Загнуздані хмари
Шрифт:
— Як і передбачалося, — жваво відповів маленький чоловік. — Спочатку пустимо в експлуатацію одну ВВЕС на 500 кіловат, потім ще чотири. Отже, матимемо 2500 кіловат. Це надто скромно, правда? Колись такі цифри здаватимуться мізерними, а ми — технічними пігмеями.
— Не треба знижувати своїх досягнень, друже, — сказав нарком. — Кілька тисяч кіловат для електрифікації, нехай тимчасової, нового міста в пустелі… В наші часи, року 1936-го, це не абищо! Ви прихильник енергії вітру — гаразд, використайте штор! Майбутні покоління, звичайно, дбатимуть про інші масштаби… тоді, коли вітер, сонце, вода і атом цілком замінять
— О, — засміявся Катинський, — мені вже тридцять сім. Хоч, правду кажучи, я й сам цьому не вірю.
— А мені — п'ятдесят п'ять, і, правду кажучи, я теж не вірю, — сказав нарком, і його темні очі під глетчером сивого волосся спалахнули запалом молодості. — Хіба можна нам старітись, коли кожен день несе стільки нового, стільки цікавого? На північному полюсі крижаний вітер гріє каву; серед піщаних дюн, оббризкані студеною водою, зацвітають троянди і камелії… Хіба постарієш? Знаєте, в чому таємниця довгої молодості? Треба вміти відкликатися на кожну справжню радість. І друге: вміти мужньо й молодо переступати перешкоди…
Нарком замовк і задумано поглянув на літ сніжинок за широчезним вікном. Вони літали вже зовсім сонно, осідаючи на склі.
— Втратиш силу рухатися вперед і загинеш — заснеш, розтанеш, — продовжував він. — Знаєте, мені довелося колись тікати з тюрми. І от треба було перебратися через гірський кряж. Іншого шляху не було — все, інше несло смерть. Нас було двоє — товариш і я… Дорога була важка, і вже на другий день ми почали занепадати духом. Пішов сніг, такий сонний липкий сніг. Мій товариш зупинився, вибившись із сил. Він засинав і, як дитина, просив не будити його, дати спокійно вмерти. Він уже не хотів ані волі, ані чого іншого. То був страшний сон — замерзання. Але я знав: ми ще були потрібні не для свого особистого маленького життя… Боягузи! Як ми сміли зупинитись! — Вставай! — загорлав я товаришеві і, схопивши за плечі, став трусити його щосили, поки переміг цей жахливий сон. Тоді ми знову подерлися по кризі. І за останнім шпилем побачили сонце. Пурга вщухла. І сонце зігрівало нас, напівзамерзлих, ледве живих, але непереможених.
Немов підтверджуючи наркомове оповідання, крізь сніжинки раптом просочився промінь сонця, і вікно засяяло перламутром. Промінь торкнув червону квітку, і вона спалахнула.
– І от тепер… У боротьбі за розквіт пустелі вже пішли машини на неприступні бархани. Переходили льодові шпилі — подолаємо й піщані гори! Адже справа не в естетиці, не в тому, що нам не подобаються піщані дюни і красивіше виглядатимуть поля квітів та рослин. Справа ви знаєте в чому, дорогий товаришу Катинський? У тому, що туркмени мусять забути і утиски суворої природи, і спеку, і піщані бурі, як забувають вони вже наскоки басмачів.
– І ви думаєте, що…
— Я думаю, дорогий мій, — з запалом продовжував нарком, кладучи руки на плече Катинському, — що коли радянські автомобілі вперше йшли в Кара-Кумський пробіг, це була проблема перейти бархани! А тепер ми кажемо: «Бархани треба знищити, там ростимуть квіти!»
Рука лежала на плечі Катинського, тепла, трохи важкувата. Здавалося, від неї йшли спокій і впевненість.
— Отже, готуйтесь! —
ЧАСТИНА ПЕРША
ЕОЛИХА
Опуклі й увігнуті дзеркала фізичного кабінету відбивали в блискучій глибині ряди дитячих постатей, повних зосередженої уваги. Дзеркала жартівливо змінювали обличчя, витягали у вузькі сигари, розплющували в плескаті смішні місяці, з коротких носів робили комарині, з довгих — чудні бульбашки. Дзеркалам належало в кабінеті почесне місце, та сьогодні ніхто не звертав на них уваги. Всю увагу привертала до себе смуглява чорноволоса дівчина, що читала доповідь.
Адже сьогодні було останнє заняття геофізичного гуртка, який незабаром мап перейти вже на весняну практику: діти збиралися розпочати будівництво своєї метеорологічної станції. Гуртківці пишалися своїми доповідачами недаремно. Перший геофізичний мав славу найкращого серед гуртків фізичної лабораторії.
— Еолиха провалиться, от побачиш, — шепотів своєму сусідові тоненький білявий Сашко, хлопчисько з насмішкуватим гостреньким обличчям. — Побачиш! У Ніни сьогодні чомусь поганий настрій, і вона не підготувалася.
Ніна була прихованою «симпатією» Сашка. Це, правда, виявлялося найбільше в тому, що він дуже любив її дражнити.
— Нізащо! — відповів сусід. — Таке вигадав. У неї про вітер і вночі запитай, так усе скаже.
«Еолихою» називали Ніну на честь Еола — бога вітрів. Кожного з цих юних геофізиків наділяли прізвиськом за тим атмосферним явищем, яке він спеціально вивчав. Вітер дістався Ніні, бо вона уславилася в школі моделлю вітродвигуна. Але важко було б і придумати інше прізвисько, яке б так пасувало до Ніниної вдачі.
Коли Ніна входила, вірніше вбігала в кімнату, всім, певно, здавалося, що то вітер відчиняв двері чи кватирку. Чорне кучеряве волосся ніколи не лежало, а розліталось на всі боки, мов наелектризоване. Непропорціонально довгі руки рухалися, як крила вітряка, так принаймні запевняв Сашко. І вся тоненька постать, здавалось, завжди кудись летіла. Це було живе втілення руху, розхристаності, нестримних поривів… «Таку вже «вітряну» вдачу має дівчина!» — жартома пояснювала сама Ніна.
— Власне, що ж таке вітер?
Ніні рішуче заважали в доповіді її руки. Вони не зносили спокою, ці тонкі і довгі руки підлітка. Воші любили викручувати всякі гвинтики, лагодити штепселі, електричні плитки, утюги, стругати, палко жестикулювати — що завгодно, тільки не триматися на одному місці. А коли Ніна хвилювалась, вона зовсім не знала, що з тими руками робити.
Цього разу вона й справді хвилювалася. Доповідь на таку рідну, справді рідну тему… тему її любого дяді Толі!
Але вона не підготувалась, бо одна подія вже кілька днів порушувала розмірений біг навчання і розваг. До того ж шалено боліла голова, мабуть, після безсонних ночей.