Завоювання Плассана
Шрифт:
— Який я радий, що зустрів вас, — промовив він з властивою йому чемністю. — А то б мені довелося потурбувати вас увечері. Коли минулого разу йшов дощ, на стелі в моїй кімнаті з’явилася мокра пляма, я хочу вам її показати.
Муре стояв перед ним, наче вкопаний, белькочучи, що він весь до його послуг.
І коли вони увійшли в будинок, Муре спитав, о котрій же годині він міг би зайти оглянути стелю.
— Та хоч би й зараз, прошу вас, — відповів абат, — якщо це не дуже вас обтяжить.
Муре, важко дихаючи, пішов за абатом нагору, а Роза, що стояла на порозі кухні, остовпіла з подиву, стежачи очима, як вони східець за східцем
IV
Опинившись на третьому поверсі, Муре був не менш схвильований, ніж юнак, котрий уперше входить в кімнату жінки. Від несподіваного задоволення так довго стримуваного бажання, надії побачити зовсім незвичайні речі, йому перехоплювало дух. Тим часом абат, взявши ключ у свої довгі пальці, нечутно вставив його у замок. Двері відчинилися, мов на оксамитових шарнірах. Абат, відступивши назад, мовчки пропустив Муре в кімнату.
Полотняні завіски на обох вікнах так погано пропускали світло, що в кімнаті було напівтемно, як у замурованій келії. Величезна кімната з високою стелею була обклеєна чистими, колись жовтими, але тепер зовсім збляклими шпалерами. Муре обережно ступав маленькими кроками по блискучій, як дзеркало, підлозі; йому здавалося, що він чує її холод під підошвами своїх черевиків. Нишком він оглянув залізне ліжко, так старанно застелене простирадлами, що можна було подумати, ніби в кутку стоїть біла кам’яна лава. У другому кутку кімнати — комод, маленький столик посередині, двоє стільців по одному перед кожним вікном — от і всі меблі. Ні папірця на столі, ні якоїсь речі на комоді, ніякої одежі на стінах: голе дерево, голий мармур, голі стіни. І тільки велике розп’яття з чорного дерева над комодом порушувало своїм похмурим хрестом цю сіру голизну.
— Прошу, пане, пройдіть сюди, — сказав абат, — ось у цьому кутку на стелі з’явилася пляма.
Але Муре не поспішав, він почував справжню насолоду. Правда, він не побачив тих дивовижних речей, які сподівався тут знайти, але він, вільнодумець, відчув особливий дух цієї кімнати: це дух священика, подумав він, людини, зовсім відмінної від усіх інших, людини, яка гасить свічку, коли міняє сорочку, і не кине десь своїх кальсонів або бритви. Муре дратувало те, що він не бачить нічого забутого на меблях або десь у кутку, бо це могло б дати йому матеріал для всяких догадок. Кімната була така сама, як і ця диявольська людина, — німа, холодна, ввічлива і непроникна. Найбільше здивувало його те, що тут, всупереч сподіванням, зовсім не відчувалося нестатків; навпаки, кімната справила на Муре таке саме враження, яке лишилося колись у нього від багато умебльованого салону префекта в Марселі, де йому довелось одного разу побувати. Велике розп’яття, здавалось, заповнювало всю кімнату своїми чорними руками.
Нарешті Муре хоч-не-хоч довелося заглянути в куток, куди його кликав абат Фожа.
— Ви бачите пляму, правда? — спитав той. — Вона трохи підсохла від учора.
Муре став навшпиньки, примружився, але нічого не помітив. Тільки коли абат розсунув завіски, він розгледів на стелі ледве помітні іржаві сліди.
— Це не біда, — промовив він.
— Безперечно, але я визнав за свій обов’язок попередити вас… Протікати почало, мабуть, на самому краю даху.
— Так, ви маєте рацію, очевидно, на краю даху.
Муре замовк; він розглядав кімнату, залиту тепер яскравим денним світлом.
— А втім, — провадив далі абат, — ми могли б, мабуть, побачити це через вікно… Стривайте.
І він відчинив вікно. Але Муре сказав, що не хоче більше його турбувати, що це дрібниця і що робітники самі знайдуть тріщину.
— Але ви мене нітрохи не турбуєте, запевняю вас, — наполягав абат. — Я знаю, що домовласники люблять бути в курсі всіх справ. Я прошу вас обдивитися все як слід… Адже будинок належить вам.
Вимовивши останню фразу, вія навіть усміхнувся, що траплялося з ним дуже рідко; потім, коли Муре разом з ним сперся на підвіконня і вони обоє звели очі до ринви, він почав пояснювати з архітектурної точки зору, як могла утворитися пляма.
— Бачите, я думаю, що черепиця трохи розсунулася, а може, подекуди і розкололась; якщо тільки це сталося не через оту розколину, яка тягнеться вздовж карниза і йде аж до капітальної стіни.
— Це можливо, — відповів Муре, — я признаюся вам, пане абат, що нічого в цьому не тямлю. Покрівельник сам усе побачить.
Тоді священик припинив розмову про ремонт. Він спокійно стояв, дивлячись на сад, що розкинувся внизу під вікнами. Муре сперся на підвіконня поруч, з чемності не наважуючись піти. Абат цілком прихилив його до себе, коли, після хвилинного мовчання, сказав своїм лагідним голосом:
— У вас чудовий сад, пане.
— О! Зовсім звичайний, — відповів Муре. — Було кілька дуже гарних дерев, та довелося зрубати, бо тінь, яка падала від них, нічому іншому не давала рости. Нічого не вдієш, доводиться думати і про користь, з цього куточка ми маємо овочі на цілий рік.
Абат здивувався, зацікавився деталями. Це був один із старовинних провінціальних садків, оточений алеями з переплетеними вгорі гілками і поділений рядами буксу на чотири рівних квадрати. Посередині був невеликий басейн без води. Тільки один квадрат призначався під квіти. В трьох інших, обсаджених по кутках фруктовими деревами, росли чудова капуста і салат різних сортів. Алеї, посипані жовтим піском, були дбайливо підметені.
— Це ж маленький рай, — повторював абат Фожа.
— Є багато невигод, щоб ви знали, — сказав Муре, хоч і був дуже радий, що хвалять його володіння. — Наприклад, ви, мабуть, помітили, що моя садиба лежить на схилі. Сади тут ідуть уступами. Сад пана Растуаля лежить нижче за мій, а мій, в свою чергу, нижче за сад супрефектури. Дощі часто завдають великої шкоди. Потім — і це ще не найнеприємніше — люди із супрефектури бачать, що робиться у мене, особливо відтоді, як побудували оту терасу над моєю стіною. Правда, й мені видно те, що робиться у пана Растуаля, але це невелика втіха, я вам скажу, бо я зовсім не цікавлюсь чужими справами.
Абат, здавалось, слухав його просто з ввічливості, похитуючи головою, і не ставив жодного запитання. Очима він стежив за рухами рук Муре, якими той пояснював свої слова.
— До того ж є ще одна неприємність, — провадив далі Муре, показуючи на вуличку вздовж задньої стіни саду. — Ви бачите цей вузенький прохід між двома парканами? Це тупик Шевільйот, що упирається в ворота супрефектури. В усіх сусідніх садибах є невеличкі хвіртки, які виходять в цей тупик, і там щовечора відбуваються якісь таємничі прогулянки. У мене діти, і я забив свою хвіртку двома здоровенними гвіздками.