Замість крові
Шрифт:
«Серце міста було не там, внизу, посеред нових будівель і розширених вулиць. Воно тут… ліками й струмом підтримує бізнесменів при здоровому глузді, їхніх дружин утримує від самогубства, а дітей звільняє від ненависті. Лікарня - ось справжнє серце, воно накачує рівновагу, й ерекції, й оргазми, й сон у всі зачахлі органи комерції». (*Зноска - прим. Л. Коен, «Моя улюблена гра»)– я вже ніколи не відчую на території Павлівки того первісного жаху, який відчувають тварини в зоні віваріїв, боєнь та ветлікарень. Жаху, що змушує рефлекторно зіщулюватися відвідувачів із зовнішнього світу. Для мене цей простір нічим не відрізняється від домашнього, як домашній - від будь-якого іншого. Пофіґ, де вписуватись (пам’ятаєш, Джанніс, флет з барабанами, друкмашинкою й машинками для димедролу, Крімзоном, барометром, на шклі якого ти олією намалювала глючну рибу з хірургічно розітненим черевом і надто реалістично зображеним плавальним міхуром?…) - тіло не реаґує на перетин межі біля похмурої й ворожої Кирилівської церкви, стіни якої напхані кістками єретиків радянської влади. Я не бачу різниці між Ботанічним садом, Комсомольським парком, тролейбусною зупинкою, університетськими стінами та ґотичними хащами дурки. Ніздрі призвичаїлися й не вловлюють трупного смороду мозкової гнилі й мозочкових екзем, мертвих очних яблук, схожих на протухлу плаценту, кривавої брунатної сечі, закупорених тіл та навіки безпритульної прокислої сперми… Недосвідченим оком не відрізниш хворих від санітарів, а санітарів від відвідувачів,
Яскравий шмат гарбуза на підвіконні - мов сонце над видноколом From Dusk Till Dawn - на тлі покресленої зимою шиби… Кремація метеликів…
«Невідомо, хто спонукав хворих позв’язувати брудні простирадла, білі халати й фартухи, та вирушити на ловитву метеликів. Вони напнули на металевий каркас сітку від комарів та спорудили сажалку. Вийшла легка кругла клітка, де повзала у неволі, перебираючи лапками по чарунках сітки сила-силенна лускокрилих, що зліталися з позбавленого зелені міста на квітучі галявки та клумби лікарні для душевнохворих… (*Зноска - прим. Тут і далі - Тоніо Ґуера «Розчахнені ворота» зі збірки «Пилова буря»)
… якась незбагненна злість не дає спокою… раптом ранком прокидаєшся з антрацитово-шовковими крилами, які заповнюють все ліжко блискавичними словоформами: потік несвідомого-позасвідомого, пошматована відеоплівка… Це має назву. Осінній рецидив. Якась хвороблива каламуть у голові - роки спеклися докупи й події перемішалися так, що нагадують один-єдиний тривалий кінематографічний сон у стилі розгнузданого Пазоліні в довільному трактуванні американського андеґраундного кіна. Я, пригадую, звалив до Пітера, а Джанніс залишилася при своїх котячих справах у Києві… потім я приїхав, та з’ясувалося, що вона у Львові, що, між нами, не дуже мене засмутило, бо ситий був і нею й раптовими трафунками її ревнощів, які почастішали тоді, коли ми востаннє були разом у Криму… вона ревнувала мене не лише до випадкових коханок!
– до ґвинту, друзів, роботи, від’їздів, сновидінь - до усього світу! цькувала запопадливо й нестямно, коли я був поруч, й усе це - попри її власне розпиздяйство, яке начебто не підлягало обговоренню взагалі й називалося «свободою»… потім десь посеред зими ми перетнулися під ліхтарями та під полисками автомобільних фар на засніжених аркадах сонних дерев. Вона сказала, що зробила аборт… велика кошлата сніжинка залетіла просто у вогник її сиґарети, й та зашкварчала… я сказав, мало від кого вона, Джанніс, могла залетіти, сказав я… очі Джанніс спалахнули так, ніби їх шмагнули батогом… за вії зачепилася сніжинка, прекраснішої за яку не бувало в усьому світі, але я вперто думав, що сніг нагадує лупу… «я думала, то шкварчала ваша душа, а то шкварчала ваша папироска…» дика кішка Джанніс хвіст трубою обпечена жахом оголена струмом недбало загорнута в небо піддослідний мозок на реях трамвайних шука порятунку від осоружної зловтіхи чужим побутовим нещастям мовляв най і вам поболить як мені всі там будем…ще через півтора місяця я з’ясував для себе, що жити далі без Джанніс не можу, й почав її діставати… тоді вона чкурнула до Бердянська… в історії з Дюбом нас вже не пов’язувало нічого, окрім ґвинту - жодних фізичних контак тів, окрім вмазок, ін’єкційний віртуальний секс, так би мовити, та й те, лиш у моїй романтичній уяві… Залишайся там, де ти є зараз, Зелена Феє Джанніс! Малий, що нарік тебе, напевно був толкієністом і в його алкогольних фантазіях ти помилково постала ельфійською принцесою. Надто досяжною. Залишайся нею для нього там, на цвинтарі, а для мене - спогадом, про який я забув. Най дійде до тебе крізь простір та здійсниться над тобою це моє бажання. Навіть попри моє бажання…
«… Врешті – решт пацієнти поставили вимогу до головного лікаря відрядити до центру міста черницю – доглядальницю та звільнити там усіх метеликів…
… чорний абрис гострих ліктів димний нарис чорних нігтів у замкненому мов мале й велике коло кровообігу просторі оселі диму мед у пелюстках туман на калині Джанніс іній Джанніс сорочка сповзає з плеча Джанніс шибки у візерунках крил Джанніс собака спить на дорозі Джанніс біле літо дощів помирає у блюдечку сонця Джанніс на пам’ять про море реквієм сірих ворон Джанніс у брилах дощу дух Ґауді над парком химерно клубочиться і громадить осінь Джанніс туман та набрякле листя у вагітних калюжах Джанніс чудовий сон наснився: ми ніби живемо у ґаражі спимо їмо на килимі що має здатність літати на межі між пивом та вином годинник зупинився дебільний сон якийсь наснився… Джанніс… Осінній канібалізм - дерева плачуть до останнього листа… босі брудні твої ноги, Джанніс!… тлусте гариво Міста в’їдається в шкіру… розпливчаста розґведзьґана розгублена посеред туману мжички жовтуватого чаклунського молока сивого пасма попелястого кужелення праху повного місяця в танечному водокруті хмар розпорошена осіння ніч виноградні лози холодні коматозні відбиваються на облитій місяцем стелі візерунками чавунних решіток декоративних ґрат старовинних невагомих мереживних огорожок Львова Санкт-Петербурґа примхливі мерехкі але незворушні виломи якими розходиться від часу ніжний мармур з розкритої книги витрушуються пласкі бляклі вишукано прозорі аристократично приречені засушені квіти метелики листя гемофілія відчуженої душі сон фітофіла… Джанніс… жовтий шовк розлитого чаю жовтий віск трупа чайної троянди золотавим пуантом свічка гойдає розпорошену імлистість мімози фіолетовий вечір гранчак ієрогліфами уламків на стіні післясмертний небачений Поль Сезанн «Дівчина з вишнями у морі» приштиркнутий голкою дикобраза до шаруватих шпалер… Новий рік у стародавній аптеці по вул. Червоноармійській - довжелезний стіл, наче для таємної учти, все просто захаращене тим, знаєте, антикварним аптекарським причандаллям із порцеляни і шкла - мрія фетишиста-маньяка… свічки… пейот (за гарячковим твердженням Гуру, який той пейот і поцупив з оранжерей ботанічного саду, користаючись своїм службовим становищем, - натуральний Lophophora Willamsi), який не впирає - голима безалкалоїдна мочалка, гидота рідкісна - ймовірно, сумує за Ненькою-Мексикою, не виявляє своїх магічних властивостей на такій далекій відстані від батьківщини, та ще й зима… Джанніс, павуки вичікують! Бражник з увімкненими фарами грузько рве павутиння й розбивається об стіну, за якою, в сусідній кімнаті, - свічка скапує з підвіконня на виноградне листя - травневий сон під снігом, що скоро випаде… на мельхіорових виделках сині мушлі… Джанніс… химерні ліхтарі уздовж Узвозу лелітки снігу клапті оксамиту нічних метеликів кружляє попелястий чорний мотлох книги папери згасло вогнище довкола тане сніг кружляє попіл розноситься горами мов зграя круків чорних ґрифів наздоганяє сивих голубів… Джанніс… пелікани хмар… дерева плачуть до останнього листа… Джанніс… авта, авта, 01, КР, КО, КТ - Крим, 852 кілометри до Сімферополя з телефонним кодом 0692 й містичною довідковою 9909111; дніпропетровські 04,
«… Вуличний рух зупинився, тому що всіх вразила ця надзвичайна подія. А коли люди зрозуміли її сенс, то відкрили на знак солідарності ворота божевільні, щоби обдарувати її в’язнів свободою та любов’ю».
бурштином не скрешеш кришталь лиш викрешеш кришталеву іскру дощу що нашіптує польською змішується з бурштиновим пергаментним бляшаним з проїденими іржею візерунками ніби код перфокарти осіннім листям що повільним танечним рухом передвіщає зиму… колооберт крапки декольтований світ - погляду не відірвати: хмари дряпають небосяги хмародряпи неба сягають уповільнити чи пришвидшити рух пропелера ґвинтокрила стосовно безчасся він стоїть все одно нерухомо а довкола стиглі суниці дозрівають у напрямку сонця що точить зелену росу й насичується нею мох та лишайник коліщата безгучно та хаотично механізм приводять в безладдя птеродактиль крилом зачепив поличку з компакт-дисками й вони просипалися в океан а біля коліна ніби нічого не сталося зосереджено миється кішка в той час коли поза отією паркетиною - порожнина порожнеча прірва НІЧОГО тільки краєм нерівним пропливають у темряві зграї рожевих лотосів зимородків фламінґо та голуб’янок Ікар до кухні «Напрямок до» над блакитною квіткою пальника обліплений парою чайник ширяє й гуде мов бляшаний джміль погляду не відірвати від двох тарганів один кружляє несамовито біговою доріжкою на кришці другий довкола носика: куди подітися від цього несподіваного пекла? внизу з чорної прірви виривається з ревом аквамаринове полум’я ще більшої квітки ніж та над якою кружляє чайник чим дужче пече тим запекліший біг… один відчайдушно раптом стрибає коли таргани несподівано стрибають у прірву ладна обблюватися чи знепритомніти найвитриваліша флеґма… другий обпікається запікається падає у прірву мертвий… Втома… Вдома… четверта ночі… Втомлене покоління - остання зграя століття. Покоління, схоже на викидень знеможеної літньої жінки, що все життя прожила комбайном, який народжує дітей. Кухонним комбайном. Тостером, міксером або овочерізкою. Не знає, що то - тости, тому - підгорають… М’ясорубкою… Вона добре знається на м’ясі… Don’t mention it… Десятки дітей. З них декілька зґрабних, здорових, міцних. Первісток й ті, що в голові черги… десятки різних дітей, живих і мертвих. Кожне покоління - така дитина століття. Ми стоїмо останніми в черзі. У хвості. Звідки - лише стрибнути в прірву між двох блакитних вогнів… а ті… нові… прийдешні… вони - немов крила за спиною… Втома…
«Невідомо, хто спонукав хворих позв’язувати брудні простирадла, білі халати й фартухи, та вирушити на ловитву метеликів. Вони напнули на металевий каркас сітку від комарів та спорудили сажалку. Вийшла легка кругла клітка, де повзала у неволі, перебираючи лапками по чарунках сітки сила – силенна лускокрилих, що зліталися з позбавленого зелені міста на квітучі галявки та клумби лікарні для душевнохворих…»
Згрібаю листи, папери, рукописи - добуті сакральним шляхом фетиші, за всі десять років накопичилася цього лайна ціла поліетиленова картата торба кілограмів на п’ятнадцять (з таких торгують на хідниках сиґаретами й дрібним підробним крамом, шмотками на ринках, з такими раніше тусували кордонами «челноки»). Докладна історія кожного дня фетишиста: фантики, фотки, обгортки, записки, нотатки, квитки на концерти й театральні вистави, програмки… папірці, аркушики, шматочки… все зберігає біль пам’яті про щось. Щоденник Джанніс я спалю в першу чергу! Пам’ять - ракова пухлина мозку, страшна хвороба, нечутний невичерпний біль метастаз яскравих миттєвостей - жовтих метеликів, хвилин, годин, навіть днів…
«… Врешті – решт пацієнти поставили вимогу до головного лікаря відрядити до центру міста черницю – доглядальницю та звільнити там усіх метеликів…»
На дворі холодний пронизливий вітер шматує на грудях сорочку. Розпатлана ніч щаслива: їй не самотньо сьогодні: розширеними зіницями ковтає видовище величезного неприборканого багаття. Вихоплює з нього папірці, що запікаються від вогню, наче кров. Рукописи… Вони горять!
Кволо, але - горять. Важко горять й довго, бо їх багато. Ніч погоджується їх поворушити, лізе в скажене полум’я просто руками - по лікті занурює, голіруч копирсається в зошитах, які стоплюються, немов смола, бурштин… Не можу очей відірвати!…
«… Вуличний рух зупинився, тому що всіх вразила ця надзвичайна подія. А коли люди зрозуміли її сенс, то відкрили в ознаку солідарності ворота божевільні, щоби обдарувати її в’язнів свободою та любов’ю».
Метелики… чорні вогненні чорні сиві чорні білі пергаментні вогняні чорні… розлітаються на всі боки глибоко в безодню темряви… може вітер з’їдає їх? Вітри живляться метеликами.
Зрозуміло. Тепер я знаю… Пече в обличчя - полум’я розбуялося. Ніч. Вітер. Збожеволіли. Ввв! Танцюють, щасливі…
Мені було до запитання смішно листи були до запитання повз адреси не вказано просто осінь даруйте, весна… але ж літо дощить… дощ зустрічається з подушками збитого автомобілями снігу хтось розгрібає листи руками хтось до запитання пише відлигу про що це? зробились коротшими ночі забив смітники туалетний папір пиши до запитання хтось тебе хоче хтось викресав з каменю музику лір ящірки сторчголов скам’яніли рубінові хвилі спекотного моря ми до запитання мідій ловили й до запитання їли докори сліпого багаття та білої риби зелених зірок теракотових стежок і нас не любили, бо ми не любили, ніхто нас не знайде у сірих конвертах… Піду вже, поки обурені сусіди не викликали пожежників з міліцією в комплекті, я - ніби законослухняна людина. А в моїй країні закон такий: покидати чергу не можна. Той, хто проґавить свою чергу, - позбавляється права на сон. Залишається тільки право на втому…
Стеля… відключений телефон… з шиб не змиваються брудні мармизи… по всій підлозі - купами непотрібні тепер фанфурики, реактори, аптекарські ваги, сувенірна забавка - двадцятикубовий баян з двома гральними костями в гліцерині, примус, знайомі довідники з хімії, «Фармакоґнозія», Йоган Гайзінґа… на стіні - мене шістнадцятилітнього (малювали на Узвозі санґіною) портрет, до голови якого я чіпляв зрізані дреди, адже ті, «прядив’яні», швидко псуються, - колись схожий на літнього Макса (мокрого їжака, бо на літо дреди відчикрижував, а поскубаний хаєр не рівняв), а тепер - постарів поступово й наблизився до напівживого ориґіналу… хто з нас чий портрет?… перверзії Доріана Ґрея… хтось колись увігнав баян у ватман - туди, де зображено мочку вуха, де носять кульчики… й пил у павутинні старіється… home, sweet home!