Замах на міражі
Шрифт:
І Толя лінькувато, повільно тягнеться до блокнотика, перегортає його з чистої сторінки на чисту, говорить з неприхованою насолодою:
— А ось у «Першому посланні до Коринфян», глава п’ятнадцята, Павло проголошує: «Не дайте себе звести, — товариство лихе псує добрі звичаї!» Хіба не правда, знаменні слова? Ні, він не гірш за нас, освічених, розумів, що звичаї залежать від співтовариств. Знав це і… «Нехай кожен лишається в стані тому, в якому покликаний був».
— Хм… Чорти б його ухопили!
Математик Ірина Сушко мало тямить у Новому завіті, повідомлення Толі для неї — приголомшуюче
— Павло відстоює: «Люби ближнього твого, як самого себе». Відстоює не лише пристрасно, а й безстрашно. Холопства йому не закинеш. І все ж таки настійно повчає: «Благословляйте тих, хто вас переслідує: благословляйте, а не проклинайте!» Звісно, ви, Ірино Михайлівно, можете сказати, що переслідувачі, гнобителі, у нього не мали, так би мовити, класового підґрунтя, просто лихі люди, блудні вівці. Та, на жаль, Павло тут недвозначний, каже прямо: «Нехай кожна людина кориться вищій владі…» Отже, виявляється, що переслідувачі — це вища влада. Павло визнає це, але пояснює: «…бо володар — Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недарма він носить меча… Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління». Ну то як наставляннячко, Ірино Михайлівно? А між іншим ще в одному місці Павло настирливо твердить, що зовсім не проповідує мудрість «володарів цього віку…» Ось і здогадайся, у що з того, що говорив, він сам вірив, а в що ні…
— Вірив у те і.в інше — геніальний плутаник! — авторитетно вставляє від вікна Миша Дідусь.
Ірина досадливо морщиться.
— Сказав, як по писаному.
— Скажи інакше. — Миша при Насті бундючиться, проте з острахом: Ірина може й припечатати. — Він безстрашний, погодься!
— Припустимо.
— І безчесним його теж не назвеш. Залишається одне — плутаник! Якщо не геніальний, то вже запевне відчайдух, чого не забереш, того не забереш. — Миша тріумфуюче повів бородою у мій бік: складіть мені ціну, Георгію Петровичу.
Я не одізвався, у цю хвилину я, далебі, знав не більше від нього.
Заговорила Ірина: — А хто тоді був не плутаник, прошу тебе? Освічений Сенека щиро виголошував красиві слова про справедливість, а служив Нерону. Той же Христос переконував: «Легше верблюду пройти крізь гол чине вушко, ніж багатому увійти в Царство Боже», але закликав — віддай кесарю кесареве. Адже це також не дуже логічно з нашої точки зору.
— Не забувайте, Ірино Михайлівно, — чемно втрутився Толя Зибков. — Христос наставляв «любіть ворогів своїх». З такої позиції «кесарю — кесареве» цілком виправдано— купи собі незалежність, але не ворогуй. А Павло», як ми знаємо, «любіть ворогів» обминав — згорни ворогові розпалене вугілля на голову і покорись сильнішому, тому, хто з мечем. З недомислу це? Плутаник?.. Сумніваюся!..
Всі подивилися на мене — слово судді! Та я зараз упевнився лише в одному: суд наш завчасний, попереднє слідство не закінчене, можливо, навіть звинувачення пред’явлено не за адресою.
— Мабуть, це загадка не Павла, — сказав я.
— Чия ж тоді? — насторожився Толя.
— Його часу.
— Час нелогічний?
— Нелогічними можуть бути люди, але не час.
— Так
— Нам не залишається нічого іншого, як далі копати навколо Павла.
Незадоволене мовчання. ІЦе б пак, здається, я й сам скис від своїх відповідей.
І раптом пролунало мелодійне сопрано:
— Дозвольте мені запитати?
Ми не зразу второпали, що дар мови повернувся до новоявленої подруги Миші Дідуся. Досі Настя ретельно слухала, ретельно мовчала, навіть не було знаття, який у неї голос. Виявляється — ангельський. Вона по-школярськи піднімала догори рожеву долоньку, довірливо дивилася на мене ляльково-мальованими очима.
— А нащо судити людину, яка так давно померла? Хіба нам не однаково, як вона там себе поводила?
Миша Дідусь прицілився на Толю Зибкова поглядом заклинача змій — спробуй тільки щось викинути! А я спантеличено чухав лисину — питаннячко хоч і дівоче, та не просте. І я відповів як зумів:
— Ми виросли з нього, Насте.
Настя на хвильку замислилася з голубим зачудуванням у погляді, але одразу засяяла щасливою усмішкою:
— Ага! Ми повинні знати Павла, щоб не бути схожими на нього у своїх вчинках.
Толя Зибков чесно витерпів — ні пари з уст, зате сам Миша негучно крекнув.
Мені не лишалося нічого іншого, як погодитися:
— Майже вгадала.
Ірина Сушко, яка до того неуважно мовчала, неголосно промовила:
— Устами дитяти глаголить істина… По правді кажучи, я також туманно уявляю, чого ми хочемо від Павла.
Миша Дідусь здивувався:
— От тобі й на, знову за своє! Скільки разів ми це колесо крутили — роль особи в історії.
— Буксує наше колесо, дорогенький, не рушимо з місця.
— Ганяла, ганяла машину — і ні з місця! — У Миші навіть вилиці над бородою обурено порожевіли. — А чи не здається, що зараз, в оцю ненатхненну мить, оглядаємося на пройдений шлях — і — ех! — визнавати зрушені, що для володарки-історії нема незамінимих осіб.
Ірина презирливо пирхнула:
— От, власне, доїхали до відкриття. То чи варто було заради цього машину силувати, легко можна було самим зметикувати.
— А чого ти чекала? Жар-птицю краси неписаної? Істина ж, матусю, у скромному оперенні, виявляється.
— Чекала мету, мудрий Діду. Мету! Велику і світлу, заради якої і життя покласти не шкода. А наткнулася на давнього знайомого — традиційного плутаника, який заповітних таємниць, не жди, не відкриє.
На фізіономії Толі Зибкова з’явився простодушно-придуркуватий вираз:
— Покликали дівчинку до лісу за лисичками… — почав він мрійливим голосом.
Ірина звела грізні брови, перебила:
— Не блазнюй, байбаченя. Про найголовніше говоримо.
Толя скрушно зітхнув:
™ Не треба плакатись, Ірино Михайлівно, лисички поряд, лисички повсюди, лише вони не на чотирьох ногах і не з хвостами. Ми добувачі знань, Ірино Михайлівно! Отже, знання і є наша мета!
— Ні, яблучко наливне, знання не мета, як і цегла ще не дім. Можу я поцікавитися, для чого знадобляться ті знання, які ми добудемо?