Заповіт мисливця
Шрифт:
Оцей звір і налякав Олега. Напевне, хижак саме підстерігав здобич на березі, та йому перешкодила поява людей і собак.
Поки ми поснідали, Старобор оббілував росомаху. Шкуру з неї Чижов подарував геологові на згадку про пережиту пригоду.
Коли ми посідали на коней і рушили в
Я розповів Чижову про свій тривожний настрій.
— За законами природи, — заспокоїв мене Чижов, — людина помирає тільки раз. Якщо вона доживає до такого стану, що вже ніякими припарками не зарадиш, тоді й помирати не шкода. А поки цей час не настав, про смерть взагалі не варто думати. Правда, в тайзі смерть справді блукає набагато ближче від людини, ніж деінде, тут треба пильнувати. Але облишмо сумні речі. Гляньте навколо: яка краса!
Підвівши голову, я на повні груди вдихнув запах дерев, кущів, квітів. Промені вранішнього сонця, відбиваючись у тисячах краплин роси, розсипалися міріадами вогнистих іскор.
В повітрі мерехтіли цілі хмари мошви й комарів. Вони так дошкуляли, що руки, обличчя й шия в кожного з нас ніби вогнем горіли. Коні форкали, махали головами, здригалися всім тілом, собаки й ті скавуліли і весь час присідали, стираючи лапами паразитів з очей, вух і ніздрів. Терпіти ці муки далі було вже несила. Один за одним ми злізли з коней, посідали на землю і почали накриватися чим тільки можна було.
— Єменка, — приглушеним голосом гукнув Шульгін з-під якогось покривала, — здається, ти знову повів нас чортовим гаєм. Я частенько блукав по тайзі, але в таку халепу рідко попадав. Через цих комарів я нічого не бачу.
— Я тут не винуватий. Пожалійся шайтану, бо комашня — то його видумка, якою вже на цім світі він настрахає людей так, що їм і пекло буде за іграшку.
— Благатиму небо, щоб змилувалось надо мною.
— Дивлюсь я на вас крізь оці хмари комарині, — втрутився Чижов, якого дратували наші нарікання, — та й думаю: ви як ті баби, що тремтять над свічками в храмі божому. Хникання тут не допоможе. Давайте негайно ладнати димарі й вибиратися з цього пекла.
Наламавши галузок, ми поприв'язували до них віхті сухого моху й лишайників, потім запалили ці димові факели і, махаючи ними, рушили далі, оповиті димовою завісою.
Чорна тайга нарешті змінилася розлогими березовими гаями, і перед нашими очима постав новий прекрасний краєвид. Берези тут були сріблясто-сизі, з потрісканою корою, що нагадувала фантастичні орнаменти. Облуплена кора звисала з дерев довгими клаптями, які місцями перепліталися з кошлатими лишайниками.
З цієї світлої тайги ми виїхали на високе гірське плато, а звідси — на Чорні горби. Тут зрідка росли густозелені кущі, всіяні розкішними рожевими квітами. Це одна з різновидностей рододендронів, по-місцевому — пінишник.
Захопившись збиранням листя, ми розбрелися на всі боки. Раптом люто загарчали собаки. Я обернувся: напевно, лайки переслідували якусь дичину. Та ось гарчання стало хриплим і погрозливим. Так гарчала колись моя лайка в Карелії, піднімаючи звіра. Я перестав збирати листя й поспішив до коня, де, всупереч звичці, залишив свою рушницю.
Шульгін і Старобор були тут і. намагалися заспокоїти коней. Але завжди послушні тварини тепер форкали, збивалися докупи. Отже, вони почули хижого звіра.
— А де всі інші? — запитав я.
— Андрій Петрович з Єменкою десь за горбом, а Олег Андрійович побіг до Тамари. Он туди, праворуч від гущавини, де валують собаки.
Я мерщій продерся через хащі й опинився на невеличкій галявині. Тут відбувалося щось незвичайне. Підстрибуючи у високій траві, люто гавкаючи, собаки намагалися зупинити величезного ведмедя. Як розвивалася ця боротьба, я вже не бачив, бо ведмідь швидко віддалявся.
Продираючись зарослями через повалені вітром дерева, я зненацька почув жіночий крик. Потім прогриміли два постріли, і знову хтось перелякано скрикнув. Я біг що було сили, падав, стрибав через каміння й кущі, аби тільки вчасно поспіти на допомогу.
Та вже було пізно. Тамара ще раз скрикнула від жаху, бахнули ще два постріли, і настала тиша. З розгону я зачепився за корінь і впав, боляче вдарившись коліном. Думка про те, що я спізнююсь, паралізувала на мить мою волю. Не маючи сили підвестись, я чув тільки, як стукотить моє серце. Раптом біля мене порхнув маленький зухвалий звірок, схожий на білку: це був бурундук. Нарешті оціпеніння минуло, я схопився на ноги. Десь недалеко лунали людські голоси, гавкали собаки. За кілька хвилин я прийшов туди, де відбувся останній акт несподіваної пригоди.
На землі лежала Тамара, а над нею нахилився Олег. За крок від них нерухомо лежав ведмідь. Собаки скубли його величезне тіло, аж шерсть летіла.
— От, Рудольфе Рудольфовичу, що скоїлося… — з болем промовив Олег.
Обличчя у дівчини було жовте, як віск, з губів стікала кров; глянувши на неї, я похолов. Бо подумав про найстрашніше…
— Що з Тамарою? — спитав я тихо.
— А нічого… що б там зі мною трапилося… — несподівано мовили закривавлені дівочі вуста.
— Ви живі? — заметушився я.
— А ви сумнівалися в цьому? — запитала дівчина, витираючи на підборідді кров.
— А я вже злякався, що…
— Якби не Олег Андрійович, напевне, так воно й було б… Це він врятував мені життя, — промовила дівчина майже урочисто.
Олег посміхався, а Тамара, заглядаючи хлопцеві в очі, гладила його кучеряве волосся.
Щирий вияв дівочої вдячності цілком відповідав хвилюючій миті, яку переживали щасливі молоді люди. Ця мить зблизила їх ще більше.