Заручені
Шрифт:
До певного часу така система трималась і діяла з чудовим успіхом. Та в міру того, як щодень зростала кількість присмертних, утікачів і розгублених, дійшло до того, що не стало кому займатися всіма цими людьми. Найбільше сваволили монатті. Як господарі й вороги, заходили вони до будинків і, не кажучи вже про грабунки та про обходження з хворими на чуму, котрі потрапляли до них, хапали своїми зараженими мерзотними руками здорових — дітей, батьків, жінок, чоловіків,— погрожуючи відвести їх до лазарету, якщо тільки вони не відкупляться грошима. В інших випадках вони торгували своїми послугами, відмовляючись забирати вже загнилі трупи менше ніж за стільки-то скуді. Подейкували (вірити або не вірити цьому — при легковір'ї одних і підступності інших — однаково небезпечно), — Тадіно також підтверджує це, — що монатті й пристави навмисне впускали з возів позаражувані речі, щоб сприяти поширенню чуми, яка стала для них нині прибутковою статтею, їхнім царством, їхнім святом. Інші негідники, видаючи себе за монатті, прив'язавши, за приписом, до ноги дзвіночок, щоб давати знати про себе й попереджувати про своє наближення, заходили до будинків і порядкували там, як уже їм хотілося. До деяких будинків, відчинених і вже порожніх або заселених тільки тяжко хворими й присмертними, залазили злодії. Інші будинки зазнавали наскоків поліцейських, які робили те саме, коли не гірше. Поряд із розбещенням моралі зростав і загальний психоз: всякі так або інакше панівні хибні
Уявний широкий обсяг, незвичайність змови тривожили всі голови, підриваючи основи взаємної довіри. Спершу гадали, що ці мазальники діють за спонукою марнославства й пожадливості, потім стали уявляти й вірити, що в цьому мазанні ховається якась диявольська хитрість, якась притягальна сила, що перемагає волю. Марення хворих, котрі звинувачували самих себе в тому, чого побоювалися від інших, здавалось одкровенням і, так би мовити, робили в очах кожного можливим усе що завгодно. Та дужче за всякі слова вражали наочні приклади, коли, бувало, хворі в маренні починали виконувати ті дії, які, як їм здавалося, мали виконувати мазальники,— цілком припустима річ, здатна дати зрозуміліше пояснення цьому загальному психозу й твердженням багатьох письменників.
Отак у давню й сумну добу процесів над чаклунами признання звинувачених, далеко не завжди вирвані насильством, неабияк сприяли поширенню й зміцненню думки про чаклунство. Бо коли якась думка панує тривалий час і майже в цілому світі, то вона врешті знаходить усякі шляхи до свого висловлення, шукає всякі виходи, проходить усі стадії переконання, і важко тоді припустити, щоб усі або дуже багато людей вірили в те, що може ще щось змінитися.
Серед легенд, породжених цим маренням про мазальників, одну слід згадати, бо вона вважалася правдоподібною і була дуже поширена. Розповідали,— звичайно, не завжди тими самими словами (що були б надто незвичайною перевагою вигадок), але приблизно так: буцімто хтось, такого-то дня, бачив, як на Соборній площі з'явилася запряжена шестернею карета, де, серед інших, сиділа якась поважна особа з похмурим палаючим обличчям, вогненними очима, настовбурченим волоссям і загрозливо стисненими устами. Поки цей хтось уважно розглядав переїжджих, карета спинилась, і кучер запросив його сісти в неї. Від страху той не зміг відмовитися. Довго кружляли вони по місту, врешті висіли біля під'їзду якогось палацу, куди зайшов і він разом з усім товариством. Там він бачив усякі спокуси й жахи: пустелі й сади, печери й зали, де сиділи й радились між собою привиди. Нарешті йому показали велетенські скрині з грошима й сказали, що вій може взяти скільки хоче, проте з однією умовою: йому дадуть невелику посудину з маззю, і він ходитиме по місту й мазатиме стіни будинків. Не давши на це своєї згоди, він миттю опинився на тім самім місці, звідки його було взято. Ця історія, в яку вірили геть усі і яку, за словами Ріпамонті, недостатньо висміяли освічені люди, поширилася по всій Італії і за її межами. В Німеччині її навіть зображено на гравюрі. Курфюрст-архієпископ майнцський ввернувся до кардинала Федеріго з листом, розпитуючи про дивні події в Мілані, про які ходять різні чутки, і дістав відповідь, що все то вигадки.
Рівноцінні, якщо й не в усьому однакові по суті, були також вигадки вчених, і так само нещасливі їхні наслідки. Більшість учених вважали призвісткою і воднораз причиною нещасть появу в 1628 році комети і сполучення Сатурна з Юпітером. «Згадане сполучення,— пише Тадіно,— так явно вказувало на цей 1630 рік, що всякому було зрозуміло». Mortales parat morbos, miranda videntur [169] . Це провіщення, взяте, кажуть, із книги під заголовком «Дзеркало досконалих провіщень», видрукуваної в Туріні 1623 року, переходило від уст до уст. Другу комету, що з'явилась у червні, саме в рік чуми, було сприйнято як нове провіщення, навіть як явний доказ існування мазальників. Вишукували по книжках і, на жаль, знаходили там скільки завгодно прикладів рукодільної чуми, як казали тоді. Цитували Лівія, Таціта, Діона, та що це я кажу — Гомера, Овідія і багатьох інших стародавніх мужів, які розповідали або згадували такі факти. А ще більше було посилань на сучасних письменників. Цитовано сотні різних авторів, які по-вченому трактували або випадково згадували отрути, чари, зілля, порошки. Чезальпіно, Кардано, Гревен, Саліо, Паре, Шенк, Цакіа і, зрештою, фатальний Дельріо (якби слава авторів створювалася на грунті співвідношення добра і зла, породжених їхніми творами, він мав би вважатися одним із найзнаменитіших), той Дельріо, чиї безсонні ночі творчого натхнення коштували життя набагато більшому числу людей, ніж похід якогось конкістадора; той Дельріо, чиї «Магічні дослідження» (стислий нарис того, чим марили в цій галузі люди аж до його часу), ставши найавторитетнішим і найнезаперечнішим джерелом, понад сторіччя правили посібником і могутнім натхненником до «законних» диких розправ, моторошних і довготривалих.
169
Готує смертельні хвороби, будуть дивні справи ( латин.).
Із вигадок простолюду освічені люди брали те, що не йшло наперекір їх власним поняттям; із вигадок освічених людей простолюд брав те, що міг зрозуміти й що розумів по-своєму; і з усього вкупі утворився велетенський і заплутаний клубок громадського безуму.
Та ще більший подив викликає поведінка лікарів,— я кажу про лікарів, які з самого початку визнавали реальність чуми, і маю на увазі насамперед Тадіно: він її провіщав, бачив її появу, спостерігав, так би мовити, за її послідовним розвитком, пояснював, що це і є чума, і що зараза чіпляється шляхом дотику, і коли з нею не боротися, то вона охопить усю країну,— а потім сам із оцих своїх вражень виводить беззаперечний доказ застосування отруйних і шкідливих мазей; це він, відзначивши стан марення як симптом цієї хвороби у Карло Клоніа, другого чоловіка, померлого в Мілані від чуми, — пізніше на доказ мазання і диявольської змови наводить такий факт: двоє свідків сказали, що чули від свого хворого друга розповідь про те, як одного разу вночі до його кімнати зайшли невідомі люди й запропонували йому зцілення за гроші, якщо тільки він погодиться обмазувати довколишні будинки. Коли ж він відмовився, то вони пішли геть, а після них залишився вовк під ліжком, а на ліжку — три кішки, які
Якби хтось один молов такі дурниці, то можна було б сказати, що в нього щось негаразд з головою, або, вірніше, й зовсім не варто було б говорити про нього; та оскільки таких було багато, мабуть, навіть геть усі, то це вже стосується історії людського духу і дає привід спостерігати, як стрункий ряд розумних думок може бути розладнаний іншим рядом думок, явно їм протилежних. А втім, цей Тадіно вважався одним із найавторитетніших людей свого часу.
Мураторі та Веррі, два знамениті й заслужені письменники, твердили, що кардинал Федеріго сумнівався в самому факті мазання. Нам хотілося б мати можливість віддати ще більшу хвалу його славній і дорогій пам'яті і показати доброго прелата вищим від більшості його сучасників у цьому, а так само й у багатьох інших відношеннях, та натомість ми змушені знову відзначити, що в його особі ми бачимо приклад згубного впливу загальноприйнятої думки навіть на найблагородніші уми. Нам уже відомо, принаймні зі слів Ріпамонті, що спочатку він справді сумнівався. Згодом він завжди висловлював погляд, що хоч у формуванні громадської думки велику роль зіграли легковір'я, невігластво, страх, бажання знайти собі виправдання в невживанні дійових заходів для боротьби з чумою,— що хоч у всьому цьому багато перебільшення, але водночас усе ж є якась крапелька істини. В Амброзіанській бібліотеці зберігається невеликий, писаний ним власноручно твір а приводу цієї чуми, і така точка зору прохоплюється там досить часто, а в одному місці її висловлено цілком недвозначно. «Панувала думка,— приблизно так каже він,— що ці мазі готувалися в різних місцях і що існувало багато способів їх застосування; деякі з них видаються нам правдоподібними, інші — вигаданими».
Були, між іншим, і такі люди, які аж до самої своєї смерті вважали, що всі ті мазальники — гра уяви. І ми знаємо про це не від них самих, бо нікому не вистачало сміливості відверто висловити погляд, такий протилежний загальновизнаному,— ми знаємо про це від письменників, що висміюють цей погляд, засуджуючи або відкидаючи його як відсталість декотрих осіб, як хибний погляд, що його не наважувалися ставити на відкрите обговорення. Знаємо також від тих, до кого це дійшло в переказах. «Я знайшов у Мілані людей,— каже добряга Мураторі,— які отримали від предків надійні відомості і не були впевнені в існуванні цих отруйних мазей». Як бачимо, істина потайки прохоплювалася назовні, її довіряли одне одному в тісному родинному колі. Здоровий глузд не зник, але йому доводилось ховатися через страх перед панівною думкою.
Службові особи,— а їх щодень меншало,— вкрай розгублені й збиті з пантелику, докладали всієї своєї, можна сказати, невеликої частки рішучості, на яку були здатні, щоб познаходити цих мазальників. Серед документів часів чуми, збережених у вищеназваному архіві, є лист (без будь-яких інших супровідних документів); в ньому великий канцлер цілком серйозно доводить до відома губернатора факт одержання ним сповіщення про те, що в одному позаміському будинку міланських дворян, братів Джіроламо і Джуліо Монті, виготовляється отрута в такій кількості, що en este exercicio [170] займаються сорок тисяч чоловік з участю кількох брешіанських синьйорів, які замовляють суміші para la fabrica del venono [171] у венеціанських володіннях. Він додає, що, тримаючи це в цілковитій таємниці, вжив усіх необхідних дій для вирядження туди міланського подеста і аудитора Санітарного відомства з тридцятьма кінними солдатами, але, на жаль, хтось вчасно попередив одного з братів, очевидно, сам аудитор, його приятель, тож той встиг замести сліди злочину, а аудитор вдався до різних відмовок, щоб не поїхати, однак, незважаючи на це, подеста з солдатами вирушив a reconocer la casa y a ver si hallara algunos vestigios [172] , а також зібрати відомості й позаарештовувати всіх винних.
170
Цим ділом ( ісп.).
171
Для виготовлення отрути ( ісп.).
172
Встановити місцезнаходження будинку і подивитися, чи не знайдеться якихось слідів ( ісп.).
Слідів, мабуть, не знайшли, бо тогочасні твори, згадуючи про підозру, що впала на цих дворян, не наводять більше жодного факту. На жаль, в інших випадках такі факти були наявні.
Влаштовувані в зв'язку з цим судові процеси були, звичайно, не перші; їх також не можна розглядати як рідкість в історії юриспруденції. Тож, якщо навіть змовчати про старовину й відзначити дещо з часів, ближчих до того, про який ведеться наша розповідь, то в Палермо 1526 року, в Женеві 1530-го, і потім 1545-го, і знову 1574-го; в Казале-Монферрато 1536-го, в Падуї 1555-го, в Туріні 1559-го і 1630 року було влаштовано суди й позасуджувано до страти, здебільше дуже болісної, як окремих осіб, так і відразу багатьох нещасних, звинувачених у поширенні чуми з допомогою порошків, або мазей, або чарів, або всього цього вкупі. Справа про так зване обмазування в Мілані була не тільки найгучніша, але, мабуть, і найдоступніша для вивчення, або ж принаймні вона відкривала багато можливостей для всяких спостережень,— саме тому про неї позоставалися найдокладніші й найвірогідніші документи. І хоча один письменник, якого ми хвалили вище [173] , зацікавився тією справою, проте він поставив собі за мету не стільки подати саму її історію, скільки взяти з неї підтвердження для своїх аргументів, через це нам здалося, що та історія може стати темою окремої праці [174] . Але в цьому випадку кількома словами годі відбутися, а тут недоречно викладати її так, як вона на це заслуговує. До того ж читач, затримавшись на всіх цих подіях, чого доброго, утратить всяке бажання дізнатися про те, що нам іще залишається розповісти. Тож, відкладаючи дослідження цих подій до іншого разу, ми остаточно повернемось до наших героїв, щоб уже не розлучатися з ними аж до кінця.
173
П. Веррі, в уже цитованому творі. ( Прим. автора).
174
Після «Заручених» Мандзоні написав іще історичний трактат про судові процеси над мазальниками під час чуми в Мілані 1630 р.
Розділ тридцять третій
Якось уночі, наприкінці серпня, саме в розпал чуми, дон Родріго йшов до себе додому в Мілані в супроводі вірного Грізо, одного з трьох або чотирьох живих з усієї його колишньої челяді. Повертався він після зустрічі з друзями, які звичайно пиячили цілим гуртом, щоб розігнати тогочасний загальний пригнічений настрій,— і щоразу серед бенкетувальників з'являлися нові обличчя, а старих уже недолічувались. Того дня дон Родріго був один із найвеселіших і, між іншим, викликав дружний сміх усього товариства своєрідним надгробним похвальним словом графові Аттіліо, якого забрала чума два дні тому.