За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії
Шрифт:
Всеволод Петрів зустрівся ще з однією проблемою... Представники Лубенського казначейства запропонували йому забрати всю готівку українських карбованців. Дотепер службовці банку, побоюючись репресій за “контрреволюційні” гроші, переховували їх. Тепер же прагнули якнайшвидше спекатися, віддавши тому, хто візьме кошти “у законний спосіб”, тобто на військову вимогу і за поквітуванням. Працівники казначейства цю “вимогу” вже й написали, залишалося поставити печатку, розписатися і забрати гроші.
Так каса Гордієнківського полку
А вдова коменданта Хорола, закатованого більшовиками, зворушена участю Гордієнківського полку в похороні свого чоловіка, принесла до штабу старшинську (російського зразка) шаблю з аннівським дармовисом (темляком) і револьвер системи “Наган” із дарчим написом.
Звернулася російською мовою. Сказала, що її чоловік дорожив цією зброєю і для неї вона – найдорожчий спогад. Але, побачивши, яку шану віддали гордієнківці її чоловікові, принесла зброю.
– Хай послужить вона тим, що йдуть боротись та вмирати за ту Вкраїну, яку чоловік так кохав, за яку його замучили, хай хоч не він, то його зброя побачить здійснення його мрій і надій, а я, стара, молитимусь на його могилі за тих, що йдуть боротись за отую Україну...
Коли жінка пішла, козаки кинули жереб, і шабля дісталася гайдамаці 2-ї сотні Шилу. Вже за місяць у бою під Алуштою вона врятувала йому життя: в шаблю влучило дві кулі, а він лишився неушкодженим.
Та все одно Шила смерть дочекалася...
Це було в одному з боїв за свободу України...
Розплата в Констянтинограді
Гайдамаки під командою Володимира Сікевича вирушили до Констянтинограда відразу після того, як його зайняли гордієнківці Всеволода Петріва.
Попереду пішла кінна сторожа сотника Ляховича, за ним – чорношличники сотника Савельєва. Погода була гарна, от тільки з боку Карлівки вітер ніс порох і газ від вибухів снарядів. Це більшовики під час відступу зірвали величезний склад вибухових речовин – тротилу, піроксиліну, світляних ракет, мелінітових бомб...
Під музику веселого маршу гайдамаки в’їхали до Констянтинограда, де на них вже чекали гордієнківці. “Крім полку, на майдані не було видко нікого, все поховалось... – розповідав Володимир Сікевич. – Стали полки один проти другого, віддали пошану...”
– Струнко! – звучить команда.
І вмить “виростають два нерухомі мури озброєного та пішого люду”...
Полковник Сікевич чітким, “рівномірним і повільним кроком” підійшов до командира Гордієнківського полку і доповів про прибуття.
Всеволод Петрів звернув увагу на правильні й гарні риси обличчя Сікевича, на якому видно “вираз міцної волі”. Побачив він і ясні очі з вогниками, що “знайомі тим, хто бував у боях, і які являються познакою хоробрости”.
Стискаючи один одному руки, полковники незчулися, як обнялися й поцілувалися.
– Здорові були,
– Здоров, пане отамане! – відрубно відповіли гайдамаки і якось неспішно та ніби неголосно заспівали:
Ми – гайдамаки, Всі ми однакі, Всі ми ненавидим пута і ярмо, Йшли діди на муки, підуть і правнуки, Ми за народ своє життя дамо!...Вночі командира 3-го Гайдамацького полку Володимира Сікевича розбудив сотник Ляхович. “У лазареті мітинг, – сказав він, – на вулицях плакати і летючки порозкидані, щоб (козаки) арештували всіх старшин і перебрати владу в полках на вибраних комендантів. На варті стрілянина, і вбито двох гайдамаків (Петрика і Соколевського)”.
Потім до Сікевича зі звітом прийшов доктор Бахмач. Він доповів, що о 22 годині в лазареті об’явився місцевий лікар Левінсон-Уріцкій і розвів ворожу агітацію серед санітарів. Левінсон ганьбив українських лікарів, бо ті, мовляв, працюють у “буржуазному” полку. “Наші лікарі і санітари, – розповідав Бахмач, – постановили урядити свій професійний суд над цим лікарем і всипали йому п’ятдесят різок...”
Вранці гордієнківці вирушили на Лозову, а дорошенківці – на станцію Краснопавлівську... В Констянтинограді лишилися самі гайдамаки Сікевича. Вони й мусили провести слідство та покарати винних в убивстві Петрика і Соколевського.
Взявся за цю справу Ляхович. Визначивши разом із сотником Виноградовим напрямок куль, обидва дійшли переконання, що стріляли з будинку № 3. Пішли туди і справді знайшли луски від набоїв російських рушниць. А от господаря не виявилося, – очевидно, десь сховався.
Ляхович наказав козакам оточити район і привести господарів всіх будинків. Затримані постріли чули, але “нічого не бачили”. Лише господар будинку №68 сказав, що стріляли з обох боків...
Далі сотники Ляхович і Виноградів із козаками пішли по хатах. Але люди були так налякані, що, крім стукоту зубів, нічого промовити не могли. Зачепитися за слід було важко.
Старшини вже вирішили закінчити слідство. Раптом біля будинку №96 зауважили плями крові. Подзвонили у двері. Вискочив осадкуватий чоловік і почав гримати, мовляв, не дають поспати людині.
Твар у нього була вилицювата, ніс приплюснутий, а очі вузькі, як у ящірки. “Одягнений так, що відразу видко – не в своє... – зауважив сотник Ляхович. – Дивлюсь на цю пику, така погана, що хіба йому лише в пеклі було б місце...”
І Виноградів збагнув, із ким доведеться мати діло.
Ляхович, щоб передчасно не сполошити ворога, чемно вибачився за клопіт і запропонував трохи пройтися, щоб поставити кілька запитань.
А здоровань як заволає:
– Каво? Мєня хатітє взять?.. Да я ва...