Завоювання Плассана
Шрифт:
Марта порадила обом юнакам не відповідати нічого, коли їх десь питатимуть про абата.
— А нехай відповідають! — вигукнув Муре. — У всякому разі, те, що ми про нього знаємо, його скомпрометувати не може.
З цієї хвилини з найкращими намірами, не думаючи нічого лихого, він зробив своїх синів шпигунами; вони мусили стежити за кожним кроком абата. Октав і Серж повинні були переказувати йому все. що тільки говорилося про їхнього пожильця в місті, вони дістали наказ стежити за священиком, як тільки його зустрінуть. Але це джерело інформації швидко вичерпалося. Приховане незадоволення, викликане появою священика з чужої єпархії, помалу вщухло. Здавалось, місто змилосердилося над цією «бідолашною людиною», над цією рудою зношеною сутаною, що скромно проходила по його
Вдома Муре хотів використати Дезіре, яка ніколи нікуди не виходила. Увечері він брав її з собою в далекий куточок садка, слухав її балачки про те, що вона за день робила чи бачила; при цьому він намагався навести розмову на пожильців з третього поверху.
Якось він сказав їй:
— Слухай, завтра, коли відчинять вікно, ти кинеш у нього свій м’яч, а тоді підеш нагору, попросиш, щоб тобі його віддали.
На другий день вона кинула м’яч, але не встигла ще зійти на ганок, як кинутий невидимою рукою м’яч, підстрибуючи, впав на терасу. Батько, який розраховував, що привабливість дівчинки допоможе йому зав’язати знову порвані з першого ж дня стосунки, був у розпачі; всі його спроби, очевидно, наштовхувалися на непохитне рішення абата нікого не пускати в свою квартиру. Ця боротьба ще більше розпалювала цікавість Муре. Він дійшов до того, що по кутках шептався з куховаркою на велике незадоволення Марти, яка докоряла йому, що йому бракує почуття власної гідності, але він розсердився, став викручуватись; почуваючи, проте, що таки винний, Муре відтоді розмовляв з Розою про своїх пожильців тільки потай.
Одного разу Роза зробила йому знак йти за нею до кухні.
— Ну, пане, — сказала вона, причиняючи двері, — вже більше як годину я стережу вас, поки ви вийдете з вашої кімнати.
— Ти про щось довідалась?
— От ви побачите… Учора ввечері я цілу годину розмовляла з пані Фожа.
Муре аж затремтів з радощів. Він сів на обдертий стілець посеред ганчірок і вчорашнього лушпиння.
— Кажи, кажи швидше, — прошепотів він.
— Отож, — почала куховарка, — стою я собі на воротях і прощаюсь з нянькою пана Растуаля, коли раптом пані Фожа спускається вниз вилити помиї з відра. Замість того щоб зараз же, як вона завжди це робить, іти назад, не повернувши навіть голови, вона опинилася на хвилину й дивиться на мене. Я зрозуміла, що вона хоче побалакати, і сказала їй: «Яка гарна погода, певно, хороший буде виноград». — «Атож, атож», — відповіла вона байдужим голосом, — зразу видно, що в них немає землі і що все це її нітрохи не цікавить. Але вона поставила відро і не рухалася з місця, навіть сперлася об паркан поруч зі мною.
— Що ж вона кінець кінцем тобі розповіла? — спитав Муре, аж тремтячи з цікавості.
— Не така я дурна, самі добре розумієте, щоб її розпитувати, — вона б від мене втекла. А я непомітно заговорила про справи, які повинні були її зацікавити. Тут, до речі, якраз проходив наш кюре церкви святого Сатюрнена, шановний пан Компан, і я їй сказала, що він тяжко хворий, що йому вже небагато лишилося жити і що нелегко буде його замінити в соборі… Вона, запевняю вас, і вуха нашорошила, навіть запитала мене, на що ж хворіє пан Компан. Потім слово за словом я розповіла їй про нашого епіскопа монсеньйора Руссело, що це чудова людина. Вона не знала, скільки йому років, я сказала, що шістдесят і що він дуже лагідної вдачі й дозволяє верховодити собою. Недарма кажуть про старшого вікарія, пана Феніля, що він порядкує в усій єпархії, як хоче. Отут я впіймала стару; здається, вона лишалася б на вулиці до завтрашнього ранку.
Муре аж пересмикнуло.
— З усього цього я бачу, — вигукнув він, — що весь час базікала ти одна. А вона? Що ж вона тобі сказала?
— Стривайте, дайте мені закінчити, — спокійно вела далі Роза. — Таж я зумисне їй усе те наплела. Щоб примусити її розговоритися, я стала розповідати про вас. Сказала, що вас звуть Франсуа Муре, що ви колишній торговець з Марселя, що ви зуміли там розбагатіти,
Розгніваний Муре схопився з стільця.
— Як! — закричав він. — Оце й усе? Вона примусила вас базікати цілу годину, а сама й слова не сказала!
— Ні, вона мені сказала, коли стемніло: «Повітря свіжішає». Взяла своє відро і пішла нагору.
— Послухайте, Розо, ви просто дурепа! Ця стара може обдурити десять таких, як ви. Чудово! Ох, мабуть, і сміються ж вони тепер, коли знають про нас усе, що хотіли знати!.. Чуєте, Розо, ви просто дурепа!
Стара куховарка не відзначалася дуже лагідною вдачею; вона почала сердито бігати по кухні, шпурляючи сковорідки й каструлі, хапаючи й розкидаючи ганчірки.
— Знаєте що, пане, — заїкаючись, сказала вона, — якщо ви прийшли до мене на кухню, щоб лаятися, то не варто було завдавати собі клопоту. Можете йти геть… Все, що я робила, я робила для того, щоб догодити вам. Якби пані побачила нас отут і довідалася, що ми робимо, вона вилаяла б мене і мала б рацію, бо це недобре… Кінець кінцем, не могла ж я вирвати в старої слів із рота. Я взялася за це, як усі беруться. Я розмовляла з нею, я їй розповіла про ваші справи. Тим гірше для вас, що вона не сказала нічого про свої. Підіть попитайте у неї самі, коли вам уже так приспіло. Може, ви будете розумніші за мене.
Вона підвищила голос. Муре вискочив з кухні і причинив за собою двері, щоб не почула дружина. Але Роза відчинила двері за його спиною і кричала йому вслід:
— Знайте, я більше нічого не робитиму! Давайте комусь іншому ваші гидкі доручення!
Муре був приголомшений цією невдачею, від якої у нього надовго залишилося гірке почуття. Від злості він почав говорити, що його пожильці з третього поверху — то зовсім нікчемні люди. Потроху він поширив серед своїх знайомих думку, яка стала думкою всього міста. На абата Фожа тепер дивилися, як на людину без засобів до існування, без честолюбства, як на людину, що стоїть осторонь єпархіальних інтриг; говорили, що він соромиться своєї бідності, ладен виконувати в соборі принизливу для його сану роботу і воліє залишатися в тіні, де, судячи з усього, почуває себе зовсім непогано.
Одне тільки лишалося ще неясним — чому його перевели з Безансона у Плассан. Щодо цього в місті ходили якісь невиразні чутки. Але всі ці припущення не мали під собою ніякого грунту. Сам Муре, який стежив за своїми пожильцями знічев’я, щоб як-небудь згаяти час, так само, як коли він грав у карти або в кулі, — вже почав забувати, що у нього мешкає священик, коли одна подія знову нагадала йому про це.
Якось після полудня, ідучи додому, він побачив поперед себе абата Фожа, що піднімався вгору вулицею Баланд. Він пішов повільніше і міг спокійно розглянути абата. Вже місяць жив священик в його домі, і оце вперше він бачив його при денному світлі. Фожа був одягнений в ту саму стару сутану, він ішов повільно, з непокритою головою, хоч дув різкий вітер, тримаючи в руці свій трикутний капелюх.
Вулиця, вздовж якої стояли великі будинки із спущеними на вікнах жалюзі, круто здіймалася вгору і була в цей час зовсім безлюдна. Муре наддав ходи, але ступав дуже обережно, боячись, щоб священик не почув його кроків і не втік. Та коли вони обидва підходили до будинку пана Растуаля, з площі Супрефектури вийшла група людей і попрямувала до цього будинку. Абат Фожа звернув трохи вбік, щоб уникнути зустрічі з тими людьми. Коли двері за ними зачинилися, він, раптом спинившись, обернувся і опинився віч-на-віч із своїм хазяїном, який підходив до нього.