За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії
Шрифт:
Підійшов до дверей... Вартові вже поруч. На нього уваги не звертають. “Ну, амба!” – шепнув хтось всередині Онущенка, і він, як звір, кинувся на ворогів.
Тьмяно блиснуло в повітрі залізо, й один із вартових, залитий кров’ю, впав на підлогу. З горла у нього стирчала виделка.
“Не встиг другий схаменутись, як дві сильних руки вхопилися за його рушницю... Божевільний погляд чиїхось очей, потім тяжкий удар, і він покотився з розбитим черепом... Дзіркнула куля – вдарилася в гайку над головою Онущенка... Більше стрілу не було. Страшний дикий звір, що його породжує кров і вбивство, прокинувся
Онущенко сильним рухом відсунув двері...
– Гайда, браття! Хто не хоче загинути, гайда за мною! – крикнув він і, тримаючи в руках рушницю, плигнув із вагона.
За ним стрибнуло ще кілька постатей і також зникло у темряві...
“А потяг так само помалу посувався наперед, пухтів, розсилав червоні искри та тягнув до Київа брудні “теплушки”, – закінчив свою розповідь Євген Лоханько, урядовець Української Народної Республіки...
Про Євгена відомо небагато. Народився він у Києві 21 січня 1898 року. 1916-го в рідному місті закінчив Другу комерційну школу. Від травня 1918 р. працював у Міністерстві віросповідань Української Держави. Паралельно навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту.
Та довго вчитися не довелося. Вже наприкінці січня 1919-го мусив під тиском Муравйова евакуюватися з Києва разом з урядовими інституціями. “При Уряді УНР” був до кінця 1921 року.
Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ УНР засвідчив, що “громадянин У.Н.Р. Евген Лоханько з боку політичного і морального є людиною певною”.
Коли Євгена скоротили за штат, він покинув Тарнів і перейшов нелегально польсько-німецький кордон. Поступив до Берлінської політехніки, а пізніше, 1922 року, став студентом економічно-кооперативного факультету Української господарської академії в Подєбрадах у Чехословаччині. Але вищої освіти так і не здобув. У Подєбрадах у нього загострився туберкульоз, і він несподівано, 1923 року, помер.
Було йому тоді 25 років.
Посмішка гайдамаки Ігоря Троцького
Український старшина Ігор Троцький пройшов нелегкий шлях у лавах української армії. Ще на початку 1918 р. він став співтворцем партизанського загону імені Яна Кармелюка, у складі якого відновлював владу УНР у м. Кам’янці-Подільському.
Троцький був хоробрим, винахідливим і веселим старшиною. Про один із фрагментів життя Ігоря Троцького розповів його бойовий товариш кармелюківець Олексій Козловський.
Було це в лютому 1918 року. Першій кінній сотні партизанського куреня імені Яна Кармелюка бракувало коней. Тож гайдамаки мусили самі думати, як здобути собі вірного товариша. Звичайно, кінний склад поповнювали за рахунок нальотів на стайні збільшовичених частин...
Одного разу розвідка доповіла, що гарматний дивізіон, який перебував поблизу м. Хотина, на бессарабському боці, має у стайнях непоганих коней. Група кармелюківців під командою Ігоря Троцького,
За вказівками розвідників відшукали стайні.
Вартовий при вході солодко спав.
Тихо увійшли. Знайшовши сідла, козаки поспішно хапали першого ліпшого коня і тихо, як злодії, виводили, заговорюючи зуби, щоб ті не заіржали. Вже на віддалі сідали верхи і шпарко тікали у бік Дністра.
Із вибором не поспішав лише сотник Троцький. Він уважно обійшов усі стайні, шукаючи друга відповідної вдачі. Врешті вибрав найкращого коня. Тоді підступив до сонного вартового. Розбудивши, чемно запитав:
– Таваріщ, чєй ето конь?
– Камандіра дівізіона, развє нє знаєш? – відповів той.
– А ґдє сєдло?
– А вон там, направо в уґлу.
Відшукавши сідло, старшина без поспіху осідлав коня. Коли вже сидів верхи, ще раз потурбував вартового:
– Кланяйся командирові і скажи йому, що гайдамака Троцький випозичив собі його коня!
І стьобнув нагаєм... Поки вартовий опам’ятався, за сотником вже здійнялася курява.
Пізніше Троцький кепкував над кармелюківцем Кузьом. Той у поспіху взяв собі невисокого коня (а козак він був високий), і тепер його ноги майже торкалися землі...
Коли командира партизанського куреня імені Яна Кармелюка поручника Миколаєнка в одному з боїв було забито, курінь прийняв сотник Троцький. Полювання на коней за нового курінного, як видно, не припинялося, бо невдовзі курінь вже називався 1-м Гайдамацьким кінним куренем імені Яна Кармелюка.
У добу гетьманату він увійшов до складу Запорозького корпусу. У часи Директорії розгорнувся у бригаду, а полковник Троцький став командиром 2-ї імені Кармелюка бригади Запорозької дивізії. До кінця драматичного листопада 1920 року він захищав нашу Батьківщину. І як тяжко не доводилося, та весела усмішка все ж ясніла на лиці українського старшини.
Німці в Києві
Кияни знали, що німці йдуть на столицю. І раділи, що ось-ось у розгромленому місті настане лад і спокій. “Віра в силу німців була величезна...” – стверджував журналіст “Киевской мысли” С. Сумський.
– Пасматрітє, вот єдут повозкі нємцов... – казав інший киянин, що “дивним способом об’єднував у собі слав’янфільство з високою пошаною до німців”. – Слишитє? Ґудіт как! Нє дрєбєжжит, а ґудіт! Вот што значіт нємєцкая работа! І замєтьтє, ета послє трьох лєт вайни!
“Якесь подвійне почуття панувало всередині, – згадував член Центральної Ради Микола Ґалаґан. – З одного боку, відчувалась певність того, що не може тепер бути прояву (більшовицької) сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення людей, не буде трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевніст... що несуть із собою ті невідомі люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудочки. Що українці не ставились до німців вороже, це цілком зрозуміло, бо ж вони прийшли до нас як “союзники”. Але й не тільки українці, а взагалі рядові обивателі також прихильно зустрічали німців у Києві, бо ці принесли з собою визволення від большевицького пекла”.