За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії
Шрифт:
Звіт Каріна-Даниленка ліг в основу справи Єлисаветградського повстанського комітету (відділ “Нарпомста”).
Внаслідок інформацій Каріна в Єлисаветградський повіт для боротьби з українським підпіллям виїхали “усі кращі працівники” ЧК. Так принаймні стверджував начальник 3-го відділення Особливого відділу ВУЧК. Він висловив сподівання, що зусилля чекістів не пропадуть марно і Єлисаветградська підпільна організація буде розгромлена...
Надії чекіста не обманули. Ба більше, фіаско Єлисаветградського повстанкому призвело до розбиття Холодноярської організації, безпосередньо пов’язаної з єлисаветградськими
Каріна ж за зраду українського народу нагородили золотим годинником, напевно “трофейним”, знятим із руки якоїсь жертви. Та перевели в центральний апарат ЧК, щоб він міг повніше виявити своє сатанинське вміння спроваджувати людей зі світу, якщо вони ставали на імперському шляху російського народу...
1923 року в кабінеті голови ҐПУ Всеволода Балицького відбулася знаменна зустріч провокатора Сергія Каріна-Даниленка та колишнього керівника повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, якого ҐПУ виманило в Україну й арештувало.
І знову Тютюнник прорік уже знайому фразу: “Перед ким можна схилити голову, так це перед ЧК. Добре працює...”
Шкода, що стенограма цієї зустрічі не велася. Повчальна розмова залишилася б для історії. Хоч навряд чи вона була щирою...
Слід сказати, що, визнаючи неперевершені можливості ЧК, Тютюнник мимоволі замовчує власну вину і вину своїх старшин. Адже коли б вони були не такими балакучими і безпечними, то і “всесильна” ЧК нічого б не вдіяла...
Які висновки з цієї історії? Порушення елементарних правил конспірації посадовими особами ППШ та їхніми співпрацівниками (посланцями підпільних організацій) призвели до провалу українських задумів, а відтак до великих жертв...
І знову згадую отамана Орла (Якова Гальчевського)... Недаремно він не довіряв повстансько-партизанському штабу Юрка Тютюнника, тому й наказував своїм посланцям оминати його десятою дорогою, а йти прямо до Петлюри...
Кілька слів про подальшу долю Сергія Каріна-Даниленка. Вже наприкінці 1921 року його інфільтрували в українську підпільну організацію, яка існувала в Київській школі червоних старшин. Працював він і на підрив Української військової організації.
А у 1931 – 1934 роках шпигун знову проник у центри політичної еміграції та виконав низку важливих завдань... Але настав і його час: 27 серпня 1937 року Каріна арештували за обвинуваченням “у змові Всеволода Балицького” та у створенні антисовєтської націоналістичної організації.
Така була воля драматурга!
Каріна привезли до Москви, “де йому судилося пройти всі кола слідчого пекла”. 26 місяців у Лефортові й Бутирці катували чекісти свого вірного побратима. Напевно, втішилися б його жертви, якби дожили до цього дня розплати...
І все ж ветерана провокацій 22 жовтня 1939 року звільнили з ув’язнення. Він знову зумів довести свою відданість “дєлу Лєніна”, а тепер вже і Сталіна.
Під час Другої світової Каріна ввели до складу групи підготовки партизансько-диверсійних загонів. Отож він ще встиг попрацювати проти “бандоуновского подполья” – ОУН і Української повстанської армії. Але це вже інша історія...
Помер Сергій Даниленко в Києві 1985 року. Поховано його, очевидно, на військовому кладовищі на Лук’янівці.
То що, мир праху його?
На
Лознянську цукроварню охороняла сотня червоних башкирів. У вільний від чергувань час вони заскакували на Вовковинецькі хутори та в сусідні села і ґвалтували жінок. Не жаліли навіть дванадцятилітніх.
Увечері 11 серпня 1922 року небо закрилося хмарами, почали бити громи, “блискавиці прорізували осліплюючими батогами небо”, – згадував Яків Орел-Гальчевський. Все віщувало бурю. Повстанці стояли на конях під лісом, недалеко Сахнів. До Лознянської цукроварні палицею кинути – трохи більше версти.
Отаман Орел скликав у коло старшин і козаків.
– Сприятливішої нагоди може не бути, – сказав він. – Мусимо покарати їх сьогодні.
Розділивши козаків на групи і визначивши провідників, мовчки рушили до цукроварні. Мур перелізли, підпираючи один одного.
Дощ лив несамовито. Вартового, що, захищаючись від потоків води, високо підняв комір шинелі, вже вхопили за горло. На питання, де помешкання коменданта, він чемно показав.
Півсотні повстанців уже порядкували в касарні – парами в’язали сонних ординців. Група козаків від брами будинку управи привела зв’язаних вартових. Притягли і татарина – коменданта цукроварні.
Виставивши на всіх опорних пунктах сторожу, отаман розпочав допит.
Питання було одне: хто насилував жінок і дівчат?
Ординці пригнічено мовчали.
– Хто насилував жінок і дівчат на Вовковинецьких хуторах?! – вимагав правди Орел-Гальчевський.
Знову мовчанка.
Отаман попередив, що, коли і втретє не почує відповіді, всі полонені будуть кастровані.
– Якщо видадуть винуватців, то тільки їх скарають.
Але й це не допомогло – азіати мовчали як паралізовані. Тоді Орел наказав здійснити операцію над комендантом цукроварні, який заохочував своїх підопічних чинити дике насилля...
Наочно побачивши, що їх очікує за мить, башкири і татари по-вовчому завили в нічне небо.
Ридаючи, вони почали видавати один одного. В такий спосіб виштовхали поперед себе тридцять п’ять душ.
Всім їм було відтято статеві органи.
Решті поталанило: отаман дотримав слова і залишив неушкодженою їхню чоловічу гордість. Забравши 15 кращих коней із сідлами і конфісковану зброю, повстанці виїхали з цукроварні.
Після жорстокої помсти червоним на Лознянській цукроварні легенди заполонили Поділля. “Серед большевиків ходили чутки, – згадував Яків Гальчевський, – що комкорові Примакову я нібито прислав повну скриньку на доказ... Пізніше військова влада видала наказ не озлоблювати населення. І дійсно, потім я не чув уже про насилування червоноармійцями наших дівчат”.
Вояцькі біографії
Петро Дяченко, отаман Чорних запорожців
Був ранній ранок 14 квітня 1920 року.
Петро Дяченко, хворий на тиф, лежав у критому фургоні. Українську армію, що підійшла під Вознесенськ, рясно обстрілювали з гармат і кулеметів два більшовицькі бронепотяги, що курсували залізничним шляхом. А на позиції Чорних запорожців під прикриттям кулеметного вогню впевнено насувалася лава школи червоних командирів.