяні галери з будівельними матеріалами, з гарматами, ґратами, залізними драбинами, скобами та іншим добром для спорудження фортець. Крім усього отого залізного та кам’яного добра, не завадили б і додаткові тисячі хоробрих воїнів султана, а також майстрів будування укріплень. Всього цього не було — і Бекірові—баші почали снитися сни:
З кожним днем ставало зрозуміліше, що галери перехоплені козаками й потоплені. А якщо це так, то навіщо тоді Бекірові—баші з усім його військом тинятися отут, біля Бугу? Як він побудує оті фортеці, якщо в його руках немає ні необхідних матеріалів, ні добрих майстрів, ні креслень?
Якось серед ночі, коли у степу знову залунали постріли і крики (козаки в черговий раз не давали спати військові Бекіра—баші!), великий доводця покликав до себе в намет премудрого мімара Ісмаїла. Слава Аллахові, що Бекір узяв його з собою, а не чекав, доки той прибуде з галерами! — а то б не було з ким говорити!
Мімар Ісмаїл був невеличким чоловічком з великою, проте, головою. Він цілими днями спав, а коли не спав, то думав. Його не обходили ніякі дипломатичні тонкощі оцього кількатижневого топтання біля гяурської річки на ймення Буг (а дехто зве її навіть Богом, що по—уруському означає не мало не багато — Аллах!), його турбувало вимушене безробіття. Кілька разів він запитував у Бекіра—баші, коли ж, нарешті, можна розпочинати будівництво, — але той не відповідав, — і тому премудрий Ісмаїл віддавався роздумам і спанню…
І от сьогодні вночі його розбудили і привели до самого Бекіра—баші.
Бекір сидів невиспаний і злий. Йому не хотілося пити шербету, йому не хотілося розважатися у своєму похідному гаремі — йому хотілося напитися вина чи гяурської горілки під назвою «оковита» і рубати голови направо й наліво. Ось хоча б і цьому премудрому мімарові…
Бекір показав Ісмаїлові на пуфик, і той, уклонившись іще раз, сів. Сів, ушнипився своїми сонними очима в полководця.
— Думаю, — промовив полководець, дивлячись кудись убік, — що галери з потрібними нам усім вантажами й людьми не прибудуть. Думаю, що гяурам удалося їх перехопити і знищити.
— Дозвольте запитати премудрого і прехороброго Бекіра—баші: до вас прибув гінець із такою вістю?
— Якби прибув гінець із такою вістю, то я би з насолодою відрубав йому голову і прикрасив нею мій скромний дастархан.
Мімар іще раз обдивився обрус, на якому стояли напої й наїдки, але улюбленої прикраси полководців не здрів. Отже, гінця не було…
— Ці гяури навіть гінця не залишили…
Мімар не мав у душі якихось мудрих слів на такий випадок: він думав про інше — як побудувати фортецю Амурат—Кермен. А те, що фортецю побудувати необхідно, в цьому не сумнівалися ні Бекір, ні Ісмаїл. Ні тому, ні другому не хотілося ставати прикрасою на дастархані великого хондкара.
— Ми можемо побудувати фортецю без того, що потопилося в морі? — прямо запитав Бекір.
— Найхоробріший трохи не так поставив переді мною запитання. Я би запитав так: чи можемо ми дістати отут, на дикій землі, каміння, залізні та мідні вироби, гармати?
— Ну, гаразд, хай питання ставиться в такий спосіб, І що?
— Каміння й залізні та мідні вироби нам можуть привезти з заходу — з молдавської землі. Тільки хай вони не баряться…
— А гармати?
— А гармати нехай познімають зі своїх батур і привезуть сюди!