Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
…А ця теж гарна, Ілонка. Хоча… Як він раніше не міг додуматися? Повинна ж вона когось любити. Не чекати ж їй, поки хтось розкопає п’ятисотрічного дідугана в особі Євгена Терена. Але, з іншого боку… В чім його провина?
Він не знав, як помститися за приниження, але глибока образа спонукала діяти. Відчував, що в грудях не вгамовується якийсь страшний звір — кричить, плаче, стогне, вимагає відплатити за наругу, за поранену гордість. Тепер він ненавидів усіх, серед них і себе.
Оточили себе автоматичними дегенератами, а самі розігрують ідеальних. Гра в парадокси. І не інакше. А той бородатий гусак! Дельф… Дельф Ряст. Самовпевнений хлопчисько. Виступає в ролі рятівника. Та й не тільки рятівника. Але ж… Хіба я винен, що пролежав п’ятсот років, наче ведмідь у маточнику, поступившись йому місцем і часом? О, в нього було достатньо часу для того, щоб запаморочити їй голову. Але ж зрозумій, добродію Ряст: я кохаю її не згірш від тебе. А на кохання права не лімітовані. Ні мені, ні тобі. Чуєш, вельмишановний добродію Ряст? Мовчиш? То й мовчи. Я ще змушу тебе заговорити. Розкопав ти мене, хлопче, на свою голову. Ми з тобою ще поквитаємося. Та й не тільки з тобою…
Тихо зайшов до кімнати і, знесилений, впав на канапу. Було спекотно, задушливо. Сіпнув
“Всі хочуть бути гарними, ідеальними, а я не хочу, — снувалися далі думки. — Не хочу. Не вмію! Хочу бути таким, яким народила мене моя далека епоха. Хочу страждати, мучитися, але хочу і повеселитися разом з іншими. Та тільки у цьому суспільстві я приречений на одне: страждати. Навіщо ж тоді вони мене оживили? Ха! Щоб довести до кінця експеримент? Отже, для них я піддослідний кролик, морська свинка, і не більше. Але ні, шановні експериментатори! Ви забуваєте, що, крім усього, я ще й людина. Нехай не така досконала, як ви, але ж… Так. Я хочу страждати і мучитися, сміятися і радіти. Хочу стверджуватися. Я так вихований. І цього у мене не відібрати. Перевиховуватися пізно. Я не розумію однобічності почуттів. У наші часи психорадарів не було. Я вихований не ними. Але ж і вони, ваші хитрі машини, лише зовнішня маска, ширма для лицемірства. Це ще гірше, ніж у тому моєму минулому житті. Що, у вас ідеальне суспільство? Помилилися. Воно не для таких, як я. Помилилися. Експеримент не вдався. Вам ще доведеться розплачуватися. Оживили ви мене на своє нещастя”.
Підхопився і нервово жбурнув на підлогу недопалка. Прислухався до нашорошеної тиші. Десь у саду жалібно скрикнув птах. Сірий морок місячної ночі повзав по стінах химерними тінями.
Євген поспіхом одягнув піджака і вискочив на подвір’я. Ніч стояла тиха, безвітряна. По чистих доріжках саду, мов сновиди, блукали місячні тіні. Заклопотано лопотіло листя трепети. Сад був урочистим, задуманим і спорожнілим.
Рівним упевненим кроком Євген пішов по алеї. Густа тінь хитнулася за ним, ніби намагалася простежити, куди так пізно зібрався її господар. Нічна прохолода торкнулася тіла шкарубкою лапою. Він сторожно увібрав у плечі голову, згорбився, тінь стала кумедною, деформованою, наче її переломив хтось пополам та й пустив навздогінці.
Швидко вийшов на вулицю. Доріжки-ескалатори бігли врізнобіч, перевозячи запізнілих пасажирів. Він приєднався до них. Хвилин через десять зійшов у парку Перемоги. Місяць холодним золотом лудив утихомирені алеї і чорні тіла обелісків. Євген поминув їх і вийшов на блискучий металевий майданчик, над яким оберталася чаша-квітка психорадара.
Яскраве засліплююче світло гострим лезом різонуло зір і розпорошило його постать по опуклих площинах люстр. Механічно затулив рукавом очі і чорною примарною тінню метнувся в сутінь дерев, шукаючи ескалатора до підземелля. Аж ось і він. У грудях сполохано закалатало серце. Що він задумав? Навіщо він тут? Не усвідомлював, що має робити, але роздумувати не було часу. Став на рухому доріжку, і вона швидко сховала його у напівосвітленому підземному коридорі. Шлях був коротким, але час розтягав кожну хвилину у вічність. Принаймні так здавалося. Горизонтальний рух змінився вертикальним, у напівпрозорому стеблі чаші-квітки запульсувало, завирувало навіженим танцем кольорів жагуче світло, доріжка спіткнулася об верхній виступ. Євген, не почуваючи ніг, що підгиналися в колінах, вискочив на нього і вбіг до круглої зали з банеподібною стелею. Тут все було так, як і тоді, під час перших відвідин, з одною тільки різницею, що тепер він був сам, без дівчат, а казка, яку він бачив у їхній присутності, перетворилася на жахливий сон, з якого немає вороття. Непевним кроком пішов по слизькій, ніби кригою вкритій підлозі, добрався до ледь помітної плити під стіною, і перед ним слухняно, як і тоді перед Ілонкою, розчинилися двері, пропускаючи всередину кімнати. Шум механізмів видався ще сильнішим, та він відразу ж забув про нього. Мозок працював імпульсивно, свідомість вимикалася, розчинялася, розпорошувалася у цьому несамовитому гарчанні металу: діяли тільки руки і ноги. Євген підбіг до пульта, ковзнувся поглядом по численних написах на чорній похилій панелі. Свідомість вихопила з них позбавлені будь-якого змісту окремі слова, що калейдоскопічно майнули перед очима, не доходячи до мозку. І тільки руки, непідвладні розуму руки, автоматично, безсистемно натискали на кнопки, тумблери, важелі… Тремтячі пальці хаотично стрибали по таємничих клавішах цього страшного рояля, аж поки несамовитий тріск над головою не змусив його отямитися. Ніби від стобального землетрусу захиталася під ногами підлога, перед очима попливли червоні, сині, жовті, зелені, а потім чорні кола — і враз стало темно. Тільки гул наростав і наростав, ніби намагався заповнити всесвіт.
Євген ступив крок назад, спіткнувся об стіну, побачив на ній червоний вогник. Одним стрибком він опинився біля нього, потягнувся рукою. Так, це була рятівна кнопка. Він натиснув на неї, відчув, як із-під руки вгору поповзла слизька площина, і, ступивши крок уперед, тої ж миті полетів у чорну пустку, що непривітно підморгувала зверху сліпим блимаком холодного люмінесцентного ока…
Сон Ілонки
У той час, коли Євген кинувся під рятівні шати дерев, дивний, тривожний сон бачить Ілонка. А чотири стіни її будиночка намагаються стримати канонаду людського лементу, який, мовбито радіохвилі, незримими колами ширяться над містом. Але тут, у кімнаті, поки що тиша, спокій і сон. Усе її єство відчуває якусь невпевненість, беззахисність, воно і тут, і разом з тим десь далеко, в іншому часі і просторі, що окреслюється зовсім іншими вимірами — в часі і просторі сновидінь. Дівчина підносить до очей в’ялу руку, намагаючись відігнати кошмарне видіння, але вона знову безвільно висне з ліжка, ніби мертва. Її губи шепочуть якісь дивні слова, але їх розібрати не можна. Та й чи слова це? Невиразність її бурмотіння губиться в нічній тиші, поглинається нею, і зрештою дівчина заспокоюється, безроздільно поглинається сном, мовбито провалюється у чорну безвість.
Сниться їй, ніби вже ранок і вона одна-однісінька у своїй кімнаті, ні, не в кімнаті, а на всенькій планеті. Настрій у неї рівний і ясний, мов озеро в безвітряну годину, коли на небі немає жодної хмаринки і тільки тоненькі комишинки, мовчазні і крапельку сумовиті, відбиваються на його глянці мерехтливими
У відчинену кватирку разом із сонячними променями, немов промерзла птиця, залітає вітер, стремить навпрошки у куток, туди, де стоїть присмирніла арфа. Легкими подувами він торкається струн, тонкими скляними пальцями перебирає їх — і вони, тремтячи від холоду, сміються і плачуть, плачуть і сміються, в наївній надії повернути втрачений спокій. Ілонка прикриває арфу шовковою косинкою, але пустотливий вітер зриває її і знову бігає по струнах, зриваючи тривожне, але чисте квиління.
Разом із вітром до кімнати залітає золотокрила оса і, наче жовта воскова цистерночка, обтягнута чорними обручами, дзижчить у повітрі, піднімається до стелі і стрімголов кидається на блакитнувату прозорість скляних дверей, б’ється об них, намагаючись знайти вихід. Ілонка хоче підійти до неї, але враз її тіло кам’яніє, ніби струмом, пронизане чиїмсь допитливо-безсоромним поглядом, що зорить на неї крізь двері. Інстинктивно вона хапає із стільця халат і притискує його до грудей. Двері безгучно розчиняються, і до кімнати заходить маленький замучений хлопчик у червоних сап’янових чобітках і світло-рожевому костюмчику, поцяцькованому срібним мереживом. Ілонка з цікавістю розглядає його дивний одяг і не по-дитячому серйозне, зосереджене обличчя, на яке лягла хвороблива блідість. Вона намагається запитати хлопчика, хто він, що йому потрібно, звідки прийшов, але слова прилипають до язика, не можуть зірватися з вуст. А хлопчик підходить ближче і таємниче підносить до губ пальчика, наказуючи мовчати. Потім він дістає з кишені якийсь блискучий предмет, що виявляється просто запальничкою, натискує на кнопку — і мигливий вогник спалахує і гойдається на тоненькому ґнотикові перед самим Ілончиним обличчям. Вона сильно дме на нього, але вогонь навіть не зворухнувся. Дитина усміхається з її безпорадності і подає букет білосніжної черемхи, а сама задкує до дверей, запаливши цигарку. Ілонка виходить за нею, її ніби магнітом притягують до себе гарні пустотливі оченята. Дівчина ступає сторожко, підібравши пелену білої сукні, наче бреде по глибокій воді. На ґанку вона зупиняється, вражена дивною метаморфозою ранку: навколо все втратило кольори, все стало білим. Мокра, наче в молоці, трава пасмами посивілого волосся стелиться по подвір’ї, лізе на ґанок, тулиться до ніг. Білі дерева, білі птахи, і сонце не золоте, не яскраве, а теж матово-біле, висне на одному місці, зачепившись за білу гілку каштана. Воно як перламутровий диск, вмонтований у біле полотнище неба, — розпливчатий, невиразний — навіть важко розрізнити його справжні обриси.
“Що за дива?” — не розуміє дівчина і тільки тепер помічає, що біле сяйво випромінює букет черемхи, який вона тримає у руці.
А хлопчик манить все далі від будинку, вона слухняно простує за ним — східець за східцем опускається з ґанку, потім — алеєю, через сад, туди, на білу стрічку шосе, яке невідомо звідки взялося тут, біля її будинку. По ньому біжать якісь чудернацькі машини, раніше Ілонка бачила їх у музеї, а тепер вони, мов чорні жуки, повзуть по білому шосе, приплюснуті, задимлені, швидкі. Хлопчик підводить Ілонку до автомобіля, який стоїть на узбіччі шосе біля її будинку. Коло нього ходить, когось очікуючи, стрункий високий чоловік, одягнений у чорний елегантний костюм. Вони так контрастують на білому фоні — чорний автомобіль і чоловік у чорному костюмі, — що Ілонка мружить очі. Забачивши їх, чоловік робить кілька кроків назустріч, мовчки вітається і веде її до автомобіля. Тепер дівчина здогадується, від кого квіти та на кого вона чекала цілий ранок, хоч ще й зараз не може пригадати, де і коли бачила цього чоловіка. Вона намагається розгледіти його обличчя, його очі, прикриті димчастими скельцями окулярів. Ураз їй робиться легко й радісно. Дівчина певна того, що саме він, цей стрункий чоловік, — її мрія, втілення її ідеалу, краси, мужності, розуму і благородства. Він допомагає їй сісти в автомобіль, Ілонка потопає у м’якому плюшевому сидінні і махає рукою хлопчикові, хоч він і не дивиться на неї. Він лежить на узбіччі дороги і безтурботно палить цигарку.
Дверцята зачиняються, лакованим штиблетом чоловік натискує на педалі, машина плавно зривається з місця і, набираючи швидкість, мчить по білій стрічні шосе. Повз них проносяться будинки, телеграфні стовпи, горбаті арки мостів, дерев, кущі. Черемха наморочить мозок, дівчина кладе букет на заднє сидіння, від нього веселковими колами пульсує і розливається довкола біле засліплююче сяйво. Вона все ще не може пригадати, де бачила цього чоловіка, який сидить тепер поруч за кермом автомобіля. У пам’яті зринають інші обличчя, красиві, але неживі, рекламні, стереотипні, як кільця диму, що вилітають з труби їхнього автомобіля. Чоловік схожий і не схожий на ці газетно-трафаретні обличчя, що виникають у пам’яті. Так і не вдається Ілонці пригадати, хто він, не вдається прочитати, що написано в його очах, прикритих димчатими скельцями: усміх, зневага чи, може, презирство. А автомобіль мчить дедалі швидше й швидше — повз білі поля, засіяні пшеницею, поминає табун білих коней, що пасуться на білій траві, залишає позаду білі переліски та сади, і невідомо, куди спрямовано його навіжений лет. Ілонці забиває дух, паморочиться голова, фантастично білий пейзаж перевертається перед очима і летить кудись у небуття. Поворот, ще поворот… Здається, ось-ось розірветься мотор і в його кривавому спалахові згорить усе — і білий пейзаж, і чорний автомобіль, і чорний чоловік, і вона, Ілонка. Вона не хоче цього, вона хапає мовчазного водія за руку, благає зменшити швидкість, зупинитися. Але він ніби не чує її благань, він випрямляється за кермом, дивиться перед себе, не звертаючи на неї уваги. Його рука тверда й холодна, як метал.
Карколомні повороти — і стовпи, стовпи, стовпи…
Так, визначає Ілонка, ця рука металева. Отже, перед нею всього-на-всього робот. Тільки тепер вона помічає, що обличчя чорного чоловіка позбавлене життя, застигле, нерухоме, як у мумії. Але де вона бачила його?..
Автомобіль гуде і тремтить, здається, він ось-ось відірветься від землі, полетить над нею. Але він не відривається. В Ілончиних очах переміщалося все, ніби в калейдоскопі. Білі дерева, стовпи, корпуси дитячого табору, копиці сіна, діти в білому, кошики для грибів, біла стрічка шосе… Білява дівчина з червоним прапорцем вискакує на шосе, перетнувши шлях.