Замах на міражі
Шрифт:
— Хто міг сказати Герцу — для чого знадобляться його електромагнітні хвилі? Справа Герца і наша з вами піймати нові знання, випустити їх у світ: летіть голуби! А вже хто і коли голубів приручить, до чого прилаштує — не наші клопоти.
Головатий рум’яний хлопчик, мабуть, один із кращих представників сучасного покоління духовних акселератів. Такі хлопчики народилися тоді, коли їхні батьки, зітхаючи, згадували війну. «Тяжкий був час». Був та минув, хлопчикам не довелося мерзнути в окопах, повзати на пузі під кулями, бачити трупи, їсти балабухи з гнилої картоплі. Вони завжди спали на чистих простирадлах, їли досхочу, не знали, що таке залатані штанці, а тому поблажливо зневажають
— Не зводь наклепу на Герца, байбаченя, — промовила вона. — Герц на відміну від тебе напевне таїв у душі святу користь: мовляв, відкрию невідоме явище, пізнаю краще світ, отже, коли не я сам, то діти і внуки зуміють краще у ньому влаштуватися.
— А чи так уже й напевне, Ірино Михайлівно, вельмишановний Герц виходив з такого розрахунку? — засумнівався Толя.
— Вельмишановний Герц жив у той час, коли ніхто не сумнівався, що будь-яке знання людям на благо. Вельмишановному Герцу і на думку не спадало, що колись наукові знання через водневі бомби й інші технічні монстри стануть глобальною загрозою. Та й зараз, хлопчику, ще не всі позбулися святої користі, плекають надію, що нові знання принесуть вигоду, а не шкоду. Лише мій електронний телепень, з яким у мене роман, корисливого розрахуночку в душі не тримає, бо ж душі не має. Хіба б я копирсалася в запорошеному віками житті Павла, якби не розраховувала щось виколупати для нашого нинішнього життя. Хочу, хо-чу щось внести у нього, щось підправити. Не сумніваюсь, що й Георгій Петрович цього ж хоче.
На широкому простацькому Толиному обличчі блукала іронічна посмішечка.
— Хотіти ж то і я хочу. Хто не хоче… — Проникливим голосом, замирливо: — Тільки ж як моє, так і ваше, Ірино Михайлівно, хотіння, погодьтеся, ламаного шеляга варте. Воно рівнозначне мріянню: ех якби та якби… Я ж не поетом прагну стати — вченим, для мене, даруйте, безпредметні мріяння пусте заняття.
Тут я не витримав:
— Без мрії, голубе, неможлива ніяка діяльність, в тому числі й наукова. Мрія — звільнитися від виснажливої праці, мрія — літати, мрія — дістатися Місяця… Кожній науковій перемозі передували жагучі мрії. Ти маєш намір притлумити у собі цю здатність — чого ж від тебе тоді чекати, яких звершень?
Толя випростався, його пухке тіло набуло пружності, а щокате лице гідності, чисте чоло перерізала зморшка.
— Георгію Петровичу, — заговорив він майже суворо, — ви не згірш від мене знаєте, що на крилах мрії можна залетіти чортзна-куди. Мріяти вміють усі, а ось загнуздати мрію, вміти правувати нею — не кожному
— Можу порадити: правуй туди, куди кличе мрія. Ось лише дорогу, друже, вибирай сам. Прямі дороги до мети бувають дуже рідко.
— До мети? — підхопився Толя. — До якої? Ви ж чули, як Ірина Михайлівна побивалася: в глухий кут зайшлиг нема мети! А вона мріяла про велику і світлу, за яку й життя покласти не шкода. Зів’яли крила у мрії. Що діяти?..
— Ото так і зів’яли?.. — Я обернувся до Ірини. — Ти у глухому куті, щілини не помітила? Коли її розширити, чую я — на широкі простори можна вийти.
Ірина уп’ялася в мене запало темними очима.
— Згадай — Павло зронив: «Товариство лихе псує добрі звичаї».
— Ну і що? — обережно спитала Ірина.
— А те, що вже тоді промайнула думка, яка суперечить релігійному розумінню моралі.
У запалих очах Ірини спантеличений морок. Миша Дідусь прицілюється в мене задраною борідкою. А Толя Зибков, поскрипівши кріслом, подався вперед, зморшка на лобі поглибшала, — схоже на те, що він вже занюхав запах дичини.
— Починаючи з Христа і донині, — продовжував я, — існує переконання: бути тобі чи не бути моральною людиною, цілком залежить від тебе самого, від твоєї волі, від твого бажання. Роби так, як велять догмати віри, — і добро торжествуватиме над злом. Релігійних наставників не цікавило, у яких умовах перебуває людина…
— І справді ж! — здивувався Толя. — Павло збагнув непросте: звичаї залежать не від волі окремих осіб — від того, у яких суспільних устроях ці особи перебувають. Діалектик дві тисячі років тому!
— Збагнув, та як нерідко трапляється, не надав цьому ваги.
— І до Павла це було, Георгію Петровичу. Єсеї, наприклад, пробували створити товариства, які б не псували добрі звичаї.
— Пробували до Павла і багато хто після Павла.
— І?.. — гойднувся Толя.
— І щось заважало їм.
— Щось таке, що не залежало від самих людей? — ламким голосом спитав Толя.
І всі уп’ялися в мене. Запала хвилинна тиша. Я не витримав її і мовив:
— Ось на це й хотілося б одержати відповідь.
— Не-хай їй грець із такою задачкою! — отямилася від спантеличеного остовпіння Ірина.
— У будь-якому разі, не глухий кут, як тобі видалося, — нагадав я.
І Миша Дідусь звеселився:
— Геть скигліїв і маловірів! «Наш паровоз, вперед лети!..»
— Люблю збадьорюючі лозунги, — посміхнувся Толя.
— А можна ще питаннячко? — Знову по-школярськи рожева долонька догори. — Ну ніяк не можу втямити — цей Павло… він шкідливий зараз для нас чи корисний?
— Нас-те! — злякано видихнув Миша.
— Таж цікавої..
— Цікаво, — погодився я. — Тому ми й розбираємося.
— І ще не розібралися?
— Поки що ні. І сьогодні навряд чи…
Я підвівся.
— То що, до наступної зустрічі, друзі.
Всі заворушилися, встаючи, а Настя дивилася на мене здивовано і заклопотано, і в її широко розплющених очах виразно визрівало нове нищівне запитання. Та Миша Дідусь постарався заглушити його у самому зародку:
— Я тобі пізніше все поясню. Все!
І Толя Зибков не втримався:
— Навіть усе! Хотів би я це почути.
Щось сталося у Івана Трохимовича Голенкова. Вранці пролунав від нього телефонний дзвінок.
— Самоїдством займаюся, мій друже, небо маковим зернятком здається. Вибери вільну хвилинку, зайди, вгамуй мої печалі. Дуже прошу тебе.
Старий ще ніколи не просив мене ні про що. Я швидко одягнувся і поїхав.