Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— Насамперед, Антоне, ми завинили самі перед собою.
— Хто це ми? — Гаркун втупився в Олеся гострим поглядом.
— А все оте покоління, про яке ти говориш, що прожило пустоцвітом.
— Це ж чому?
— Бо поводилося, як отара баранів, яка покірно йде, куди її гонять.
— Твоя правда, — згодився Гаркун. — Але годі про це. Давай краще помилуємося панорамою вашого міста. Катер скоро причалить, а ми тут теревені правимо. Від цього нічого не зміниться. Ходімо на верхню палубу.
Вони швидко зібралися і, проштовхуючись крізь натовп,
Сонце низько повисло над горизонтом, скісними променями освітило черепичні дахи старих будівель, що почіплялися на стрімких пагорбах, стікаючи з них до моря вузенькими кривульками вулиць, і білокам’яні громаддя сучасних висотних споруд на самому березі затоки, зеленим глянцем забуйнувало у свіжому листі тропічної рослинності, гострими блискітками розсипалося по гребенях дрібних хвиль, які лагідно стелилися під корму катера. Пролунав гудок — і катер почав розвертатися, заходячи до причалу.
— Ну, що скажете? — не без гордості за своє місто запитав Козир.
— Справді, як на картині, — сказав Гаркун і запитав у Ніни: — Ви вдоволені прогулянкою?
— Дуже вам вдячні. Особливо Олесю Архиповичу. Це його ідея.
Вони стояли на палубі серед принишклого натовпу, милувалися краєвидами. Катер уповільнив хід, описав півколо і лівим бортом почав швартуватися. Подали трап, і пасажири зійшли на берег.
— А тепер за мною! — скомандував Козир. — Нас чекає смачна вечеря.
Гаркун задоволено потер руки:
— Подивимося, чим ти нас пригощатимеш. Мабуть, у себе вдома ти запровадив меню, запозичене там, у людей майбутнього?
— Дещо є, — сказав Козир.
— От і пригостиш наших дорогих гостей. Що ж до мене, я віддаю перевагу шматкові смачної шинки, тарілці гарячого борщу, окрайцеві хліба, натертому часником, і чарчині горілки для апетиту. Надіюся, знайдеться у тебе й таке?
— Для тебе знайдеться все, — засміявся Козир і подружньому поплескав Гаркуна по плечу. — Ходімо вже, а то нас зачекалася дружина. Наказувала не баритися.
— У такому разі давайте зупиняти таксі, — запропонував Гаркун. — Так буде швидше.
— Навіщо? — здивувався Станіслав. — Поїдемо моїм автомобілем. Ми зупинилися зовсім близько звідси. Он у тому будинку, — він показав рукою на будинок Есмеральди Іполитівни, що червоною черепицею даху виринав із густої рослинності.
— Геніально! — зраділа Ніна. — Поки ти, Славку, заводитимеш мотора, я швиденько перевдягнуся. Не йти ж мені у гості в такому вигляді, — вона провела руками по своєму бездоганно припасованому до талії дорожньому костюмові.
— Правильно. Перевдягніться, Ніно. Офелія мусить виглядати елегантно. Тільки залишіть удома свою косметичку. Вона вам ні до чого. З нею ви почуваєтесь якось непевно, — не забарився вколоти Гаркун.
— Гаразд, Антоне Карповичу, — Ніна опустила очі й відчула, як її щоки знову заливає рум’янець.
Коли вони вийшли на набережну і попрямували до будинку Есмеральди Іполитівни, Станіслав повернувся до розмови, розпочатої
— Антоне Карповичу, а виведений вами у повісті образ Олександра Івановича, цього вельмишановного професора, теж має свого прототипа?
— Має. До того ж він — гарний, як виявилося, тип. — І, звертаючись до Козира, запитав: — Ти чув, Олесю, що встругнув наш вельмишановний професор? Всього можна було сподіватися, але щоб такого!..
— А що? — зупинився Козир.
— О, та ти в своїй провінції газет не читаєш, від життя відстаєш. Наш Олександр Іванович звинувачений у плагіаті. Фейлетон був у газеті. Не читав?
— Не читав.
— Тоді слухай. Професор оточив себе аспірантами, подібними до Євгена Терена, і примушував їх збирати матеріали для своєї монографії. А ті, не мудруючи, абзацами списували з книжок його ж таки колег і підсовували своєму шефові. Монографія вийшла друком, отоді-то й зчинилася катавасія. Професора, як мовиться, застукали на гарячому. Скандал…
— Яка ганьба! — вигукнув Козир. — От тобі й наука! Правду говорив Терен: чистої науки не буває… І чим же, Антоне, все закінчилося?
— А нічим. З таких сходить усе, як з гуски вода. Ну там розберуть на зборах, у гіршому випадку догану винесуть, яку через рік знімуть. Не бійся, ученого ступеня не позбавлять. Чомусь так робити не прийнято. Вчений ступінь присуджується довічно.
— Так, так. Ворон воронові око не виклює, — розмірковував уголос Козир. — Сьогодні тебе схопили за руку, завтра мене. Отож треба бути солідарними. До того ж списувати один у одного як не цілими абзацами, то принаймні думки красти — стало нормою, не вважається злочином. Либонь, саме тому розплодилося тих учених, як сарани. Штук по три на кожну нормальну людину.
— Твоя правда, — погодився Гаркун. — Справжніх учених, котрі рухають науку, на пальцях можна порахувати, зате докторів наук… Ім’я їм — легіон. Але як би там не було — погорів наш професор, зганьбився.
Гаркун і Козир так захопилися, що забули, мабуть, про присутність Ніни і Станіслава, які мовчки слухали їхню розмову, аж раптом Станіслав запитав:
— То, виявляється, професор Цівка Василь Павлович, про якого все наше місто говорило після опублікування того фейлетона, і є прообраз вашого Олександра Івановича, аспірантом у якого був Євген Терен?
— Так, це він, — схопився за голову Гаркун. — Ви його знаєте?
— Знаю. Він часто бував у нашій бібліотеці. Пам’ятаєш, Ніно, такий завжди чемний, розважливий, елегантний…
— Прилизаний до нудотної непристойності, — підхопила Ніна. — Не чоловік, а слимак. Від такого нічого гарного не чекай. Одразу видно: з поріддя лакуз.
— Мабуть, і Теренові засів він у печінках гірше хвороби, коли першого, кого згадав, заговоривши після п’ятисотрічної сплячки, був саме він, його шеф. Як це у вас там: “Шеф свиня… Високоосвічений мерзотник… Дипломований мерзотник…” Здається так, Антоне Карповичу, характеризував його Терен? — допитувався Станіслав.