Замість крові

Поваляева Светлана

Непогамовані дивимося по тєліку без звуку якесь кіно із Джеймсом Бондом. На всю гучність лунає The Doors з китайської мильниці. В ту мить, коли Бонд вбиває чувака, дуже схожого на Моррісона, Моррісон у мильниці співає спроквола і щемно, ніби конаючи: «This is the-e-e-e-n-d…» Як багато ми мали тоді таких «містичних збігів», як щиро шукали в них Знаку, сприймаючи як належне диво! Світ крізь бутелькове шкло… світло в баяні… рожевий віслючок у моєму гранчаку… маленькі панки з чорними бонгами топчуть на базарі гвоздики і з кожного пня та корча виганяють дух Кобаля - апокаліптичного Червака, що має дві голови й жодної дупи, тому є резервуаром вселенського гівна… ритуал… ми не мали своїх і не виконували чужих, але поважали будь-які, бо, хоч і глузуючи та блюзнуючи, але розуміли, відчували, що іншим без ритуалу не вижити. Боротьба ритуалу й антиритуалу (що теж є ритуалом) для нас закінчилася на сторінках Берна (хіба ми не люди, якими граються їхні власні ігри?), Гейзінґи (байдужість до істини через вербіцид, істина - химера, ніхто зараз не переймається питаннями реальності існування якоїсь істини, що таке істина? наліпка…) й Кастанеди (не забувай про точку зборки… магія - це рух…), але, будучи жорстокими юними максималістами, ми з куди більшими, аніж тепер, розумінням та поблажливістю ставилися до навколишніх. Якщо перемотати плівку назад, то на зміну нищівному сарказмові явиться гумор. «І гіпі той, який аскав мене на каву - тепер маґнат, бандит і бакалавр…», перефразовуючи «и хиппи тот, что у меня аскал на кофе - тепер весьма почтенный брокер» Ніка Танцеватого. Він же Коля Лєус, Микола Лютий, Кромєшний, Нікалай Глумільов, а також, Ніколай Чудотворець, ученик Таріка Ліпольца й Жені Казанови. Це його Джанніс якось прошморгнула, будучи з тяжкого бодуна: «Оскільки ти у нас Танцеватий, а твій коханий Казанова взяв собі псевдо Лоботомов, пропоную тобі називатися Лобковатим», на що у відповідь незлостивий Чудотворець Глумільов присвятив їй славнозвісне «Мундштук касался губ тваіх, мундштук касался губ маіх, а, значіт, - ми с табою целавалісь!», але при нагоді в одній із кімнат журналістського гуртожитку так і не зміг прочитати, бо, наллятий горілкою, на слові «твоїх» впав, де стояв. Єдині слова, на які спромігся: «От, блядь! Забув!»

Війну закінчено - всім спасибі! Лишилися всі, хто хотів лишитися, пішли всі, хто хотів піти: хто - у землю, хто - у шоубизнес… Я - в центрі

порожнього партеру, перед порожньою сценою, на якій після мюзиклу «Хаєр» залишилися: чиясь перука й кілька вибитих з муляжного трупа зубів.

Перед театром - миготять сніжинки й фари - зимові молекули нічного Міста. Я йду до «Морозка», де колись також тусувала вся братія, а Обломіст, угледівши на грудях Кріса значечок із Джимом Моррісоном, поцілував його просто в серце, й у цю мить був схожий на закривавлені окуляри Леннона, а ця мить була Днем народження мертвого Джима, а Джим ніколи не помре, й так далі, і далі, й далі…

Подайте що-небудь Жертві Концепції на спорожнілому хіднику, який з моменту смерті «Морозка», Моррісона та БЖ не куштував босих ніг і не чув бубонців… Навіть неодекадентське кишло «Ребека», де - у центрі Міста, зауважте!
– на тлі занепадницького дизайну, поруч із карколомними цінами для мажорів у меню, та позолоченою молоддю, що за дерев’яними столами смокче Мартіні й зрозуміло змікшовані коктейлі, штрикає п’ять крапок для понту й на тих же столах згодом танцює, терлися пригіповані київські пушери, а також - тут-таки, не сходячи з місця, втерті ґвинтом чи гєричем неформали й муляжі неформалів на шкіряному дивані біля піаніно, - навіть «Ребеку» накрили та цивілізували. У класичний спосіб: підозрілих завсідників (відсотків дев’яносто дев’ять від загалу відвідувачів) мусори почали ледь не щодня пачками виводити й ставити до стіни в найближчому парадняку - на предмет обшуку. Якось загребли і Майка з Пухом. По дорозі один з волохатих штимпів, рятуючи власну дупу (поспіль підставляючи Майка), скинув Майкові пакет. Але діагноз красномовно прочитувався і на Майковій, і на Пуховій мармизах. У кишенях обоє мали офіційні довідки з підтвердженням діагнозу. Їх не обшукували - відпустили на всі чотири боки разом із «призовим» пакетом паскудного малолітнього боягуза. Мені здається, що саме такі покидьки за сприятливих умов пере-творюються на сексотів. Але як наразі він лише втратив свою шмаль. Хочеться вірити, що не тільки попав у бабки, а й потрапив до «мавпника» (щонайменше)! Першою ж у лавах ганделиків-смертників полягла десять років тому від меча комерціалізації «Світлиця» на Узвозі: ніхто не стане терпіти зграю немитих волохатих піплів з ґітарами й ручними пацючками, яка порожняком коптить приміщення протягом світлового дня, не в змозі замовити бодай каву! Але на першому етапі саме це строкате кодло вільних мешканців планети приваблює до кав’ярні екстравагантних клієнтів, які охоче башляють за екзотику. За це, я гадаю, всім нам власники тих серпентаріїв мали б виплачувати пенсію ( …подайте що – небудь Жертві Концепції!). Пролетарі всіх країн пролітають! Найближчими до нас були й залишаються старезні, списані з історичного реєстру країни, алкоголіки. Один такий штимп колись у черзі за чорнилом подарував нам вірша, якого я досі пам’ятаю, хоч ніколи не мав аж такої здатності до запам’ятовування. Мужик зненацька наблизився до нас впритул, попередивши, що йому не потрібні від нас ані гроші, ані ковток портвейну в якості класичного «третього» ( у своїх не аскають!), та, напираючи на наші сонячні сплетіння важкими похмільними очима, повільно продекламував:

Спасательный катер. Н-на якорь пр-ривстал.

Моторным. Дымком. Потянуло.

Получен был вр-роде. Обычный. Сигнал:

Какая то б…

«Ну вы понимаете… Женщина.» - відкраяв ремарку, скоса глянувши на Джанніс й галантно хитнувшись у її бік з ударною хвилею перегару, продовжив:

… утонула.

Надели скафандры. Нырнули вдвоём.

Со дна пузыр-ри з-закипели.

Шныряли моторные лодки. Кругом.

Подвыпившие. З-запели.

Я переконаний: жоден театр не мав честі бачити на своїй сцені такого трагіка. Він розчинився у повітрі, цей алкаш. А ми ще довго цмулили свій портвейн мовчки в «гадючнику простонеба» - дерев’яній альтанці за лаштунками Хрещатицького провулка (*Прим.
– пров. Т. Шевченка).Це була Елегія вічної непохитної байдужості мурашника до однієї довільно обраної мурахи.

Джанніс першою помітила тихарика-наводчика, миршавенького тхорика в цивільному, що прослизнув повз нас кудись угору, а невдовзі розхнябаною ходою прошпацирував вниз. Ми швидко знялися з місця - саме щоби помітити, визираючи з підворіття на іншому боці провулка, ментівський бобик та цілий натовп мусорів, серед яких терся і наш стукач. «Рибний день»… день, коли ці вишкребки ґвинтять усіх поспіль без розбору, бо їм треба виконати план по затриманнях. Нам щастило у відділках: то кімната у Трубі переповнена, а тут іще в дупу п’яних аґресивних рогулів у білих закривавлених сорочках підганяють, ті активно «чинять опір органам правопорядку», й у наших жалюгідних особах нема вже потреби - навпаки, ми лише заважаємо, забираємо життєвий простір у справжніх злочинців; то мусора журналістського посвідчення злякаються; то просто виявляться занадто лінивими, як тоді, у Чикаґо. Була зима, був портвейн, був глухий пізній вечір, й ми саме націлилися посцяти у глибокій брамі на вулиці Костьольна. Тут «стрьомний поліс поґвинтив за щось усіх нас»! Благо, відділок - поруч, через дорогу. Джанніс та Грінпіс відпустили, яко «дєвушек», і не пустили досередини, де було приємно й тепло. «Пиши!
– сказав мусор Бухгалтерові.
– Що писати?
– наївно запитав Бухгалтер.
– Ти що робив?
– Сцяв.
– Ти, курва, розумієш, де ти сцяв?! Це ж центр столиці, серце України! Пиши, свиня!» Бухгалтер старанно пише пояснювальну записку: «Я, такий-то - такий-то, такого-то числа, сцяв у серці України…» З мусором - істерика, а тут іще дві наші «снігові королеви» вчетверте вламуються до відділка, вигукуючи в якості гасел свої вимоги: «Ми дуже змерзли! Або відпустіть наших хлопчиків, або забирайте нас разом з ними!»; а у Бухгалтера - баян на шиї висить на штиб медальйона, тіпа фінічка… Карочє, нас таки відпустили. От, все-таки в Києві ніколи не бувало такого, як у Москві - там мусора взагалі звірі, озброєні проти ненависних «хахлов» дією паспортного режиму! Ми якось працювали у Москві торговими аґентами - тягалися зі здоровенними торбами канцтоварів по усіх можливих фірмах та фірмочках - ними тоді всю Москву було засіяно, особливо - різноманітні провулочки, тупички й підворітні. Собача робота, але, за Київськими мірками, бабки непогані (особливо, в перерахунку на «лимони»). Наприкінці дня ми мали перти з непроданим крамом аж за Ізмайлово - здавати на базі товар та бабки й отримувати свій відсоток. Нас працювало чоловік сорок - й усі, як один, махрові гіпі. Й усі ми офіційно зустрічалися двічі на день на точці, в черзі до хазяїна. Інтернаціональна зупа, вино з кульбабок, ось ми що… Джанніс з розчахненими очима й хижо роздутими ніздрями слухала оповідь Бухгалтера про те, як шизонута московська кокнарниця Антигона трахнула його прямо на Лобному місці, вночі… Масна Дюша з тлустим хайром та ошорним фейсом сварилася з піплами, як торговка… Нарешті ми виходили зі своїм баблом, щасливо уникнувши нестачі при підрахунку, і чвалали до вуличного гадючника біля метро. Там за високими столами ми, навстоячки, як бойові коні, поглинали отруйні god-доґи й запивали їх пивом. І ось до нас підходить хлопчик років дев’яти з кримінальною зовнішністю безпритульної дитини: «Дайтє дєнєг!» - навіть не благає, просто- таки ультимативно виголошує. «У нас нєт дєнєг, мальчік!
– Ну тогда купітє кока-коли.
– Іді на хуй, мальчік!
– Я от дяді Жені!
– Молодєц! Іді на хуй вмєстє с дядєй Женєй!
– Харашо…» Рівно через півтори хвилини до нас, попри п’яних бомжів, циган, бандитів та кишенькових злодіїв, вуличних повій, пушерів й сутенерів, попри всю цю смердючу потолоч, цілеспрямовано мете здоровенний озброєний до зубів мусор, імовірно, це і є дядя Женя. Пацак з планети Кін Дза- Дза: crimson trousers - три рази: «Ку!» Поруч дріботить наш хлопчик - наша дірява немита карма! «Ваши докумєнти! Ви аткуда?
– Ми із Кієва.
– Покажитє врємєнную пропіску. Ми только что прієхалі.
– Покажитє білєти.
– Ми іх вибросілі на вокзалє.
– Ілі пятнадцать суток, ілі - двадцать баксов». П’ятнадцять діб… Я добре пам’ятаю, як вміють пиздити дубцями московські мусора, дякую. Отже, «або двадцять баксів». Рівно десять баксів складав наш сьогоднішній денний заробіток. Шляк би тебе трафив, дядя Женя! Ти потрапив у Вічність разом із нами, дядя Женя…

Якщо ти читаєш тільки те, що пишуть наркомани про наркоманів, богемці про богемців, маги про магію, це означає, що тобі не більше двадцяти й ти активно тусуєш, толочишся, товчешся, клубуєшся… нестерпно юний, яскравий та гучний… коли таким був я, ґітарний усілок мав лише Сквозняк на Узвозі… Київ був набагато меншим та затишнішим - було чути звичайні чернігівські акустичні ґітари в підземних переходах… тепер їх без комбіка на вулиці не почуєш, як і голосу без мікрофона… не почуєш як піпєточного андеґраунду: Цой, БҐ, Крематорій, Лєтов, так і комерційного поп-року: Земфіра, Сплін… але попри технічний прогрес, на вікендовому Хрещатику пісні лунають із тим же ніжним запалом й за ті ж копійки та пиво, що і десять років тому… тепер від гопніка, чий спортивний костюм еволюціонував до костюма ділового й навіть пристойних джинсів замість «Мурку (Розенбаума, афганські пісні, Гоп- стоп etc ) магьош?!» чується: «Давай Крематорій (БҐ, Чайф, ДДТ)!»… нові, молоді, яскраві… однакові… попри «Да нє спєши ти нас хараніть, да у нас єщьо здєсь ДЄЛА - у нас дома дєтєй мал-мала, да і проста хатєлась пажить!», лунає під ті самі дрова, виготовлені в місті Чернігові, невмируще «Всьо ідьот па плану!», щоправда, текст уже сприймається як справжня екзотика, навіть тими, кому за тридцять… о, нові, юні, вибухово однакові!… ви формувалися з попелу червоних краваток вже тоді: ось на Майдані Вінтер на лаві - козел, що вічно муляє око своїм ятковим фейсом «фатального мущини» і вопше мінєстреля - до нього просто таки липнуть піпєтки з іграшковими бузьками, в іграшковому одязі, з почепленими до іграшкових на плечничків іграшками (їжачками, ведмедиками, зайчиками, ляльковими торбинками – гаманцями, якимись волохатими потворками ядучого забарвлення, павучками), та з іграшковими намірами. Вінтер із сумовитою гідністю Барда обирає щонайіграшковішу серед найіграшковіших цяцечку й спочатку гіпнотизує її своєю вогонівською (*Зноска.
– прим. Дуґлас Адамс, «Путівник по галактиці для космотуристів») за силою впливу на психіку поезією; по тому, якщо випадає нагода, веде поцілувати долівку, з якої ще енергетично вихмарюється поконцертний крок Великого Ґрєбєнщікова, й уже після того всього - грає, як хоче заґіпнотизоване (не без допомоги «Дєсяті стрєл на дєсяті вєтрах» й запахущих паличок) іграшкове крольча. Гнилість гіпової субкультури…

гнилість заразна, адже таких виразок, як той Вінтер, чи, скажімо, Професор, чи… та будь – хто! а я?! отже, таких була більшість - гугнява, маніакально – депресивна, зациклена на власному «Я» - вона хімічно реаґувала і в’язалась у неймовірні, неоковирні, неіснуючі в царині глузду сполуки, від яких з’їхав би з розуму старий Мєндєлєєв, утворювала якусь баланду із зародками синтетиків… й ось тепер маємо результат мутації: неуникний телеролик «У мене ДОСИТЬ ПРИСТОЙНА тачка… У мене ДОСИТЬ НОРМАЛЬНИЙ прикид… У мене ДОСИТЬ ГІПОВА дівчина… У мене ДОСИТЬ ВІДІРВАНІ друзі…» і то всьо закінчується, як завжди, на найцікавішому місці, пивом (у кращому разі), або чіпсами, або пральним порошком (у гіршому)… Де кантори наших мрій?!

ОБМІН ВАЛЮТ:

$

DM

ГРН

KOk - ( ко каїн )

C А N - (cannabis)

DAT - (Datura Latura)

MES - (Lophophora Williamsi)

LSD

Str

Ra

Ag. Ми були вбогі забембані приречені на святенництво матерів й незугарні жести лібідо ми виросли разом зі своєю ненавистю урбаністичний джемклей асфальт - глевкий чорний хліб намащений каштановим цвітом який розтерто на джем підборами та підошвами калюжі напахують соковитим травнем варто лише вчепитися за нитку щоб пересвідчитися в існуванні зливи задуха асфальтових прерій забудь де у тебе серце піт великого Міста стерся разом із джинсами на попіл кров гній та крейду згадай де у тебе серце вогні великого Міста кличуть нових ненажерців торішній ґудзик лежить у яскравій траві ним повільно мураха повзе це я зі своїми уявленнями про світ політ над бетонним трупом міста… Вавілон блядський, «шоковий шалман» планета - не хата, я знаю це, й ніколи не розвішую білизну на електричних дротах, відканали часи й годинники відканали, час сцяти Херші…А ти колись трахався з мужиками?
– по п’яні трахався з трансом, який народився чоловіком, а потім невдало зробив операцію корекції статі, й з усіх статевих органів у нього залишився лише анальний отвір.
– Ну і як?
– Опісля було бридко ( пробач мене, Алі – Аліс – с – са, беззуба антрацитова істото, пробач! я - лайно, чуваки всі - лайно, баби - всі суки, включно з твоєю чорною нареченою з Лисої гори - пересічною зрадницею ритуалів збоченого кохання, всі люди - лайно, пробач, Алі – Алісо!),огидно, як і будь-якій пересічній людині на моєму місці, подія не монтується з реаліями соціальної адаптації - я ж такий тіпа, як ви! Я обрав життя, пральну машину, футбол у вихідні (*Зноска. Цитата зі стрічки Дені Бойла «Trainspotting» за Ірвіном Велшем), кахлі в сортирі, комп’ютерні ігри та Енріке Іґлєсіаса!

10. Томущоморе всеоднохворевер!

Чувак підкинув мене аж до Херсона - майже прямий борт, й відсипав сиґарет, хоч я не курив. Я трохи прохиляв пішки, протинявся кілька годин біля узбічних грушок-яблучок, від самого погляду на які зводило оскоминою щелепи, подудів блюза в губну гармошку. Тако-сяко доліз до Джанкою на вантажівці, водій якої, на щастя, не цікавився моєю персоною. Прошпацерував зашуганими запилюженими джанкойськими вуличками, й завис на засміченому вокзалі в очікуванні собаки, себто електрички. Ніколи не любив собак, але була вже глибока ніч, а ніч у Джанкої - це колодязь наглої смерті, принаймні наглих пиздюлів. Мені не було стрьомно попри те, що кожен другий людський манекен (зім’яті пики з нальотом незаможності та алкоголізму) був мусором. А ті, що не були явними мусорами у формі, являли собою дивовижну джанкойську мутацію гопніків-волонтерів на варті порядку. Жодних пригод - тільки недобрі навскісні погляди і двоє рогулів, які запропонували покурити шмалі. Одного з них звали Лоренцо (тато - дипломат, мама - італійка). Я відмовився. Мені дали спокій (чому не дали пиздюлів - не знаю). Жодних пригод у Сімферополі. Їбучий тролебус до Ялти (я показав довідку з дурки - мене пустили на шару, аби лиш відчепився). Марш брудного психопата (жартую, я мирний) повз злодійкувато відчужених охлялих кримських котів скіфської зовнішності та «знеробочений пролетаріят», що так разюче вирізняється з натовпу яскравих соковитих блядів та підтоптаних тіньовим бізнесом чуваків у шортах, з барсетками, не меншими за черево, тупими чорними окулярами на лисіючих головах (о, слава, ґлорія, масним потилицям і броньованим черепам!) До Сімеїза я попер пішки, навіть не зиркнувши на брутально курортне ялтинське море (тим більше, що від автовокзалу до нього треба добряче пиздячити переповненими глянцевим курортним москалем вулицями). Пхався до Сімеїза я довго, але цілеспрямовано й неухильно, як робот. Мене не пробирали кримські краєвиди - ніби від самого Києва я три доби невпинно пересувався у вакуумі, поверхнею чистого аркуша, порожній, мов зомбі. Ніби море для мене мало початися лише у Сімеїзі, а все, що цьому передувало, було просто абстрактним Шляхом. Хтось мене підкинув до в’їзду в місто, до автовокзалу я дочвалав сам. Маленький мій гастрономчику! Тут не змінилося нічого… Я знаю тут кожний кавальчик сміття на порепаному хіднику! Як добре жити в місті, де на хідниках - крабових клешень та стулок мідій, немов лайна! Все це хрумтить під ногами… Місто неляканих ідіотів. Остання Оселя Незґраби. Мушля мого спраглого за домашнім затишком «я». Мій чарівний казковий піонертабір. Сонячна оселя моєї безвідповідальності. Небо тремтить від торохкотіння цикад та спеки… Вірмени з гарячими балабухами та спеціями біля ринку… Випустіть нишком вночі з кліток всі кавуни та дині - нехай котяться на свободу й плодяться під кипарисами. На нижньому базарчику можна так само, як і раніше, на шару напхатися перестиглими фруктами, вигнаними під прилавки яко сміття (бачили б ви, яке сміття продається в сталіце в якості фруктів!), а в їдальні № 10 - ніштяками («Ма-а-а-а- мо, я не хо-о-о-чу котле-е-е-е-ту!
– Ну з’їж хоч салатик!
– Я не хо-о-о-чу сала-а-атик! Я буду компо-о-о-тик!»). Кічок - найубогіший та найпопсовіший з усіх мною бачених. Сонячні плями на асфальті. Перукарня «Локон», ХА! Турецька кав’ярня, де тепер можна лежати на тапчані й пити каву (гіршу, ніж у Львові, але ліпшу, ніж у Києві). Сплюндрована всередині панками мечеть понад вулицею Совіцькою. Саманний бордюр уздовж дороги, де на розі паломницького шляху до пляжу, на розі у формі півмісяця, грузин торгує розливним масандрівським вином, а гіпі - фінічками. Вже років десять, як всі наглухо забули, що фінічки не продаються, нікого вже не шокує товарний вигляд бісеру й запроданська сутність ідей свободи, які виявилися звичайнісіньким пофіґізмом, цілком придатним до мімікрії. Платани й пальми в парку, що починається зі скульптурної тусівки бронзових їжачків. Льодяникова тінь Ксюші, обдовбаної тареном (чи назіпамом, чи каліпсолом, чи паркопаном, вже не згадаю), яка на «Палубі» розносить гопнікам пиво, а вночі сидить нахавана зернятками кримського дурману (або обпита молоком, хто зна) на вершині скелі Кішка, мукає на зорі й не може злізти… вдень разом з іншими піплами краде в гастрономі батони і згущонку… ввечері підробляє офіціанткою в барєвічі «Палуба», що приліпився чавунними східцями до псевдоґотично-татарської будівлі під нєпанятною, але прекрасною назвою «Вилла Ксенія» (й це - мотивація вибору місця роботи, а, може, й самого факту роботи). Привид хирлявого донецького панк а- хічхайкера, який вписався до будиночка Булгакова на екскурсію, і це було його світлим прозрінням на все життя серед «Вавілону блядського», де побував уперше, як тебе не любити, Києве мій… Небачене відшкодування кондових міфів сучасній реальності: панки прибирають узбережжя від туристичного сміття! Власник «Палуби» ставить їм на шару дорогий портвейн - Ґрінпіс хворевер! На виході з «Палуби» мусори ґвинтять і зачиняють на даху відділка усіх п’ятьох ґрінпісівців (Punks not dead!) з цеберком фарби; панки спускають донеччанина на мотузці за горілкою; відпочивальники прутеніють: на даху мусарні п’ятеро панків бухають з гарла водку і фарбують дах… ті що приходять й не покидають пірнають у сни й виходять на волю ступають у повітря легко й босо прокволо до неба в подертих джинсах знімаються з якоря у лагідну прірву плечі дреди торочки зникають у хмарах від підвіконня розходиться гирло німої ріки позамежів’я кумару зворотності кайфу простору прострацій ті що з ріки виринають навічно сміються у снах поміж двох мастурбацій так просто прозоро так… праґматично показують сутність захоплення снами з яких вийшли фактично сухими воскурені діти чиказького лами нащадки огиди у Лас – Веґасі погляди з молока диму посмішки рухи ніжна розріджена плазма у їхніх кишенях обкурені духи забули про нас на вершині оргазму…Будинки, в кожному з яких хочеться зависнути до старості із перспективою погідно голодної смерті під Новий рік у засніженому курортному містечку. Я проплив центральною веною Сімеїза, не вдаючись до капілярного кровообігу серед халупок із саманної цегли, мертвих маєтків у дусі Ґауді, терас, сходів, переговорного пункту з панорамою на Всесвіт у вигляді Сімеїзької бухти - я нарешті вийшов на гірський серпантин, який круто огинає скелю Кішка. Кішка - це тотем-оберіг Сімеїза. Морський сфінкс, занадто легковажний, але достатньо загадковий, як на справжнього Сфінкса. Ідол охоронець найсинішого і найпрозорішого на всьому узбережжі моря та найпривітнішого магічного лісу з його чаклунськими закапелками гіпових стоянок, здатністю пестити й карати невтаємничених та зухвалих. Кішка - шаманська віха, завершення й початок найзагадковішого кримського міста. Розбився кишеньковий водяний годинник колючим дротом перетято межі океану… прозора стума оповила враз Кішку ввімкнувся автовідповідач надиктував перехнябленим голосом тезисні принципи філоембріоґенезу маніакально – депресивного кохання: білою крейдою Джанніс накреслила через закопчене скло прийдешнього літа слово з п’яти незамкнених літер, слово, яке прочиняє ногою броньовані двері буднів, слово НАМІР стався прийдешній день босі крила пестить хвиля літо цілує в коліно повітря напудрене пилюкою плаїв марення глибин морських прибоєм що гойдає на долоні рінь - примірюється до кидка легкого солоний регіт шумовиння слина хвилі лиже рінь поцілунок у коліно кольору фламінґо сонце стоїть на колінах поруч із колінами Джанніс в очікуванні затемнення - корони з перлів чорного диску сонця нашкрябати стулкою мідії знак Королів Наміру!…Наріжний камінь повороту з історичним написом «Панки, ХОЙ!» поповнився свіжим, наче кров: «Верните рюкзак, гады!!!» Далеко внизу лежать у воді на пласких каменях голі хайраті піпли андрогінної статі, всотують благословенну сонячну радіацію, збирають мідій, п’ють портвейн, заїдають його кавунами, зеленим краденим виноградом та пружними пипками юних гіпових грудей, занурюють найдовший, - середній, - палець між пухкими стулками у ніжний липкий слиз молюсків, за якими не треба далеко плавати й глибоко пірнати… З Лебединого Крила готується до карколомного стрибка чиясь гола фігурка, схожа на восковий вольт або пралюдську іграшку з тіста для доньки втомленого світом бога. Чувак, ти подумав про свої яйця?