Заручені

Мандзони Алессандро

Розділ восьмий

«Карнеад! [54] Хто ж бо це?» — питав себе подумки дон Абондіо, сидячи в кріслі в одній з кімнат горішнього поверху й тримаючи перед собою розгорнуту книжечку, коли ввійшла Перпетуя, щоб доповісти про відвідувачів. «Карнеад! Я нібито десь уже зустрічав або чув це ім'я; напевно, це був учений чоловік, великий знавець чогось за стародавніх часів — неодмінно хтось такий, а все ж що за диявол отой Карнеад?» Бідолаха був зовсім далекий від здогаду, яка буря збиралася над його головою.

54

Карнеад —

давньогрецький філософ (214—129 pp. до н. е.), представник стоїків і епікурейців; в теорії пізнання і в питаннях моралі прибічник поміркованого скептицизму.

Слід сказати, що дон Абондіо щоденно трохи читав для своєї втіхи. Один сусідній курато, маючи невеличку бібліотеку, давав йому книжку за книжкою з перших, які траплялись напохваті. Книжка, що над нею в дану хвилину розмірковував дон Абондіо, видужуючи від спричиненої переляком гарячки,— мабуть, він навіть видужав більше (принаймні від гарячки, якщо не від страху), ніж йому хотілось би це показати,— була панегіриком на честь Сан-Карло, висловленим із великим піднесенням і вислуханим із захопленням у Міланському соборі два роки тому. За любов свою до науки святий порівнювався тут з Архімедом,— до цього місця дон Абондіо читав не спотикаючись, бо ж Архімед займався такими цікавими речами, так багато примусив говорити про себе, що, навіть не будучи дуже вченим, можна було дещо знати про нього. Але після Архімеда оратор називав задля порівняння також Карнеада,— отут читач і сів на мілину. Саме в ту мить з'явилася Перпетуя, сповістивши, що прийшов Тоніо.

— Так пізно? — здивувався й собі дон Абондіо, що було цілком природно.

— А що ви хочете? Якої чемності можна від них чекати? Але якщо його не впіймати зараз...

— Звичайно, якщо я його не впіймаю зараз, то хто знає, коли вдасться його залапати! Нехай зайде... Але постривай... ти цілком певна, що це саме він?

— Ет, ідіть ви! — відповіла Перпетуя і подалася вниз. Відчинивши двері, вона гукнула: «Агей, де ви там?» З'явився Тоніо, і тут же вийшла Аньєзе, назвавши Перпетую на ймення.

— Доброго вечора, Аньєзе,— сказала Перпетуя,— звідки це ви так пізно?

— Та я йду з... — і вона назвала сусіднє сільце.— Якби ви знали, я й затрималась там задля вас...

— Чого б це? — з подивом спитала Перпетуя й мовила до двох братів:

— Ну-бо, заходьте, а я зараз слідом за вами.

— Та ось чого,— відповіла Аньєзе,— одна жінка з тих, що не знають нічого до ладу, а потеревенити про все охочі,— тільки подумайте! — знай повторювала, що ви не вийшли заміж ні за Беппе Суолавекк'я, ні за Ансельмо Лунчінья тільки тому, що ті вас не хотіли брати. А я доводила, що ви самі їм відмовили, і тому, й другому...

— Авжеж, авжеж! Ох, вона ж брехуха, ну й брехуха! Та хто ж це така?

— Не питайте мене про це: я не хочу сварити людей.

— Але ж мені ви вже скажіть, мені ви повинні сказати,— от брехуха!

— Та ну її... ви не повірите, як мені було прикро, що я не знала як слід усієї цієї історії, бо я б її загнала на слизьке.

— Ви тільки подумайте! —знову вигукнула Перпетуя.— І як ото можна вигадувати таке! — І похапцем провадила далі: — Вже щодо Беппо, то тут усі знають і всі могли бачити... Агей, Тоніо, причини-но двері, і йдіть собі нагору, я зараз.— «Гаразд!» — відповів Тоніо зсередини, а схвильована Перпетуя продовжувала свою розповідь.

Навпроти дверей дона Абондіо, між двома злиденними халупами,

пролягала вузька стежечка, яка, поминувши їх, вела в поле, Аньєзе пішла нею, показуючи, що хоче відійти трохи вбік, аби поговорити вільніше; Перпетуя пішла за нею. Коли вони завернули за ріг і опинилися там, звідки годі було бачити те, що відбувалося перед будинком дона Абондіо, Аньєзе голосно кашлянула. Це був умовний знак. Ренцо почув його, підбадьорив Лючію потиском руки, й обоє тихенько, навшпиньках, рушили вперед, тримаючись чимближче до стіни. Підійшовши до входу, легенько штовхнули двері й крадькома, пригнувшися, зайшли до передпокою, де їх уже дожидали обидва брати. Ренцо якмога тихіше причинив двері. І всі четверо побралися нагору сходами, намагаючись зчиняти якнайменше шуму. Добувшися до площадки, брати підійшли до дверей, розташованих збоку від сходів, а молодий з молодою притислися до стіни.

— Deo gratias! [55] — дзвінко мовив Тоніо.

— Це ви, Тоніо? Заходьте! — відізвався голос ізсередини.

Гість прочинив двері, але стільки, щоб прослизнути вдвох з братом, один за одним. Пасмо світла, несподівано впавши на темну підлогу площадки чіткими обрисами, примусило Лючію здригнутися, неначе її вже було виявлено. Коли брати зайшли, Тоніо зачинив за собою двері. Наречений із нареченою залишилися в пітьмі; стояли непорушно, напружено дослухаючись, тамуючи подих. Серед цієї тиші хіба що було чути, як калатало бідне Лючіїне серденько.

55

Благословен Господь! ( латин.)

Як ми вже сказали, дон Абондіо сидів при слабкому світлі маленького світильника в потертому кріслі, загорнувшися в поношену сутану. Два густих пасма, що вибилися з-під шапочки, густі брови, густі вуса, густа еспаньйолка — усе це, сиве й розкидане по смаглявому зморщеному обличчю курато, скидалося на вкриті снігом кущики на схилі гори, освітлені місячним сяйвом.

— А-а! — повітав він Тоніо, знімаючи окуляри й закладаючи ними книжечку.

— Ви, либонь, скажете, синьйоре курато, що я прийшов невчасно,— мовив Тоніо, вклонившись, вслід за ним це саме досить незграбно зробив і Жервазо.

— Звичайно, пізно,— пізно в усіх відношеннях! Адже ви знаєте, що я хворий?

— О, нам дуже шкода!

— Напевно, ви чули про це. Я хворий і не знаю, коли зможу знову вийти на люди... А для чого ви привели з собою оцього... цього хлопця?

— Та так, задля компанії, синьйоре курато.

— Ну гаразд! Подивимось?

— Ось тут двадцять п'ять нових берлінг — отих, із святим Амброджо на коні,— сказав Тоніо, видобуваючи з кишені згорток.

— Подивимось,— повторив дон Абондіо і, взявши згорток, знову наклав окуляри, розгорнув папір, висипав берлінги, перелічив і пообдивлявся їх з усіх боків, але не виявив ані найменшої вади.

— А тепер, синьйоре курато, поверніть мені намисто моєї Текли.

— Правильно,— відповів дон Абондіо.

Підійшов до шафи, дістав ключа із кишені й, озирнувшись довкола, неначе бажаючи втримати непроханих глядачів на безпечній відстані, прочинив дверцята, затулив отвір своїм тулубом, стромив досередини голову, щоб побачити, де намисто, і руку, щоб взяти його, взяв і, замкнувши шафу, оддав Теклине намисто зі словами: «Усе гаразд?»

— А тепер,— сказав Тоніо,— коли ваша ласка, напишіть чорним по білому...