Заручені

Мандзони Алессандро

— Господи помилуй! Хіба ви не чули? — відказала та, смикнувшись, щоб вивільнитися.

— Що таке? Що сталося? — повторила Аньєзе, утримуючи її за руку.

— Відчепись, бісова бабо! — крикнула Перпетуя, відштовхнувши Аньєзе й вирвавшись, а тоді кинулася бігти. В цей час здалеку долинув, ще більш пронизливий і несподіваний, страшний вереск Меніко.

— Господи помилуй! — закричала тепер і Аньєзе й припустила за Перпетуєю. Та не встигли вони й п'ятами блиснути, як зненацька забовкав сполоховий дзвін — раз, два, три і далі, частіше, удар за ударом. Ці удари могли б ще дужче поквапити їх, якби

в тім була потреба! Перпетуя підбігла до будинку на якусь хвилю раніше від Аньєзе й кинулась відчиняти двері, але вони самі розчахнулися, й на порозі з'явилися Тоніо, Жервазо, Ренцо та Лючія, які, віднайшовши сходи, вистрибом збігли донизу, а зачувши страшне бовкання сполохового дзвона, почали рятуватися втечею.

— Що тут таке? Що тут таке? — питала засапана Перпетуя в братів, але ті у відповідь тільки грубо відштовхнули її й утекли.— І ви! Як? Що ви тут робите? — спитала вона потім наших молодих, упізнавши їх. Але й вони подались геть, нічого не відповівши. Поспішаючи туди, де вона була потрібна найбільше, Перпетуя не стала гаяти часу, швидко зайшла до передпокою і, як могла, навпомацки, кинулась до сходів.

Наречений з нареченою, так і залишившися зарученими, зустрілися віч-на-віч з Аньєзе, яка підбігла до них.

— А-а, ви тут! — сказала вона, через силу вимовляючи слова.— Ну, то як вийшла справа? Що це за сполох? Я оце щось чула...

— Додому, скоріше додому,— сказав Ренцо,— додому, поки не зібрався народ.

І вони були кинулись навтьоки. Але тут прибіг Меніко і, впізнавши їх, весь тремтячи, проказав захриплим голосом:

— Куди ви? Назад, назад! Ідіть туди, в монастир!

— То це ти?...— почала була Аньєзе.

— А що таке? — спитав Ренцо. Лючія, геть розгубившись, мовчки здригалася.

— У будинку сам диявол,— задихаючись, провадив Меніко.— Я бачив їх, вони хотіли вбити мене. Падре Крістофоро сказав... і ви, Ренцо, він сказав, щоб ви також прийшли негайно, та й потім — я ж їх бачив своїми очима, на щастя, я знайшов усіх вас тут. Я розповім вам про все потім, коли виберемось звідси.

Ренцо, розгубившися менш за інших, подумав, що, хоч хай там як, а треба йти геть чимскоріше, перш ніж збереться народ, і що найкраще було б учинити за порадою, або, ліпше сказати, за настійливим проханням до смерті переляканого Меніко. А вже дорогою, уникнувши небезпеки, можна буде зажадати від хлопця більш путящого пояснення.

— Іди вперед,— сказав він Меніко.— Ми підемо з ним,— докинув він, обернувшися до жінок.

Вони швидко повернули до церкви, перетнули майдан, де ще, з божої милості, не було жодної живої душі, заглибилися в вуличку між церквою та будинком дона Абондіо, пролізли в першу, яка трапилась їм, діру в загорожі й подалися в поле.

Не пройшли вони, либонь, і півсотні кроків, як на майдан посунув натовп, більшаючи щохвилини. Люди переглядалися між собою, у кожного на язиці крутилось запитання і ні в кого не було відповіді. Ті, що поприбігали перші, кинулися до церковних дверей, які були на замку. Тоді люди побігли до дзвіниці, і хтось із них, приставивши рота до невеличкого віконця на зразок бійниці, гукнув досередини: «Який біс там калатає?» Зачувши знайомий голос, Амброджо кинув мотуза й, зрозумівши з гомону, що народу поназбиралося чимало, відповів: «Зараз відімкну».

Похапцем надягши на себе принесені під пахвою штани, він пройшов ізсередини до церковних дверей і відімкнув їх.

— Що означає весь цей шум? Що сталося? Де? Хто?

— Як це де? — відповів Амброджо, притримуючи однією рукою двері, а другою оті штани, які він надяг похапцем.— Як! Ви не знаєте? У синьйора курато в будинку розбійники. Сміливіше, хлопці, на допомогу!

Усі посунули до будинку курато і, підступивши до нього натовпом, стали, дослухаючись, дивитися вгору: в будинку панувала повна тиша. Декотрі забігли з боку дверей: вони були замкнені, і ні по чому не було видно, щоб хтось їх торкався. Тоді ці в свою чергу подивилися вгору — жодного відчиненого вікна, ані найменшого шереху.

— Чи є там хто всередині? Агей, синьйоре курато! Синьйоре курато!

Дон Абондіо, котрий, щойно помітивши втечу непроханих гостей, відійшов від вікна, замкнув його і саме в цю хвилину пошепки сперечався з Перпетуєю, яка покинула його самого в такому скрутному становищі, повинен був, на вимогу натовпу, знов появитися біля вікна. Забачивши таке велетенське підкріплення, він розкаявся в тому, що викликав його.

— Що тут було? Що з вами зробили? Хто то такі? Де вони? — кричали йому гуртом голосів з п'ятдесят.

— Нікого вже більше немає. Дякую вам, розходьтеся по домівках.

— Але ж хто тут був? Куди вони подалися? Що сталося?

— Погані люди, які вештаються вночі, але вони вже порозбігалися. Ідіть додому, нікого більше немає, іще раз, діти мої, спасибі вам за ваше добре ставлення.-— І по цих словах він сховався, зачинивши вікно.

Тут одні почали бурчати, другі — наспівувати, треті — лаятися. Декотрі знизували плечима й ішли геть. Раптом появився новий чоловік; геть засапавшись, він ледве вимовляв слова. Чоловік цей жив майже навпроти будиночка Аньєзе. Коли почався шум, він виглянув з вікна й побачив у дворику переполох серед браві, яких Грізо намагався заспокоїти. Звівши дух, чоловік крикнув до натовпу:

— Що ви тут робите, хлоп'ята? Диявол не тут, а в кінці вулиці. Внизу, в будинку Аньєзе Монделли, якісь озброєні люди; вони там, в будинку; щось ніби збираються вбити якогось подорожнього. Хто знає, що там за чортівня!

— Що? Що таке? — почалась безладна нарада.— Треба йти. Треба подивитися. Скільки їх? А нас скільки? Хто вони? Старосту!

— Я тут,— озвався староста з середини натовпу,— я тут, але ви повинні допомогти мені й слухатись безвідмовно. Де паламар? Дзвони що є сили! Швидко! Біжіть хто-небудь по допомогу до Лекко! Ідіть усі сюди...

Хто підійшов, а хто за спиною інших і втік. Галас стояв страшний, аж враз з'явився новий свідок, що бачив на власні очі, як незнайомці поспішно втікали, й заволав:

— Покваптеся, хлоп'ята, злодії або розбійники втікають з якимсь подорожнім; зараз вони вже за селом. Тримайте їх!

У відповідь на це повідомлення весь натовп, не дожидаючи наказів начальства, заворушився й урозсип кинувся вниз вулицею. В міру того, як вояцтво посувалося вперед, дехто з передніх сповільнював крок, дозволяючи іншим обігнати себе, й застрягав у самісінькій гущі бойової маси, задні проштовхувались уперед, і, врешті, вся вервечка в безладі добулася до місця призначення.