Закохані у львівський дощ
Шрифт:
Ми вже пройшли басейн, і стало сумно, що дорога не без краю, тому що почало здаватися, ніби я можу так йти вічно: мовчки… під руку з цим зеленооким чаклуном, забувши про дощ. Ми йшли, насолоджуючись прогулянкою і я дуже сподівалася, що це взаємно. Так добре, тихо, темно і спокійно… Ніхто не відволікає. Стоп! Я ніби проснулася від солодкого сну. Котра година і чому мій телефон жодного разу за вечір не подзвонив. На маму це не схоже. Зупинившись, я почала нишпорити в сумці у пошуках телефону, щоб взнати котра година і чому мовчить телефон.
– Що сталось? – стурбовано запитав Сашко.
– Котра година?
– За двадцять десята.
– Ого! – Де ж цей телефон і чому мама не дзвонила, невже в неї щось сталося.
– Оля! – Сашко обережно взяв мене за плечі і зупинив пошуки телефону. – Що трапилось? Тобі терміново треба випити якісь ліки?
– Ні! Мені треба знайти телефон. Я не попередила маму, що не прийду на вечерю, забула про час, але вона чомусь не дзвонить. – Відповіла я і спробувала продовжити пошуку телефону, а він мене не відпустив, а підвів під світло ліхтаря.
– Можливо подзвониш з мого? Ось візьми, будь-ласка.
– Дякую! – Швидко взяла я телефон, але… як ним користуватись?! Напевне в мене на обличчі написане збентеження.
– Щось не так? – стурбовано спитав він. І знов я вся червона. Крім того, що як шалена нишпорю в сумці, я ще не вмію користуватись сучасним телефоном. Якщо це телефон.
– Як набрати тут номер? – У безвиході все ж таки питаю я. Він сміється… як мило. Невже я одна не знаю як цим користуватися.
– Давай покажу. – намагаючись зупинити сміх, Сашко взяв телефон. – Ти дійсно не з цього світу. Ось тут набирай. – Олександр віддав мені телефон і почав дуже зацікавлено з посмішкою мене розглядати. – А батько не хвилюється?
– Він з нами вже давно не живе – автоматично відповіла я, набираючи номер.
Телефон я напевне залишила в кав’ярні. Що за дурна звичка викладати телефон на стіл. Мати напевне вже всім знайомим, родичам і друзям подзвонила. А якщо врахувати, що я ніколи не затримуюсь без попередження, то вона мабуть вже зателефонувала у всі морги та лікарні.
– Алло – після першого ж гудка я почула мамин голос.
– Мамо. Це я!
– Ольго! Що трапилось? – у маминому голосі я почула страх.
– Все добре! Я здається загубила телефон, а відповідно й годинника не маю – ніяковіючи під поглядом Сашка оправдовувалася я.
– Ти де? – з полегшенням запитала вона.
– Я йду до дому. Все добре. Я вже скоро буду.
– Ти хоч розумієш, як я хвилювалася? – почала кричати мама.
– Вибач, матуся. Я скоро буду.
– А звідки ти мені телефонуєш?
– Кажу ж, що загубила телефон. От попросила подзвонити, щоб ти не хвилювалася.
– Ольго, дома тебе чекає бесіда. – суворо повідомила вона.
– Знаю, мамо, скоро буду. Бувай!
– Чекаю.
Цікаво, що я розкажу мамі….
– Дякую за телефон. – я знову розчервонілася, адже мені довелося розмовляти з мамою при цьому зеленоокому джентльмені….
– Проблеми? – посміхаючись, але удавано серйозно
– Я б так не сказала…. Хоча примусила мати дуже хвилюватися. Думаю мені варто поквапитись.
– Зачекай хвильку, будь-ласка. Мені треба подзвонити.
Цікаво куди він телефонує так терміново? Хоча, яке мені діло. Напевне викликає таксі, щоб їхати до дому, тому що ця історія з телефоном не на мою користь. І що за думки лізуть мені в голову? Я ж не хочу ніяких стосунків з цим чоловіком… чи хочу..?
– Рома, привіт. Мені потрібна зараз машина. Я де? За басейном Динамо. По дорозі до Нового Львова. І ще мені потрібен гарний букет квітів. Якщо знайдеш, то червоні троянди з білими орхідеями. …. Чекаю… Добре, 10 хвилин.
Напевне їде на побачення. Заздрю я тій жінці. Та що ж таке! Мене це не повинно хвилювати, тим більше розстроювати. Ми знайомі декілька годин і все. Треба прощатися і йти до дому, тому що мені неприємна думка, про його побачення. Що ж за дурниці в мене в голові? Він мені ніхто. Он їде маршрутка якась…
– Олександр, дякую за приємну прогулянку, але вже мушу бігти. Приємно було познайомитися. – Швидко промовила я.
– Зачекай! Ти куди? – Здивовано і вже без посмішки запитав Сашко.
– До дому. Йти ще довго, а мама хвилюється. Он як раз мій автобус. – прибрехала про причину я.
– Ні! Стій. – Олександр спіймав мою руку, коли я як раз зібралася голосувати. І автобус проїхав далі… Жах! Невже він не розуміє, що мені дійсно треба поспішати?
– Чудово! Тепер швидше не буде. – розсердившись сказала я.
– Я не зрозумів, чому ти зірвалася і тікаєш від мене. Я тебе образив? – стурбовано запитав він.
– Ні! Що ти! – я не знаю відповіді на його запитання… не образив, наче, але… – мені треба швидше йти до дому, щоб мама не хвилювалася. І тебе не хочу затримувати, в тебе ж напевне справи. – я знову червонію, а під ліхтарем це чудово видно.
– Зажди. – і чому він знову сміється? – Вибач, я не пояснив. Зараз приїде машина, щоб відвезти тебе до дому.
– Ні це зайве! – таке враження, що він знущається – Не хочу почувати себе винною. Я сама доберуся. Дякую.
– Стій! Я не розумію. Що тільки щойно змінилося? Ми йшли спілкувалися, а тут ти вже втікаєш від мене. Я щось не те сказав? – Судячи з виразу обличчя він і правда не розуміє.
– Саш, мені просто не зручно, що тобі довелося для мене викликати машину. Я не хочу бути нав’язливою. І порушувати твої плани на вечір. – спробувала пояснити я, дещо змінивши причину.
– Ти дійсно з цього часу? – Він став навпроти мене, так щоб світло падало мені на обличчя, легко взяв за підборіддя так, щоб бачити моє обличчя. А я думала ми приблизно одного зросту. – Ти почервоніла. Це так мило. – Він дивився на мене так, як батько на маленьку донечку. – В мене немає жодних планів на цей вечір, окрім як провести тебе до дому. Хоча вони дещо змінилися… – спокійним тоном як дитині пояснив він мені.