Яром–Долиною…
Шрифт:
— Здається мені, що пан регіментар матиме можливість вести цікаву бесіду з самим Бекіром—баші!
— Ніколи коронний хорунжий Речі Посполитої не стане на коліна перед капітаном—баші Бекіром!
— А якщо стане Бекір?
— Прошем пана облишити свої хлопські свинячі жарти!
— Ніяких жартів, пане регіментаре! Закривидорога зі своїми хлопцями узяв у полон Бекіра—баші, його гарем — ой—ой—ой—ой—ой, які гарні дівойки! — його харем—агаси і начальника його розвідки! І помчали в степ! І турки тепер не знають, що робити: лізти на регімент чи гнатися за козаками!
— Зате я знаю, що
— Знаю! Пан Хмелецький передусім забере назад свої слова про недоречні чи, як він зволив висловитися, хлопські свинячі жарти!
Пан Хмелецький ударив себе долонею по лобі.
— Прошу пана Ляскала подарувати мені недоречний вислів, що вирвався в запалі битви! Пшепрашам пане!
— Гаразд, пане Хмелецький!.. А тепер робіть другу справу: давайте наказ атакувати! До турків дійшло, що в тилу щось трапилося. Та, врешті, онде намет їхнього доводці повалений, прапор забрано козаками, і навіть — ха—ха—ха! — гарем забрали! Що вони з ним робитимуть у чистому степу?
Пан Хмелецький уже не чув подальших філозуфувань Якима Ляскала, а тут же наказав своєму сурмачеві грати заклик до атаки. І не треба було виконувати той сигнал двічі! Мов буря, кинулися поляки на турків, що вилазили з води, і почали їх знову заганяти у хвилі.
За цією колотнечею половина регіменту не помітила, що перепливла Буг і продовжувала вже переслідувати ворога на його землі — так остогидло воякам оте дурне кількатижневе марширування без пострілів та ударів шаблями перед очима нахабного ворога! Зараз поляки, нарешті, дорвалися до справжньої бійки!..
Пан регіментар уже кілька разів командував сурмачеві грати відбій, і той грав відбій, але жовніри все ще не хті—ли повертатися з війни, за якою вони так скучили…
— Ляскало! — гукнув пан регіментар Якимові, котрий ще й досі мудрував, навіщо козаки забрали разом з Бекіром—баші ще й його гарем. — Ляскало! Сідай на коня, перебирайся на той берег і передай Закривидорозі моє захоплення його діями. Скажи, хай негайно везе Бекіра сюди?
— А гарем?
— Виконуй мій наказ! — грізно насупився пан Хмелецький. — І то — негайно!
— Слухаюся! — гукнув Ляскало, уже злітаючи на коня…
«Яремку мій, Яремку золотий, якби ж то ти почув, як недобре твоїй Бібігулечці у цій розпроклятій тюрмі! Якби ти почув — ти б обов’язково виручив мене, визволив з цієї неволі, від розпроклятого пана Сондецького порятував!»
Бібігуль сиділа біля вікна і дивилася на Дніпро. Вітер підсвистував поряд, зачіпаючись за каміння та грати… Ех, стати б пір’їнкою та й полетіти за вітром, полетіти до Дніпра, а Дніпро б уже доніс її якось до далекої—преда—лекої Хортиці, до славної—преславної Січі, де, напевне, зараз її Яремко! Ех, стати б пір’їнкою!
Не стане пір’їнкою Бібігуль. Це тільки в казках таке буває!
Якби вдалося вилізти у заґратоване вікно, то розбилась би, впавши на каміння. А Бібігуль убиватися не хоче, вона хоче жити, щоб вийти заміж за свого коханого, за свого найзолотішого Яремка! Ич, який цей Сондецький! Вийди, каже, за мене, я тобі покажу Крим і
«Яремку мій, Яремку золотий…»
Але ж не може такого бути, щоб її не шукали! Вона ж — не голка в сіні! Яремків батько бачив оту карету, в якій її везли! А знайшовши карету, може, знайдуть і її господаря?!
Ні, не може такого бути, щоб її не шукали! Може, вже про все це й у Києві знають, може, й сам Скрипник довідався, що пропала десь Бібігуль. А як він за щось отаке візьметься, то…
От тільки б якийсь йому знак подати про те, що вона, Бібігуль, тут!
«Яремку мій, Яремку золотий, якби ж ти тільки знав, як тяжко нині твоїй Бібігулечці!..»
Вона знову подивилася на далекий Дніпро. Власне, він не далекий — це вона, Бібігуль, далека від нього, вона високо. І якщо з Дніпра хтось її й побачить, то не роздивиться, а якщо хтось і почує, то не розбере її крику… Та ні, ніхто не почує…
Онде човник пливе по Дніпру. І той, хто в човні, навіть не дивиться в бік замку. Ні, поглянув! Бібігуль зірвала білу хустку з шиї, просунула руку за грати, стала махати… Той, що в човні, дивився з хвилину в напрямку замку, але потім одвернувся…
Ех, якби ж ото хустка могла залетіти до нього!..
І тут їй згадалися дитячі ігри на свято святого Хизра! Веселі то були ігри, коли в небо підіймалися, підхоплені весняним вітром, повітряні змії…
— Фатьмо—ханим! — гукнула Бібігуль, забувши навіть подзвонити.
У дверях з’явилося стурбоване обличчя старої туркені. І Бібігуль з жахом подумала: а що було б, якби вона, забувшись, та гукнула ще й «Киль мон—да!». [2] Фатьма—ханим одразу ж здогадалась би, що вона, ця полонянка з Переяслава, не українка Ганя, а туркеня…
2
Іди—но сюди! (тур.)
— Слухаю, Ганю—киз!..
— Мені нудно в цій вашій тюрмі, — вона ледь не сказала: «В цій Киз—Кюлезі [3] », — я хочу щось робити…
Сказала і замовкла. Треба стримати своє хвилювання. Треба не виказати себе перед цією старою спостережливою служницею, яка вірою і правдою служить Сон—децькому…
— Може, принести вам теорбан? [4] Ви б заграли, Ганю—киз, та й забули про свої печалі…
— Не хочу грати я на вашому теорбані… І печалей забувати не хочу… Я хочу вишивати… Принесіть мені, будьте ласкаві, голки, нитки і полотно… Я хочу багато вишивати — так що багато ниток принесіть!..
3
Дівоча вежа (тур.)
4
Музичний інструмент тих часів.