За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії
Шрифт:
Невдовзі розвідка відділу Вільного козацтва, що охороняв станцію, повідомила про наближення бронепотягів ворога. Юнаки отримали наказ рити окопи в напівзамерзлих багнах – ліворуч і праворуч залізничного тору...
Крутянці боронилися завзято і відважно. Та що могли зробити триста, хай і відчайдушних, юнаків проти кількатисячного загону московських бандитів?! Тим більше коли кінчились набої, а потяг з амуніцією без попередження відійшов у запілля...
Попри героїчний спротив української молоді, долю бою було вирішено досить швидко. Вже 29 – 30 січня Студентський курінь зазнав поразки. Відступаючи, 27 юнаків
Ці жахи ще на початку ХХ століття передбачав Микола Міхновський. Задовго до падіння російського самодержавства він остерігав, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії”...
Невдовзі північна орда вступила до Києва. Кривавий жах навис над Золотоверхим. Тисячами розстрілювали старшин і козаків, які з тих чи інших причин залишилися в Києві. Вдень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не поверталися. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради, міністрів... Розстріляли навіть трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, які були щирими прихильниками радянської влади. Нещадно розправлялися муравйовці також із російськими офіцерами, яких чимало зібралося в Києві. Всього за два тижні було страчено і закатовано близько п’яти тисяч осіб.
Звірства москалів протверезили російське і зросійщене громадянство Києва, тому 1 березня 1918 року київські обивателі радісно вітали українське військо, яке разом із союзними німецькими частинами вступило до столиці...
19 березня було влаштовано врочистий похорон крутянців. Із-під Крут привезли близько 40 тіл юних героїв...
На похороні, коло Центральної Ради, з якої тільки в той день було збито двоголового імперського орла, виступив Михайло Грушевський. Він заявив, що “солодко і гарно вмерти за вітчизну”.
“Солодко і гарно! – повторив голова Центральної Ради. – Се затямили вони – і не опустили тої рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави...”
Цинічно пролунали ці слова... Тим більше що Грушевський знав, у який спосіб позбавили життя нашу молодь...
За Батьківщину справді померти солодко і почесно. Але чи Грушевському про це говорити? Адже саме він разом зі своїм “побратимом” Володимиром Винниченком демобілізував українські легіони, а отже, саме він (і Винниченко теж) ніс відповідальність за смерть цих “жертв урядової легковажності”, жертв політики роззброєння українського народу...
Володимир Винниченко назвав загиблих за Україну “дорогими жертвами за чужу справу”. І продовжував: “...Не можна без великого болю й сорому згадати, як ми, цвіт нашої нації, найкращий елемент її посилали на смерть в ім’я боротьби за чужу нам державність...” Коментарі тут зайві...
Героїв Крут провели в останню дорогу гідно. В похороні взяло участь духовенство, співав студентський хор під орудою Олександра Кошиця, грав військовий оркестр, струнко стояли військові відділи, а головне – здавалося, весь Київ вийшов провести в останню путь українських героїв-крутянців.
Про цей величний
На другий день після похорону в газеті “Нова Рада” було опубліковано заклик лікаря Сергія Коломійцева побудувати пам’ятник загиблим під Крутами. Одним із перших він вніс щедрий даток на цей пам’ятник. Сергій Коломійцев писав у газеті: “Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним до зубів большевикам-росіянам і на ст. Крути... наклали своїм молодим життям за щиро люблену ними Батьківщину. Честь і слава молодим героям і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасати, але не зробив цього”.
За кілька днів “Нова Рада” вмістила статтю письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. В ній вона переповіла розмову з матір’ю одного із загиблих юнаків. “Я мала одного сина... – казала жінка, – і він пішов проти більшовиків. Коли б (я) йому сказала єдине слово, коли б я прохала його лишитись, він пожалував би мене і зостався зі мною, але я не сказала і слова. Коли Україні потрібні наші діти, хай ідуть. Тільки скажіть мені, покляніться... що Україна не загинула, і тоді я не буду плакати, не буду вбиватися за єдиними моїм сином”.
“Заради цих матерів, – писала Людмила Старицька-Черняхівська, – заради юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися живими, поклястися... віддати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею на життя Україні можемо поквітувати їх жертви...”
А росіянам, які пишаються силою російської зброї, варто відзначати “Дєнь Красной арміі і флота” не 23 лютого, а 29 січня, адже саме в цей день червоне військо здобуло свою першу знамениту військову перемогу – під Крутами над українськими дітьми.
З Києва треба було тікати
Але спочатку необхідно було переінакшити зовнішність, щоб не впізнав якийсь посіпака...
У голярні, здавалося, всі хотіли відмолодитися. Перукар знімав кучері, вуса, бороди, ніби не розуміючи, чому люди забажали раптом змінити свій лик на ангельський. Усе більше ставав схожим на новонародженого і Олександр Євтухів: його вуса, борідка та шевелюра вже валялися на підлозі. Залишилося зголити ще одну щоку.