Заручені
Шрифт:
— Мир вам,— мовив він, заходячи.— Так от, від цього чоловіка сподіватись нічого; тож тим паче треба покладатися на бога, і в мене вже в деяка запорука його заступництва.
Хоча ніхто з трьох і не покладав великих надій на спробу падре Крістофоро, бо ж тиран, який відмовляється від насильства без усякого примусу, єдино на догоду звичайним благанням, був би не тільки рідкісним, а просто-таки нечуваним явищем,— і все ж сумна звістка була ударом для всіх. Жінки посхиляли голови, але в душі Ренцо гнів переборов пригніченість духу. Ця звістка застала його вже досить озлобленим від численних сумних несподіванок, марних спроб, обманутих надій, а крім того, в дану хвилину його ще й дратувала
— Хотів би я знати,— закричав він, скрегочучи зубами й повишуючи голос, чого ніколи раніше не дозволяв собі в присутності падре Крістофоро,— хотів би я знати, які докази наводив цей пес, аби довести... аби довести те, що моя наречена... не повинна бути моєю нареченою.
— Бідний Ренцо! — сумно відповів чернець, ніби закликаючи його лагідним поглядом до упокорення.— Якби насильник, збираючись учинити несправедливість, завжди був зобов'язаний давати пояснення, то справи б ішли зовсім інакше, ніж ідуть тепер.
— Виходить, цей пес заявив, що він не хоче просто тому, що взагалі не хоче?
— Він навіть і цього не сказав, бідний мій Ренцо. Адже це вже було б неабияким кроком уперед, якби, чинячи беззаконня, тирани відкрито признавались у цьому.
— Але ж він щось та повинен був сказати? Що ж він говорив, оцей виплодок пекла?
— Його слова я чув, однак не зумів би повторити їх тобі. Слова несправедливого, але всесильного чоловіка доходять до нас і випаровуються. Він може розгнівитися на те, що ти в чомусь підозрюєш його, і воднораз дати тобі відчути, що твоя підозра має під собою грунт; він може образити — і все ж вважати себе самого покривдженим; знущатися й вимагати сатисфакції; залякувати й скиглити, бути нахабним — і вважати себе бездоганним. Не розпитуй більше про це. Він не вимовив ні її імені, ані твого, не показав знаку, що знає вас; не заявив жодних претензій, але... але, на жаль, я мусив зрозуміти, що він непохитний. І все ж покладімося на бога. А ви, бідолашки мої, не занепадайте духом; і ти, Ренцо, повір мені, що я готовий увійти в твоє становище й відчуваю те, що відбувається в твоїй душі. Однак — потрібне терпіння! Це суворе слово, гірке для невірного. Але ти... Невже ти не захочеш подарувати господу богові день-два, взагалі — скільки йому буде потрібно часу для того, щоб дати перемогти справедливості? Час в його владі, і все в божій волі! Покладись на всевишнього, Ренцо, і знай... знайте ви всі, що в моїх руках уже є ниточка, щоб надати вам допомогу. Нічого більше я поки-що сказати не можу. Завтра я вже не зайду до вас; мені доведеться цілий день пробути в монастирі — усе задля вас. Ти, Ренцо, постарайся пройти туди; якщо ж через якийсь непередбачений випадок ти сам не зможеш, тоді пошліть надійну людину, якого-небудь меткого хлопчака,— я ним дам знати про все, що станеться. Проте вже смеркає, і мені треба поспішати до монастиря. Отож вірте і не занепадайте духом! Прощавайте!
І з цими словами він поквапно вийшов і вистрибцем, майже бігом, став спускатися звивистою кам'янистою стежкою, аби тільки не запізнитися до монастиря, ризикуючи дістати добрячу прочуханку або — що для нього було набагато тяжче — єпітимію, яка позбавила б його змоги бути назавтра при повній зброї, щоб виконати те, чого вимагатимуть інтереси його улюбленців.
— Ви чули, що він сказав про цю... як її... про ниточку, яка в нього є, щоб надати нам допомогу? — спитала Лючія.— Треба звіритися на нього. Це такий чоловік, що коли він обіцяє...
— Якщо справа тільки в цьому,— урвала її Аньєзе,— то йому слід було б висловитись ясніше або ж відкликати мене вбік і прямо сказати, в чім тут річ...
— Порожня балаканина! Я сам упораюсь, сам! — у свою чергу урвав її Ренцо, заходивши
— Ренцо! — вигукнула Лючія.
— Що ви маєте на увазі? — прилучилася й Аньєзе.
— А що тут мати на увазі? Я розправлюся з ним сам. Хай в ньому сидить хоч сто, хоч тисяча чортів, та зрештою він з кісток і м'яса...
— Ні, ні, ради всього святого!..— почала була Лючія, та сльози заглушили її слова.
— Таких слів не можна казати навіть жартома! — зауважила Аньєзе.
— Жартома? — вигукнув Ренцо, спинившись перед Аньєзе, яка сиділа на стільці, і втупившись у неї витріщеними очима. — Жартома! Ось побачите, який вийде жарт!
— Ренцо! — через силу крізь ридання промовила Лючія.— Я ніколи не бачила вас таким.
— Ради всього святого, не кажіть більше таких речей,— квапливо заговорила Аньєзе, стишуючи голос.— Ви, напевно, забули, скільки рук в його розпорядженні? Та й навіть якби... Боронь боже!.. На бідних завжди найдеться розправа.
— Я сам розправлюся, зрозуміло? Нарешті пора! Справа нелегка, і я це знаю. Він здорово стережеться, кровожерний пес. Знає, в чім річ! Але це пусте. Рішучість і терпіння... і проб'є його година! Так, я з ним розправлюсь і вирятую весь окіл... скільки людей стануть благословляти мене... А далі в три стрибки...
Жах, що охопив Лючію від цих цілком певних слів, осушив сльози й дав силу заговорити. Забравши руки із заплаканого обличчя, вона сумно й воднораз рішуче сказала Ренцо:
— Виходить, у вас уже пропало бажання брати мене за дружину. Я дала слово юнакові, в якому був страх божий; а чоловік, котрий... Хай він буде навіть у безпеці від усякої розправи, від усякої помсти, хай він буде навіть королівським сином...
— Ну що ж! — закричав Ренцо із перекривленим обличчям.— Ви не дістанетесь мені, зате не дістанетесь і йому. Я залишуся тут без вас, а він вирядиться до всіх...
— Ні, ні, на бога, не говоріть так, не робіть таких очей,— вигукнула Лючія.— Я не можу, не можу бачити вас таким! — гукала вона далі, в сльозах і благаннях ламаючи руки, а Аньєзе тим часом називала юнака на ймення, трясла за плечі, щоб хоч трохи заспокоїти. Якийсь час він стояв непорушно і, замислившись, вдивлявся в благальне обличчя Лючії. Потім нараз зловісно глянув на дівчину, відступив і, вказуючи на неї пальцем, закричав:
— Так, її, її він хоче! Смерть йому...
— Але ж я... яке ж я вам зробила зло? Чому ви хочете моєї смерті? — сказала Лючія, падаючи перед ним навколішки.
— Ви? — відповів він голосом, де бринів якийсь інший гнів, але все ж гнів.— Ви? Де ваша любов? Чим ви її довели? Хіба я не благав вас, не благав без кінця? А ви все «ні» та «ні»!
— Я згодна, згодна,— поривчасто відповідала Лючія,— піду до курато завтра або хоч і зараз, якщо ви цього хочете. Піду, тільки будьте колишнім Ренцо.
— Ви мені обіцяєте? — спитав Ренцо, і його обличчя та голос відразу пом'якшали.
— Обіцяю.
— То пам'ятайте ж свою обіцянку!
— Дякую тобі, творець! — вигукнула Аньєзе, зрадівши ще дужче.
Чи думав Ренцо під час цього нестямного спалаху гніву про те, яку користь можна було дістати від Лючіїного переляку? І чи не постарався він штучно роздмухати цей гнів, щоб примусити дівчину дати згоду? Наш автор заявляє, що нічого не знає, а на мою думку, і сам Ренцо гаразд не відав цього. Безперечно одне: він справді був розлючений нахабством дона Родріго й жадав Лючіїної згоди, а коли дві сильних пристрасті одночасно клекочуть у грудях чоловіка, то ніхто, і найменше він сам, неспроможний чітко розрізнити голоси бурхливих пристрастей і з певністю сказати, яка з них бере гору.