За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії

Коваль Роман Миколайович

Надзвичайно добрий мав інстинкт небезпеки. Якусь дикунську гостру спостережливість до того, що могло стати загрозою його життю. Властиво, цей живий інстинкт, дужий первісною силою природи, був причиною того, що банда під його проводом завжди виходила сухою з води... “

Чекісти називали Заболотного “головним бойовим ресурсом (Петлюри) на території України”... І не дивно, адже отаман мав надзвичайні організаційні здібності та невичерпну енергію. Його Балтщина стала, за визнанням чекістів, “главным гнездом и базой всех наиболее крупных политических банд Одесской губернии”.

У Балтському повіті серед інших ворохобив і секретний агент Марчук. Він і встановив, що кавалер

ордена Червоного прапора Крючковський “безсумнівно, працює в контакті із Заболотним, передаючи йому оперативні накази по бригаді, паралізуючи в такий спосіб усі плани Червоного Командування по боротьбі з бандитизмом у районі Подільської губернії, де розташована бригада”.

Крючковського, за даними українського історика Костянтина Завальнюка, свого часу завербувала українська підпільниця Іполита Боронецька, вчителька з Балти. Ад’ютант комбрига-70 Василь Любченко, повідомляє історик, змушений був навіть ліквідувати комісара бригади Абалевича, очевидно через те, що той був занадто пильний і відданий совєтській владі.

З’ясували чекісти, що із Заболотним співпрацює і начальник кінної розвідки 26-го кавалерійського полку Гаркуша. Цей Гаркуша, писали чекісти, “в дійсності є колишній Начдив 45 Савицький”. У мережі Заболотного працював і командир 26-го совєтського полку Байда, “бувший ад’ютант військового Міністра Петлюри генерала Грекова” (на наказах Заболотного підписувався як М. Верещака). Еммерт, ад’ютант комбрига-70, – “також заболотівець”, зазначали чекісти.

19 липня “внутрішня агентура, влита в банду (загін Заболотного. – Ред.), донесла, що 25-го Липня в селі Любашівка Ольгопольського повіту під головуванням Заболотного має відбутися з’їзд усіх ватажків повстанського руху України”. На з’їзд мали прибути комбриг-70 Крючковський, колишній командир 45-ї совєтської дивізії Гаркуша-Савицький, командир 26-го кавалерійського полку Байда-Верещака, Кирзул, Пустовійт, Малий, Гризло, Лещенко та інші отамани.

Оперативники арештували Гаркушу, Савицького та червоноармійця Палла в момент, коли ті відправлялися до отамана Заболотного. “Показання Савицького агентурний матеріал підтвердили”, – зазначали чекісти.

Чекісти хотіли арештувати всіх учасників наради, але... Під час облави в містечку Ольгополі, яку здійснював кавалерійський полк, без узгодження з ЧК було заарештовано Полю Боронецьку. Арешт насторожив підпільників, і вони в останню мить відмінили з’їзд.

Відчувши небезпеку, Заболотний розділив свій загін на кілька менших частин і наказав розсіятися. На чолі однієї з них виїхав на Уманщину. Інші відділи, зазначав ворог, “розсмокталися по селах дрібними зграями”. Один загін очолював Малий, інший – Добровольський.

“При потребі ці дрібні зграї приведуть себе в повну готовність, у будь-який момент завербувавши на той час ще багатьох із рядів селянства, що співчуває”, –скрушно повідомляв начальник Одеської губернської ЧК Дейч до ВУЧК у Харків.

У ніч проти 26 липня в Балті окупантам вдалося розгромити один із підпільних осередків отамана Заболотного, “що складався суцільно з місцевої інтелігенції і колишнього чиновництва. У цій справі було арештовано до 60 чоловік”.

На думку оперативників, головними серед них були: “галицький полковник Івасевич, учитель-священик Сковорідка, доктор Баберко, колишні офіцери брати Радзієвські, полковник Станкевич із 3-мя дочками і сином, учитель Мельников, дружина розстріляного ОБЧК пристава Олександровича та інші...”

Метою підпільників було допомагати повстанцям медикаментами, зброєю, папером, агітацією “і провокаційними діями в тих установах, де працювали окремі члени організації”.

Завдяки налагодженій агентурі тієї

ж ночі було арештовано шістнадцять підпільників із с. Гольми Ананьївського повіту, з яких ворог особливо відзначив родину Демченків, Івана Нещадима і “колишнього чекіста Боско, який давав банді зведення про чекістів, про що є речові докази”.

У Кривому Озері окупанти арештували до 50 учасників українського підпілля, а в усьому Первомайському повіті полонили понад 100 осіб. На цьому операція не скінчилася... “Всього в районі Балти арештовано 130 чоловік, а разом із Першотравневим (районом) досягнуто 300”, – зазначав 1 серпня 1921 р. Дейч у звіті до Всеукраїнської ЧК у Харків.

Зрозуміло, що під гарячу руку потрапляли і люди, до підпілля непричетні. Адже для арешту достатньо було, щоб він розмовляв українською мовою та не виявляв захоплення совєтською владою. Особливо не довіряли галичанам, студентам, священикам, вчителям, колишнім кооператорам і службовцям. Їх нищили в першу чергу. Адже якщо не сьогодні, то завтра він міг стали українським підпільником чи повстанцем...

Голова Одеської губернської ЧК Дейч доповідав своєму харківському начальству, що “політичну інформаційну мережу Заболотного в районі Балтського і Першотравневого повітів можна вважати ліквідованою... (Але) військові ресурси Заболотного не вичерпані й у розсіяному вигляді представляють не менш грізну небезпеку, для чого необхідно на противагу кидати у всі райони агентуру. Списки всіх арештованих з докладною характеристикою кожного і перерахуванням усіх пунктів обвинувачення проти кожного будуть додатково вислані, як і триденні шифровані зведення про хід справи”...

Хоч повстання в Красній армії влітку 1921 року не вдалося, все ж було очевидним, що опір кривавій диктатурі чужинців не згасав. Попри успіхи одеських чекістів, боротьба на півдні України не припинилася: продовжували активно діяти отамани Семен Заболотний, Клим Солтис, Кирило Лихо-Бондарук, Яків Орел-Гальчевський і багато інших борців за свободу нашої Вітчизни.

Вічна Їм слава!

Кривава бойня в Радулі

Андрій Ліндфорс переховувався від більшовиків у знайомої лікарки в поліському містечку Радулі, що над Дніпром між Любичем і Лоєвом1.

Радуль – поселення “цілком кацапське”, тут віддавна мешкали “кацапи-старовіри”. Отож Андрій і лікарка жили в Радулі, як на засланні. Та кілька єврейських родин, що оселилися тут, і навколишні українські села переконували, що це таки Україна. Селяни радульців ненавиділи, ті ненавиділи селян так само палко. Радульці називали українців “хохлами”, а ті їх – “кацапами”.

У той час на Чернігівщині господарював місцевий повстанець Іван Галака. Хлопців мав небагато, з півсотні. Серед них вирізнявся старшина “із Петлюрівського війська”, дуже талановитий військовик. “Галака був повстанець національний, – стверджував Андрій Ліндфорс, – але в більшості був проти всіх комуністів та жидів. Всі його повстанці були козаки в повному розумінню цього слова”.

Одного літнього дня 1921 року Андрій Ліндфорс із кількома знайомими купався неподалік пристані Радуля. Чекали на корабель із Києва. Пароплави по Дніпру курсували, незважаючи на війну. Щоправда на них могли потрапити далеко не всі. Доступ мали, стверджував Ліндфорс, “люде партійні і просто жиди”. Звичайно кожний пароплав мав озброєну охорону – з чекістів та червоноармійців.

Ось над річкою вдалині з’явився чорний дим. А над містечком у цей час несподівано піднялась курява: через Радуль мчали вершники. Було їх небагато – чоловік із п’ятнадцять. “По строю та списам, – згадував Андрій Ліндфорс, – ми зараз же пізнали, що це Галаківці”.