Яром–Долиною…

Тельнюк Станіслав

— Так. Не прибуде. Чотириста малих галер і шістдесят великих разом з конвоєм утрапили до наших рук, найшляхетніший Бекіре—баші. Воїни й майстри—мусульмани, як нам не сумно, всі пішли на дно Караденгізу. Вантаж потоплений. Живими залишилися невольники—веслярі, майстри—християни. Вони висадилися на берег і чекають команди, щоб з третього боку напасти на ваше військо. Майте на увазі: вчорашні невольники битися вміють завзято. Вони в полон нікого не братимуть… То як, наймудріший Бекіре—баші?

— Я думаю, — з болем промовив Бекір, озираючись довкола.

— Люди, які вас охороняють, турецької мови не знають, — збрехав Андрій.

І Бекір знав, що він збрехав, але йому було від того все—таки легше.

— Я з глибокою повагою ставлюся до небажання найхоробрішого Бекіра—баші рятувати своє особисте життя за рахунок переговорів з козаками. Але ж чому повинні втрачати свої життя хоробрі воїни хондкара, що зібралися під зеленим знаменом пророка? У руках розсудливого Бекіра—баші — їх порятунок!

Сонце сходило вдалині за Бугом.

— Я востаннє запитую і чекаю на однозначну відповідь розважливого Бекіра—баші. Якщо я такої відповіді не отримаю, то доведеться відвезти вас до Варшави, а військо, якщо воно не піде само з наших країв, нещадно знищити…

— Якщо Андрій—баші так добре вміє розмовляти моєю мовою, то він, напевне, так само добре вміє грати в шахи…

— Я чекаю на відповідь…

— Якщо мудрий Андрій—баші так добре розуміється на наших звичаях, то він збагне, що я хочу дати йому остаточну відповідь за допомогою шахів. Я не можу відповідати прямолінійно, по—гяурськи, по—фарангськи, по—уруськи: так чи ні! Як шахи покажуть — так і буде!..

— Як? — уточнив Закривидорога. — Якщо мудрий Бекір—баші програє, то він пристає на мої умови…

— А якщо програє премудрий Андрій—баші, то він пристає на мої умови, — ласкаво мовив Бекір.

— Так не буде! Якщо я програю, то це означатиме, що премудрий Бекір не пристає на мої умови. Тобто: я відвожу його у Варшаву.

— Це — дуже жорстокі умови. В них немає милосердя.

— Умови тут диктую я, наймудріший із наймудрі—ших! Приносьте сюди шахи! — звернувся Андрій до одного з охоронців, — і той тут же гайнув до коней, які стояли біля в’юків з речами, захопленими у Бекіра—баші.

У шахи Андрій Закривидорога навчився грати давно — ще від часів дружби з Тимошем Клюсиком. Той грав добре, хвацький і мудрий Клюсик. А взагалі не було, здавалося, такої гри, де б він грав кепськи. У карти міг роздягти найзавзятішого пройдисвіта, у шахи міг дати мат теж будь—кому. Шкода, що так несподівано загинув при Синопі… Добре грав і Скрипник, і Андрієві доводилося не раз із ним змагатися на шахівниці. Мудрий і витончено—підступний у шахах, Скрипник бив Закривидорогу не раз, але не щоразу. Бувало таке, що й Андрій бив Петра, і це викликало в нього неабияку радість, — хоч зовні він її й не виявляв бурхливо…

Бекір—баші грав знаменито — на рівні Скрипника. Це Закривидорога відчув уже після десятого ходу, коли Бекір почав діставати своїм конем і турою його короля …. Андрій замислився, шукаючи виходу, Бекір ввічливо підкваплював його. Нарешті Закривидорога пішов на жертву слона. Ввічливий супротивник замислився, довго думав — і, нарешті, взяв запропоновану жертву. Закривидорога тут же перейшов у наступ. Бекірові—баші весь час не вистачало одного ходу, щоб викрутитися, він намагався надолужити цей хід жертвою коня і навіть тури, — але Андрій не приймав «данайських дарів» і тиснув свого супротивника нещадно…

Один з охоронців підійшов до Андрія і сказав, що за обрієм іде кілька великих загонів турків — ідуть у бік балки, де заховалися

козаки з полоненим турецьким доводцею.

— Ще скільки часу маю, щоб дограти з турком оцю партію? — запитав Закривидорога.

— Та здалась вам ця партія, полковнику! Треба негайно мчати до лісу або у плавні.

— Тут — діло принципу. Чверть години вистачить?

— Не знаю, — похмуро відповів охоронець.

Андрій підійшов до шахівниці. Зробив хід. Бекір—баші замислився…

— Скоріше треба думати, найхоробріший з найхо—робріших! Якщо ми за чверть години не встигнемо дограти цю партію, то сюди можуть наскочити ваші вояки…

— І що? — Бекір—баші підвів на Андрія свої очі.

— Доведеться відрубати вашу мудру голову, щоб вона не дісталася вашим воякам.

— Гаразд, — відповів Бекір—баші. — Я міг би протриматися ще хвилин із п’ятнадцять, але це все одно не врятувало б мене від розгрому. Скажіть тільки, наймудріший з урусіз, який би ви зробили хід після того, як я пішов би пішаком під вашу королеву?

— Я віддав би королеву, а потім зробив би через чотири ходи мат.

— Тоді я здаюсь, найясніший Андрію—баші! Хід пішаком під королеву був би найкращим ходом, якби ви не побачили мата через чотири ходи.

— Отже, наймудріший з найхоробрішіїх приймає мої умови?

— Безумовно, — процідив крізь зуби Бекір.

— Тоді зараз приведуть сюди вашого начальника розвідки і ви дасте йому розпорядження негайно відводити війська на Ячаків…

— А я?

— Як тільки ваші війська будуть у Ячакові, я відпущу вас туди… А тим часом у нас із вами буде ще не одна нагода пограти в шахи. Ви, до речі, сильний шахіст, і я потерпаю, що в наступній партії ви мене поб’єте…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ, з якого випливає, що не завше хитрість приводить до добра

Бібігуль дала—таки по пиці панові Сондецькому — не тільки тому, що він намагався її обняти й поцілувати, а й тому, що душа її була переповнена радістю: вда—лось—таки випустити з—за мурів замку вістку на волю! Тепер її хтось та знайде, а знайшовши, передасть у Переяслав вість від Бібігуль!

Так думала Бібігуль.

І була вона недалеко від істини.

Її єдвабну хустку з вишитим листом до Ціпурин було знайдено через кілька днів. Але канівський селянин, на вгород до якого впав повітряний змій—лист, був неписьменним. Взагалі неписьменних людей у Каневі, як і в інших місцях України, було не так і багато, але були. І от цей неписьменний чоловік, роздивившись, що на єдвабній хустці, вимоченій у киселі, є крім узорів ще й якісь літери, пішов до замку в надії стріти когось із письменних людей, щоб вони подивилися на його знахідку та спробували прочитати, що там написано. Дядькові стрілася дорогою стара Закривидорожиха, баба Мокрина, але він не подумав показати їй свою знахідку, бо думав, що це — не для жіночого розуму. О, якби він показав цю хустку Мокрині!..

Але що мудрувати про різні можливості, якщо весь світ складається з одних лише випадковостей, які переплітаються в такі химерії, що годі їх і передбачати!

Якраз тоді, коли дядько дійшов до замку, звідти вийшло двоє святих отців—єзуїтів: наші давні знайомі Казимеж Влязло та Казимеж Походзіло.

І треба було отому дядькові їх зупинити і попросити прочитати, що ж ото написано на єдвабній хустці з хвостом, що прилетіла до нього на вгород і почепилася на опудалі!

Святий отець Походзіло надувся, мов жаба, і проквакав: