Із медом полин
Шрифт:
Марійку до хати не пустили. Сиділа коло хліва, обгорнута прабабусиними руками-щипцями, дихнути боялася.
Що ж таке довкола їхньої хати твориться? Чом не веселяться всі, як завше, після доброї роботи? Нащо той вереск? Нащо ті сльози?!
– Бабусю, а що сталося? – раз по раз промовляла дівчинка до старої. А та лишень охкала-ахкала й щораз дужче здавлювала Марійку, не послаблювала обіймів, коли можна так назвати ті до болю міцні притиски.
А як покажеш дитині картину страхітливу?
Як роз’ясниш смерть безпощадну?
Мовчали рідні. Відіслали Марійку до сусідів і ступити в хату не дали.
Хіба тоді, як повкладали манюні тільця в труни заквітчані, пустили й Марійку на смерть подивитися. З племінниками, що їх за рідних брата й сестричку сприймала, навіки попрощатися…
Схоронили
Зойка так і ходила дерев’яна. Ні на похороні, ні опісля, на обіді, ні сльозинки не зронила, ні слівця з себе не видушила. Замовкла. Як і хата, скаменіла. На скостенілу подобизну, в чорне вбрану, скидалася, коли, ледь-ледь ногами перебираючи, прямувала з дому на могилки, [15] з могилок додому… Їсти перестала, хіба силоміць воду пила… А відтак частенько всідалася посередині скупої пісочниці та й ну іграшковою лопаткою насипати пісок у кольорові відерця, затим – висипати. Тими іграшками її діти дорогі гралися…
14
Дробинка – крихітка.
15
Могилки – кладовище, цвинтар.
Рідні, як могли, ходили коло сіромашної. Ніщо не допомагало. Ані ложка юшки, що її примусом ковтала, ані вода живодайна. Згасла Зойка, красовиця [16] тутешня. Обернула її доленька гірка на тонку, ніби трісочка, чорну, мов ніченька, безживну, як примара. Менше ніж за рік спорядили-провели Зойку до діток, що без них вона не примоглася [17] жити…
Відтоді Марійка призвичаїлася до сліз скорботних, запам’ятала стежку до кладовища. Раз по раз із матір’ю та бабусями поспішала туди, до трьох могил, де спочивали найрідніші люди. Згодом уже й не лячно їй було побіч насипів уквітчаних. Так наче коло дому порається, клумбу прополює…
16
Красовиця – красуня.
17
Примогтися – змогти.
А через десять років…
…Того зимового недільного вечора Марійка збиралася сидіти за книжками: готувалася до вступу в технікум. Але несподівано до хати увійшли не лише Тетяна з Риткою, як то зазвичай бувало, а й Валька! І, хоч як дивно, вечорничниці кликали Марійку на весілля в запорожці. [18]
«Ну, якщо вже і Яворівські відпустили свою півдівку на гульки, то і я на своїй петель не зав’язуватиму», – подумала Марійчина мати і відпустила доньку пройтися, але ненадовго.
18
Запорожці – у поліському весіллі: непрохані гості.
Дівчина однаково крутила носом, мовляв, направду не має охоти кудись іти. Але переконливе Вальчине «Та ми лише на годинку – подивимося на плаття молодухи [19] й розійдемося по домівках» вирішило все. Хоч і відчуваючи незрозуміле внутрішнє хвилювання, яке чомусь стримувало й наче примушувало залишитися вдома, Марійка вже вдягала на себе білу шубку зі штучного хутра й напецькувала [20] губенята масним вазеліном.
Невдовзі четвірка подруг-нерозлийвода весело поспішила в той бік села, звідки долинали розкотистий гомін весільників і швидка танцювальна музика місцевої естради.
19
Молодуха – тут: наречена, молода.
20
Напецькувати – намазувати; наквацювати.
Уже
Суцільна темно-сіра маса весільчан. Хтось од сп’яніння в’яло похитувався в ритмі нехитрих акордів, зображаючи незграбні танцювальні па, інші просто тупцяли на витоптаному до багнистої кальваси [21] дворищі. Але більшість цілими купками підпирала стіни соснового хліва, перехиляючи одну за одною чарку з самогоном. Весільники цокалися із запорожцями, яких у селі мало коли оминали увагою та якнайліпшими пригощаннями. Було, навіть деякі «добрі» хазяї, щоб назавтра втішатися жаданою хвальбою, виносили горілку відрами, яку охочі зачерпували глибокими ополониками.
21
Кальваса – вибоїна з водою, болотом; ковбаня
Але на Марійку те не справило враження. Вона прикипіла поглядом до подруг, бо саме вони здалися їй найяскравішими з-поміж цього всього безколірного юрмиська.
Найкрасивіша, звісно, Валька. Вона мала такий завидний вигляд! Височенька, тонка талія, помітно випнуті стегна й манливі груденята – це все вона акуратно заховала за сімома ґудзиками-замками приталеного, з натуральної шерсті, світло-блакитного пальтечка, прикрашеного лазуровим, зі сріблястим полиском, норковим комірцем. Темно-сливові шкіряні чобіточки на невисоких підборах і смоляні лайкові рукавички додавали чорноволосій красуні ще більшої пишності та виразності. Крім цього, мала навдивовижу сяйливі, аж, здавалося, неприродні яскраво-зелені очі. Повіки вона завжди підводила смарагдовими тінями. Не було таких прегарних зіниць в окрузі. І Валька це добре знала… Того вечора вона скидалася на кришталеву чарочку, яку не кожен насмілиться взяти до рук чи бодай торкнутися, щоб припадком [22] од грубого натиску чи банальної незграбності вона не розсипалася на друзки. Валька танцювала не по-сільському граційно та стримано. Здавалося, вона залучає до цього кожну клітину свого тіла: такі вдатні були її рухи.
22
Припадком – випадково.
Показну подругу намагалася копіювати Тетяна. Пізня донька Петра Онищука, що його рід славився в селі довгим віком, часто поміж подруг виявляла характер своєї матері, яку в селі охрестили Шолудихою, від слова «шолудива», тобто капосна. Ось уже багато літ Тетянина мати, Оксана, не мирилася зі своєю старою, як світ, але здоровою, як вода, свекрухою. І хоч у дівоцькій компанії швидко здіймалася буча, та швидко вщухала: Тетяна мала великий дар залагоджувати сварки й непорозуміння. Напрямки не вибачалася, але добирала такі влесливі слова й примовки, обсипала дівчат поцілунками, обгортала обіймами, що вони миттю забували про недавню суперечку.
А ще Тетяна була вельми беручка до роботи. Не тому, що їй і старшому на три роки братові Миколі раз по раз мати нагінки давала. А тому, що натуру таку мала. Перейняла її від достобіса роботящого татка. Саме він утлумачував дітям важливість сільської праці, повторював народне «сади деревину – будеш їсти садовину» або «рання пташка росу п’є, а пізня слізки ллє»… А що в школі вчитися Тетяні було нецікаво, то поклала вона собі стати чи не найкращою хазяйкою в усій окрузі! Бо й справді поратися по господарству вміла ліпше за матір, якій, поки прочухани пороздає, нема коли й до роботи братися…
Тож Тетяна в свої п’ятнадцять могла спокійно виходити заміж, бо, зі слів сільських господинь, з якими дев’ятикласницею на весіллях усіляку смакоту готувала, мала до цього хист. А вона й не відхрещується і не брикається од раннього заміжжя, бо ось уже кілька місяців із вечірніх походеньок її проводжає додому бравий парубок Митько, який допіру з армії повернувся. Чим не майбутній чоловік і хазяїн? До міста теж не рветься, йому б із конем воловодитися: сіно скакунові носити, напувати, по дрова до лісу їздити… Дарма, що любить у компанії перехилити склянку-другу. Тетяна вважала, що то свідчить хіба про міцне здоров’я і про справжню чоловічу вдачу.