За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії
Шрифт:
Оцінюючи ситуацію, одеські чекісти відзначили “досі небачене ще явище”: “Маса колишніх комуністів, особливо з боротьбистів і червоних партизанів, працює для Заболотного. Переповнення органів Соввласті на місцях самостійниками говорить про непродуктивність (чекістської) роботи, що там проводиться”.
Особливе значення у підготовці повстання набули відділи Народної освіти, в яких працювало багато українських самостійників. Ця установа іменем совєтської влади давала можливість своїм працівникам вільно пересуватися в повітах, що й використовувалося для підпільної
Більшовики були шоковані масштабами праці українських підпільників. Виявилося, що Одеська організація мала “величезні розміри”, а відтак була одним із важливих осередків всеукраїнської підпільної мережі.
Чекісти терміново посилили роботу та підіслали в оточення людей, яких підозрювали в антисовєтській діяльності, одночасно кілька секретних співробітників. Сексотам вдалося увійти в довіру до членів підпільної організації. Невдовзі агентів навіть допустили до участі у важливих засіданнях, доручили їм зв’язок з агітаторами і вербувальниками в загони. Відтак чекісти, за власним визнанням, “мали повну можливість вивчити структуру не тільки Одеського осередку, але і те, що стосується організації у всеукраїнському масштабі”.
З’ясувалося, що центр організації знаходиться за кордоном, а саму Одеську організацію розбито на райони, що складалися з ділянок. Начальником Одеського району був полковник Сарновський, але його випадково арештували “як дезертира” і відправили у розпорядження командування військ Київської військової округи. Після цього очолив район Грінченко.
Усією політичною та організаційною роботою в Одесі керувала Центральна п’ятірка (“Політичний центр”). До її складу входили: Осмоловський, Дубовицький, Грінченко, Савицький і Гнилошкура.
За явочну квартиру, де відбувалися засідання центру, правило помешкання Дубовицького по вулиці Малоросійській, будинок 84, квартира 3. Інша явочна квартира (для зустрічей із начальником району) знаходилась у Павловському будинку в квартирі Гнилушка-Гнилошкури, якого підпільники намітили призначити комендантом станції Одеса.
Політичний центр виділяв людину для зв’язку з підпорядкованими п’ятірками, що “проводили велику і найістотнішу роботу на місцях”. У такий спосіб було створено залізничну п’ятірку, що мала розгалуження підпільних осередків по всій лінії залізниці Одеса – Київ. На боротьбу проти совєтської влади залучалися не тільки працівники залізниці, а й жителі станцій і сіл, розташованих неподалік торів. Збиралася інформація про рух поїздів, поширювалися листівки, відозви, вербувалися люди для активного виступу.
Діяли й п’ятірки на великих одеських заводах, а також п’ятірка водників.
Для зв’язку з начальниками районів, ділянок і повстанських комітетів інших губерній підпільники створили ефективну систему зв’язку. Так, Августинов налагодив зв’язок із Пшенником (Пшонником), Кирилюк – із Заболотним, а Волченцев – із начальником Мардарівської ділянки Вірським, який організував загін у 50 кавалеристів під командою Балицького.
Довідавшись про існування в Одесі врангелівської організації, українські підпільники вирішили налагодити з нею зв’язок, бо бажання скинути совєтську владу було спільне. Для переговорів відрядили Вірського і Гінкула, однак до угоди не дійшло, бо чекісти несподівано розкрили врангелівське підпілля.
А проти ночі на 6 липня 1921 року червоні вже провели бойову акцію з ліквідації української організації. Результатом операції став арешт сімдесяти підпільників, яких почали пресувати на слідстві.
Завдяки жорстким заходам ворог здобув дані, які призвели до арешту низки ватажків повстанських комітетів поза межами Одеської губернії. Так арештували члена повстанського комітету Козятина, як запевняли чекісти, “особистого друга Петлюри, повстанця з трьохлітнім стажем Балагуту-Бойка”. Взяли під варту залізничників Колесникова, Мельникова, Саранчу, Василевського, Багатого… А Київській губернській ЧК поспішили повідомити явки ЦУПКОМА, а також список осіб, які були керівниками (“главарями”) повстанських комітетів Київського району.
Після проведення операції чекісти з’ясували, що в районі Бірзули, Балти і Первомайська залишилися неліквідовані осередки підпільної організації Семена Заболотного. Не вдалося арештувати й організатора Вірського та його найближчих сподвижників – Ксендзюка, Миргорода і Лідле.
Уповноважений ЧК, що приїхав у Балтський повіт для “разработкі” українського підпілля, “законспіровував агента Кузенка фіктивним арештом”. Потім Кузенку організували втечу. “Переховувався” у селі Малій Кондратівці, де через Миргорода і Ксендзюка знову налагодив контакт із Вірським.
“Подальша агентура показала, – зазначали чекісти, – що Верський (так у документі. – Ред.) після втечі намагався влитися в банду Заболотного, але з деяких причин до банди не дістався...” Відтак взявся організовувати свою мережу. “Він знову розбив Бірзульський район на групи по волостях, поставивши на чолі кожної свого агента”. З бойових ресурсів у Вірського на той час було лише декілька гвинтівок. Щоправда, в районі села Грекове чекав свого часу справний броньований автомобіль.
Основною метою праці Вірського було підняття селянського повстання і підтримка людьми загонів Заболотного, що працював у тісному контакті з Петлюрою і Тютюнником.
Семен Заболотний розкинув “могутню політичну агентурну мережу на території Одеської і Подільської губерній”. Залучав до підпільної праці українську інтелігенцію, “у більшості сільських вчителів”.
Он як зобразив отамана подвійний агент Дмитро Бузько (в документах ЧК – Боско): “Отаман на добро не зазіхав. Мав дві пари білизни, френч, потерті штани й потоптані чоботи. Кожух із кенгуру, сукном покритий, зняли йому хлопці із забитого командира-сібіряка...
– Ось де моє добро, – клав руку на карабін і наган. – Є ще шаблюка.