Замах на міражі
Шрифт:
— Дорозпоряджалися, хвалькувате плем’я! — грудним сиплим голосом, лице побагровіло. — Самих себе страхаємося, один для одного пироги з начинкою печемо… Себе поправте, а не бога!
— Тож-бо й воно, Іване Трохимовичу, що себе ми самі, виявляється, ще погано знаємо. Людина значно складніша матерія, ніж атомне ядро, а людство складніше для розуміння, ніж всесвіт.
— Ага, битливій Корові бог рогів не дає. Коли люди ще й у собі стануть копатися, то вони такого натворять, що, як обіцяє Біблія, смерті шукатимуть усі, але і її навіть не знайдуть.
Відкритися йому чи втаїти? Зараз він і без
— Іване Трохимовичу, та ж я та сама шута корова, яка намагається буцатися…
Розгублений погляд і насторожене мовчання, певне він чекав, що я щось встругну.
Ні, він не обурився, він слухав мене, не виказуючи ні невдоволення, ні цікавості, в його великих зів’ялих зморшках — відчуженість монумента, що не вельми спонукає до красномовства. Після моєї недовгої сповіді знову запало незатишне мовчання.
— Розраховуєш на відповідь… від іграшки? — спитав він безбарвно.
— Від моделі, — поправив я.
— Модель, іграшка — не справжнє.
— А хіба модель літака не допомагає авіаконструктору зрозуміти, як поведе себе його майбутній, зовсім не іграшковий літак?
Він тяжко зітхнув і з натугою став підводитись, повільно розігнувся на повен зріст — пряма спина ламається біля лопаток, — перепочив і заговорив:
— Так, синку, так, я з тих, хто ламав історію. Як важко мені було збагнути, що історія — це нажитий досвід людства. Синку, невже мій досвід для тебе нічого не важить? Не мудрствуй лукаво, не внось відсебеньок!..
Як колись на фронті, він звав мене синком, але зараз це не зближувало нас, а було схоже на прощання. Він чекав від мене заспокоєння, а я не приніс його, волає до мене і вже не вірить, що я збагну… Дивиться мимо, в безмежжя — щемить серце.
Путні думки приходять на сходах.
Бережи досвід і уникай власних вигадок… Коли б тільки одним нажитим досвідом люди керувалися у житті, то вони, напевне, ніколи нічого нового не досягли б. Аналога колеса не існувало у природі, жоден досвід — тільки досвід — не змусив би колесо служити нам. Я, грішний чоловік, повинен втямити те, до чого всемогутній господь не додумався!
Повинен! Та чи подужаю?..
Був вечір, та ще не такий пізній, щоб лягати спати. Я сидів за столом, пробував читати, та більше блукав думкою поверх рядків. Лампа освітлювала товсту книгу, склянку з олівцями і непоказну статуетку — грубо виліпленого, незграбного як краб чоловічка, що сидить на низькій лавці. Він високо виставив коліна, підпер руками пласку голову — думає. Гість із мороку давнини, якийсь скульптор кам’яного віку виліпив його з глини, а висхла глина може зберігатися в землі вічно.
Сидячого Чоловічка розкопали румунські археологи, зняли з нього копії, одну з них привіз мені приятель.
Свого часу, намилувавшись подарунком, я поставив його коло склянки з олівцями і… перестав помічати. Так і існували ми довго поряд, він — зайнятий своїми думками, я — своїми.
Та одного разу, коли я марне сушив собі голову над якимсь надто вже загальним питанням, чоловічок потрапив мені на очі і мені сяйнуло: якщо він пробував міркувати (а сумнівів тут не може бути), то у своєму кам’яному віці його мучило в принципі те саме, що мене в моєму атомному. Як впливати на життя — запевне вже визрівало у його темному мозку.
Нас розділяє сила-силенна часу, якими тільки надіями і переворотами він був заповнений, але ні примхи буття, ні крах незліченних поколінь не в змозі відрізати нас один від одного. Він із суцільної пітьми віків, і я, нинішній, пов’язані однією турботою, яка виникла разом з людиною, разом з нею і зникне.
Мої думки перервав телефонний дзвінок.
— Чепе, Георгію Петровичу! — голос Ірини Сушко.
Цього ще бракувало.
— З машиноющось?
— І я так спершу гадала… З машиною, Георгію Петровичу, все гаразд. Можу за неї поручитися!
— Тоді що ж?
— У тому житті сталася дивна…
— У тому житті?
— Там з’явився… Лише не зомлійте!
— Годі скоморошничати, Ірино! — вигукнув я.
— Но-но! Не так сердито. Бо інакше нічого не скажу, заставлю потерпіти до завтра.
— Гаразд. Буду сумирним. Розказуйте!
— З’явився Христос.
Мовчання. Ірина не поспішала пояснювати.
— І це все? — поцікавився я.
— Кажу: там з’явився Христос.
— Мене не цікавлять ваші розиграші, Ірочко!
— Ах так, ми його вбили!.. Так ось він ожив. Доповідаю офіційно: Ісус Христос воскрес, смертю смерть поправши.
— Що це означає?
— Це ви мене запитуєте?.. Гаразд, Георгію Петровичу, зараз пізня пора для гадань. Завтра о десятій нуль-нуль буду на вашому горищі.
Вона поклала трубку. Я нічого не міг збагнути.
Завтра о десятій нуль-нуль… Та через десять хвилин телефон знову дав про себе знати. Цього разу баритон Миші Дідуся:
— Георгію Петровичу, що це Ірка лопоче? Якого Христа?
— Не більше за тебе знаю, Мишо.
А через півгодини дзвінок від Толі Зибкова. І я вибухнув:
— Дзвони Михайлові — і миттю до мене! Обидва! Не затримуйтесь!.. Так, так, до мене додому. Ірина через годину буде тут.
Катя нашвидкуруч накрила на кухні, приєдналася до нас, ми вп’ятьох всілися за маленький столик з чаєм.
З переказів, що дійшли до нас, першою сповістила про воскресіння Христа Марія Магдалина, яка прийшла попрощатися із захованим у печері тілом учителя. Одержима «цариця ідеалістів», як називає її Ернест Ренан, Марія знетямлено вигукнула на всі віки: «Він воскрес!»
Ірина Сушко зараз виконувала для нас роль Марії Маг далини. Вона — ні, не кричала у бурхливій екзальтації, навіть особливого хвилювання не виказувала — встигла наодинці пережити неймовірну подію, — відсьорбнула з чашки, поставила її на стіл, виудила з сумочки сигарети.