Закохані у львівський дощ
Шрифт:
– От бачиш, все ж таки я краще поїду сама.
– Яка ж ти вперта. Просто я планував йти з тобою пішки аж до твого дому, а доведеться скоротити час і проїхати на машині решта шляху. Не треба примушувати твою маму хвилюватися і чекати. – посміхнувся Сашко. Тоді для кого ці квіти… не для моєї ж мами – І квіти ми їй подаруємо в знак вибачення, і щоб тебе не сварили – Закінчив він, ніби прочитавши мої думки.
– Думаю в неї виникне одразу безліч запитань. – розгублено сказала я.
– Я дам на них відповідь – абсолютно спокійно запевнив він мене… Ні! Що він придумав.
– Не треба. Я сама.
– Дозволь мені бути джентльменом. Он і машина. Куди їхати? – сказав зеленоокий джентльмен
– На Литвиненка, одразу за зупинкою наліво.
Саша швидко поцілував мене у ніс, взяв за руку і провів до машини. Що це було? Моє обличчя ще ніколи не було таким червоним. Я не вірю, що от так одразу могла сподобалась чоловіку… приємному та заможному. Щось тут не так. Навіщо я сідаю в невідому машину, ну і що, що це БМВ, але звідки я знаю що в нього на думці? Чому ж не втекла? Зараз вже пізно. Я ніби кролик перед удавом… уся моя воля кудись зникла. Цей зеленоокий чоловік насправді чаклун. Якщо зі мною щось станеться, мама збожеволіє. Навіщо я йду з ним? Можливо даремно хвилююся. Тим більше я дзвонила мамі з телефону Сашка, якщо звісно номер визначився. Скільки всього в голові. Цей чоловік мене поцілував і навряд чи тепер зробить щось погане. Який дивний сьогодні день… стільки всього нового… зелені очі. Зараз не потрібно про це думати, подумаю коли буду сама. Тим більше ми вже приїхали.
– Спасибі за вечір, і за те, що провів до дому. На добраніч! – треба швидше втікати з зеленої пастки, яка дедалі більше затягує.
– Дивна наполегливість втекти від мене. Куди ти? – посміхнувся Олександр.
– Як куди? Ми ж приїхали і я йду до дому. – тільки б він не зупиняв мене.
– Звичайно, але я просто зобов’язаний передати тебе мамі у руки. До того ж ти забула, що в нас для неї є квіти. – вдавано серйозно сказав він. Ми знайомі лиш декілька годин, а він вже хоче знайомитися з моє мамою. Ні. Ще не відомо як складуться наші стосунки, якщо складуться.
– Чи не здається тобі, що це вже занадто? – дещо роздратовано та перелякано запитала я цього.
– Що саме?
– Занадто рано знайомитись з батьками – задумався, можливо передумав.
– Мені треба вибачитись за твоє запізнення.
– А тобі не здається, що мама просто може бути не готова до чийогось візиту в такий пізній час?
– Я і не подумав, ти їй скажеш, а я почекаю за дверима, поки не покличеш – знайшов вихід діловий чоловік.
– Чому ти такий впертий? Зі своїми батьками теж зібрався мене знайомити? – у розпачу запитала я…. судячи з виразу обличчя, я щось не те сказала. Ну і хто мне за язик тягнув?
– Ні. Ніколи…. Вони померли… – тихо і спокійно відповів Сашко.
– Вибач – хто ж мене за язика тягнув?
– Але з тіткою обов’язково. – додав він з посмішкою… здається настрій зіпсувати йому неможливо – Йдемо вже.
Мама була вбрана так, ніби кудись йшла або тільки прийшла до дому. Напевне вона збиралася йти мене шукати, тому що інакшого пояснення її «бойової готовності» в мене просто немає. Тепер вже точно доведеться знайомити Олександра з мамою, він же не відчепиться. Це ж треба було познайомитися з таким джентльменом, щоб хотіти аби мама була без настрою приймати зараз гостей, але…. Як би скоротити це знайомство до декількох хвилин, а потім уникнути бесіди з мамою… йти спати, хоч і без вечері. Тоді мати не буде розпитувати, а я до завтра поміркую що розказати.
– Мамо! Я прийшла! – після глибокого вдиху промовила я.
– Нарешті! Розказуй…
– Я не сама – швидко перебила я її. Вираз маминого обличчя після почутого мені подобається. Вона навіть уявити не може, що я з хлопцем, з яким тільки познайомилася. – Саша! Проходь, будь-ласка.
– Доброго
– Добрий вечір! – ледь чути відповіла матуся.
– Мамо, це Олександр, Саша це моя мама – Олена Вікторівна.
– Дуже приємно, з Вами познайомитися! – Відповів Сашко, а мама просто посміхнулася у відповідь. Чудово! У мами немає слів. Треба скористатися моментом і тікати в кімнату спати. Хоча щось захопити з собою поїсти не завадить. Треба щоб Сашко попрощався… – Олена Вікторівно, вибачте, що затримав Олю.
– Все нормально. Проходьте, будь-ласка – мама відповіла розгублено, але з посмішкою.
– Ні. Спасибі. Вже пізно. На добраніч! – ввічливо сказав зеленоокий джентльмен.
– На добраніч. – автоматично відповіла мама, переводячи погляд з Сашка на мене.
– Оля, ти ж не забудеш повечеряти? – Так само ввічливо звернувся він до мене. Просто чудово – тепер я не зможу уникнути розмови з мамою…
– Не забуду На добраніч. – офіційно відповіла я. Хто його тягнув за язика?
Мій зеленоокий джентльмен пішов. Як би не букет у маминих руках, я б подумала, що все це мені примарилося. Дивний день. Дуже дивний. Ох…. Зараз треба залишитися самій на деякий час, щоб спробувати збагнути все.
– Оля, хто це? – нарешті запитала вона.
– Ой. Мамусь, давай завтра. Я хочу їсти і спати. – спробувала уникнути я розмови.
– Ні. Ти мусиш мені розповісти. – безапеляційним тоном повідомила мама – Тебе ніколи і ніхто не проводжав, та ти ні з ким не зустрічалася, ні про кого не казала, а тут…..з тобою приходить дуже ввічливий юнак…. дарує мені цей чудовий букет. Дівчино, мені потрібні пояснення!
– Мамо, так і нема чого пояснювати. – довелося сказати мені – Зайшла в кафе перечекати дощ, він до мене підсів, а потім провів до дому. Пішки. Давай завтра. Будь-ласочка, мамуля.
– На добраніч – ображено сказала вона і пішла за вазою для квітів.
– Не ображайся, будь-ласка. Я тобі все розкажу. Чесно-чесно. Просто дійсно очі злипаються. На добраніч.
Швидко повечерявши, я закрилася у своїй кімнаті. Тиша, спокій, я сама… не хочеться вмикати музику. Де ж думки, емоції, на які я чекаю та яких боюся, ті, що не дадуть думати і спати. Навіть не сподіваюся швидко заснути… Хіба можна після такого насиченого і дивного дня спокійно заснути? Ох ці зелені очі… Тільки б не закохатися. Ми бачились один раз, знайомі один день і буде величезною помилкою сподіватися на щось більше. Та і на що сподіватися? Напевне більше ніколи й не побачимося… Чому він поцілував мене в ніс? Це було так мило… Мені просто хочеться йти поруч…
4
Тієї ночі я заснула швидко, навіть не встигла щось обдумати. Не бачила жодного сну. А прокинулася з твердим рішенням зайти в обід або після роботи в кав’ярню та забрати свій телефон. Можливо варто написати зеленоокому джентльмену смс з подякою за вечір? В мами ж номер зберігся сподіваюсь. Чи не варто цього робити… Втекла я на роботу ще до того, як прокинулася мама, тому до вечора про відверту розмову з матусею можна не думати.
Я дуже люблю свою роботу. Ця маленька книгарня саме те місце, де б я, напевне, хотіла працювати завжди. Тут тільки книги, немає контурних карт, навчальних зошитів, відповідей на завдання та всіх інших супутніх дрібниць… Але як би сильно я не була захоплена своєю роботою, цей понеділок буде тягтися безкінечно, тому що я з нетерпінням чекаю закінчення робочого дня. Можливо я все ж таки наважуся надіслати Сашкові повідомлення. Як повільно спливають хвилини, ще й майже немає покупців. Кожного відкриття дверей я чекаю з нетерпінням, сподіваючись, що це швидше наблизить мене до кінця робочого дня.